Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus - Ірванець Олександр - Страница 28

Також він раптом усвідомив, що не мусить ні про що розпитувати людей у бараку. Знання ці самі прийшли, вступили в голову не думками і не словами, а просто знаннями: годують раз на день, але порції великі, роздача пізнього ранку, ближче до полудня, хліба дають достатньо, можна приховати й підживлятися ним цілий день до ночі, вода в металевому бачку в дальньому кутку барака, туалет з протилежного причілкового боку, свіжі партії затриманих («своїх», саме так подумалося йому) прибувають три чи чотири рази на добу, інколи навіть уночі. На прогулянку виводять рідко, бо людей прибуває. Охорона невелика, озброєна, проте зброї не застосовує. Чому майже ніхто не розмовляє? Бо тут усі розуміють один одного без слів.

Перепочивши і трохи отямившись, Ігор підвівся, розім'яв закляклі ноги й накульгуючи пішов уздовж довгої дерев'яної стіни. Грубо збиті двоповерхові ліжка стояли в глибині споруди. Якесь м'яке сіре шмаття вкривало їх. Підлога була теж дерев'яна, грубо вискоблена, нефарбована. Збоку, на стіні біля першого ряду ліжок, чимось червонястим, певно, уламком цеглини, були намальовані двері й продовгувата кривенька табличка на них: «Доктор Лібенкрафт С.» Ігор ледь усміхнувся й приплющив очі. За стіною виднівся невисокий паркан, обснований згори іржавим дротом. А по той бік паркана, зовсім недалеко, може, за півсотні кроків, попід стіною верболозу спокійно плинула ріка.

Раптово втямив, що вперше за багато днів не відчуває холоду. Тобто холод був і надалі, але неприємних відчуттів не викликав. Так собі, легка суха прохолода, що приємно обволікала тіло. Ноги теж перестали мерзнути. Взуття немов підсихало зсередини, швидко і непомітно. Рана на гомілці також заніміла.

Зробилося легко і світло. Він був тут у безпеці. І нічого поганого трапитися вже не мусило й не могло.

Знову наростаюче загуркотіли двигуни — і за хвилину ззовні вздовж стіни похитуючись проїхали два фургони. Вони були вщерть повні своїх, людей із плямками на повіках. Це було не тільки видно крізь дерев'яні стіни — це було просто зрозуміло.

Фургони проїхали в бік входу й довго там розверталися. Цього разу обидва хотіли заднім ходом під'їхати до вхідних дверей, та місця було замало, через що шофери нервувались і газували затято, майже притираючись бортами. Чути було, як об причілкову стіну шурхотить пісок, відкинутий з-під задніх коліс. Якесь загальне піднесення ніби розлилось у повітрі, стан легкої, майже радісної тривоги оволодів людьми в бараку — про це теж ніхто не говорив, але всі без винятку це відчували.

Повільно, один по одному бранці почали підтягатися до входу, шикуючись плече до плеча та уважно вслухаючись у рев моторів і метушню по той бік дверей. Там нарешті гучно затупали важкі черевики і з виском заскрипіли давно не змащувані петлі.

Двері до барака відчинилися — примарне світло ночі не вливалось крізь них досередини, а неначе стояло в прямокутнику входу скляною стіною. За дверима топталися двоє чоловіків у шоломах і камуфляжах. Третій, відчинивши двері фургона, почав висаджувати з нього привезених людей.

Перший з тих, що стояли при дверях, раптом зняв шолома й витер спітніле обличчя долонею. Другий пильно подивився на нього.

— Що дивишся? — насторожено запитав перший.

— Ах ти ж сука! — загорлав другий і наступної ж миті кинувся на нього з кулаками. — І ти теж! І в тебе теж! Ах ти ж!.. Та я тобі!

Перший відбивався, проте якось мляво, невпевнено, хоча був вищим і, ймовірно, сильнішим за свого напарника, котрий так раптово і несподівано зробився ворогом. Та, отримавши добрячий удар під дихало, він усе ж не витримав, згріб другого у важкі обійми, заламав йому руки за спину, придавив їх ззаду коліном і своєю вільною рукою стягнув йому шолома з голови.

Навіть у темряві всі виразно побачили, що й перший, і другий мають на повіках маленькі червоні плямки…

І це не було дивно.

Вони вийшли крізь браму, яку тепер не стримував жоден замок. Дротяні створи зі стогоном скреготнули, розступаючись. Піщаний ґрунт глухувато дудонів під десятками ніг. Ігор озирнувся — Семен Маркович ішов трохи позаду й ліворуч. А ще позад нього йшли, взявшись за руки, дві старі жінки, майже бабці. На кінчиках їхніх довгих розпатланих кіс де-не-де позапікалася кров. Очі їхні були міцно стулені, й червоні зіниці поверх повік неначе мружилися. Жінки ступали в ногу й мали переплетені руки — ніби збиралися ось-ось пуститися в танок.

Ранкові сутінки ледь-ледь змінили сірість на блакить. Небо над головою не те щоб роз'яснилося, просто зробилось на крихту світлішим, прозорішим. Річка сірою тремкою поверхнею простягалася по два боки від Острова. Верболіз, ще безлистий, відчайдушно тримався віттям за скрайній пісок, так само, як і люди, сподіваючись, що колись таки зміниться пора року.

Семен Маркович наздогнав Ігоря й пішов з ним майже поряд. По ліву й праву руку Ігор помітив боковим зором хлопчину в куртці з каптуром і з наплічником за спиною, сусіда у вим'ятій майці, брудній, та все ж трохи ще білій, Ліду з Мариною, Ларису з Віктором, інших звідкись знайомих людей.

Якесь мугикання полинуло немов одразу й звідусюди. Ігор теж миттю увімкнувся в цей простий і чіткий ритм, кількадесяти секунд вистачило, аби мелодія зміцніла і в неї з'явилися слова, так само прості й чіткі. Вони теж наростали, ширилися.

Дивись в глибину.

Дивись в глибину.

Дивись в глибину.

Дивись в глибину.

Всі раптово наструнчилися, підбадьорилися, почали перезиратися, проте очей майже ніхто не розплющував. Обличчя хоча й лишалися зосередженими, та неначе просвітліли.

Дивись в глибину. Дивись в глибину.

Дивись в глибину. Дивись в глибину.

Дивись в глибину. Дивись в глибину.

Дивись в глибину. Дивись в глибину.

Берег скінчився. У холодному піску по кісточки всі люди завмерли, не збиваючись надміру тісно, але й не розпорошуючись. Десь там, удалині, попереду, за Трамвайним мостом, унизу за течією, мало лежати їхнє місто. Голоси робилися чистішими, вищими, слова вимовлялись чіткіше, чеканніше.

Дивись в глибину. Дивись в глибину. Дивись в глибину. Дивись в глибину.

Дивись в глибину. Дивись в глибину. Дивись в глибину. Дивись в глибину.

Дивись в глибину. Дивись в глибину. Дивись в глибину. Дивись в глибину.

Дивись в глибину. Дивись в глибину. Дивись в глибину. Дивись в глибину.

І далі ще і ще, більше й більше, ширше, потужніше, зринаючи вгору, до сірого, безпросвітного неба.

ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ

ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ

ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ. ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ. ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ. ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ. ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ. ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ ДИВИСЬ В ГЛИБИНУ

Над сірою пласкою поверхнею води стояли змучені, виснажені люди плече до плеча, дехто взявшись за руки. Просвітленим зором, не розплющуючи очей, вони дивилися в глибину річки. І внизу, за її широчінню, вже не було ніякого міста.

ЕПІЛОГ ВІН ЖЕ ПРОЛОГ