Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus - Ірванець Олександр - Страница 18

Сперся руками на раковину й замислився. Страху все не було, та повернулось усвідомлення буденної реальності. На вулицю так уже не вийти. Та й Ліда невідомо як відреагує. Треба якось це приховати. Але як? Зараз-зараз. На поличці ліворуч від умивальника завжди панував безлад: порожні пляшечки з-під бозна-коли використаних одеколонів, надірваний пакет борної кислоти, вже давно засохлої, інші невідомі речовини у непідписаних пакетиках і сірникових коробках, зламані зубні щітки, зігнуті голки і скріпки, пласкі, вузенькі, до прозорого змилені обмилки, інший мотлох. У глибині того мотлоху, десь під третім чи четвертим його шаром, здавна валялася кругла коробочка іноземного виробництва — її подарував їм іще з нагоди одруження хтось із Лідиних знайомих. Це була пудра — справжня, іноземна. Ігор пригадав, що тоді, в перші роки сімейного життя, любив часом відкрити ту ємкість, ще повну густо спресованої рожевої субстанції, і вдихати її легкий, пряний запах. Пудра була прекрасною — ніжною на колір, приємною на доторк. Згори її, вже в коробочці, ще й укривав кружечок тонісінького целофану, теж рожевуватого, з якимись кучерявими візерунками. Одного разу йому навіть подумалося, що ця коробочка — єдина річ у їхній квартирі, зроблена за кордоном.

Ще під кришкою колись була губка — рожева, пориста і також запахуща. Потім вона потрохи зсохлася, просякла пудрою та виділеннями шкіри, до якої мусила весь час доторкатися; пізніше Ігор бачив, як дружина користається з рідкісної косметики, вбираючи її жмутиком ватки: губка десь поділася, зникла.

З часом, однак, Ліда використала всю пудру, й коробочка долучилась до мотлоху на поличці лише тому, що її шкода було викинути. Вона була прекрасною і порожньою. І зберігала свій колишній запах. Та Ігор дедалі рідше відкривав її, щоб вдихнути «перетертих трояндових пелюсток», як сам одного разу подумки визначив цей аромат. Маринка нею гратися чомусь не захотіла, віддаючи перевагу виструганим з дерева лялькам, одні з яких символізували робітниць, інші — трудівниць села. Тож коробочка собі темніла і старіла в темряві туалетної комірчини. І зараз відкриватися не поспішала — краями верхньої і нижньої частин зрослася міцно, та й постійна затхла волога вбиральні цьому теж посприяла. Ігор міцно вчепився у кружечок, похитав його-туди сюди, зміщуючи половинки в протилежні боки, шарпнув щосили, підважуючи нігтями, і в ніздрі вдарив призабутий трояндовий запах, щоправда вже дещо підсохлий та застояний.

Золотисте денце коробочки було порожнє, аж виблискувало. Проте по краю, попід обідком, ще рожевіла тонесенька пасмуга невиколупаної, злиплої ароматної субстанції. Зламаною голкою Ігор здряпнув уздовж обідка — і купка пудри, зовсім крихітна, слухняно зібралася в нижній частині нахиленого кружечка. Послинив пальця, вмокнув його і, наблизивши обличчя майже впритул до дзеркала, акуратно зафарбував плямки, мружачи почергово то праве, то ліве око. Відклав коробочку, обдивився очі, знову кліпаючи і примружуючись, сухим пальцем протер, вирівнюючи краї накладеної косметики. У тьмяному світлі туалетної лампочки виглядало непомітно. Але як воно буде надворі?

Закрив коробочку, відклав її до решти мотлоху. Сполоснув руки, хотів за звичкою протерти ними обличчя, починаючи від очей, та вчасно схаменувся. Струсив долоні, витер їх, спустив іще раз воду в унітазі — майнула думка: «для чого?» — і вийшов з туалету, про всяк випадок намагаючись не кліпати.

Ліда все ще спала. Накрилася з головою і відвернулась од вікна, щоб світло не падало їй на обличчя. Ігор поспіхом одягнувся, намагаючись рухатися якомога тихіше, шмигнув на кухню. Там поставив чайника на плиту, із заварника вилив рештки давньої, вже вкритої бензиновою райдужною плівкою заварки. Знайшов шматок хліба, загорнутий у шорсткий обгортковий папір. Хліб був інакший, ніж учора, не чорний і засохлий, а сірий і ще доволі м'який. Принаймні ламався він не зусиллям і крихтами на всі боки не стріляв. Дочекавшись, коли чайник заклекоче, розбавив заварку окропом, покалатав ложкою отриманий напій, відкусив хліба, запив, перевів погляд на вікно. Заплющив очі й раптом побачив на підвіконні більшого пакета з такого самого сірого обгорткового паперу. Не розгортаючи, не зазираючи досередини, обдивився його вміст: ковбаса, гарна, суха, ще й не одна, дві палки, банка згущеного молока, сир, добрий, жовтий, окремо загорнутий, невелика голова, і ще у пакеті — менший пакунок чогось темного, дрібно змеленого. Невже це кава?

Пудра на повіках дещо притупила цей новий, незвичний зір. Не повністю непроникна, але відчутна півпрозора пелена стояла тепер між ним і предметами, коли заплющував очі. Втім, з розплющеними тепер усе бачилося плоско і тьмяно.

— Ти вже встав? — Ліда стояла у дверях кухні, непевно загортаючи на грудях старенького темного халата. Розкошлана голова ще звішувалася їй зі сну, похитуючись на тонкій шиї, очі дивилися дещо осовіло. — Їсти хочеш? Онде там є! Бери їж!

Ігор буркнув щось нерозбірливе й відсьорбнув черговий ковток чаю. Заїв його хлібом. Страшенно кортіло подивитися на Ліду крізь повіки, але він не ризикнув. Дружина ж, іще кілька секунд постоявши у дверях, струсонула головою і побрела до туалету. Він провів її поглядом, кліпнув і на мить побачив, як вона сідає на унітаз, високо підібравши халата.

Знову глянув на вікно. Продукти його не цікавили. Їсти особливо не хотілося. Проте з заплющеними очима негода за шибками видавалась якоюсь іще нестерпнішою. Як бути? Плямки вже є на твоїх очах? Ти вже таврований, відзначений — і в кожну мить на тебе можуть накинутися, збити з ніг і бити, бити, бити, аж доки ти не смикнешся востаннє. Тоді що робити? Зачаїтися, відсидітися вдома? Ні, не можна: в театрі неодмінно звернуть увагу, пришлють когось з'ясувати причину твоєї відсутності. Так тебе викриють ще швидше.

Цікаво, Ліда нічого не зауважила? Зі сну вона, звісно, не роздивилася твоїх легко припудрених повік. Але чи інші люди — там, надворі, на денному світлі, чи вони не помітять? Та все одно треба йти!

Відщипнувши іще шматок хліба й запивши його рештками чаю, почав похапливо збиратися. Пригадав, як учора звечора жінки в театрі попереджали про відключення опалення. Одягнув найтеплішого светра з усіх, що мав, — грубої темно-коричневої вовни, майже чорного. Светр був старий, в'язка на ньому де-не-де вже збилась бурульками, а на ліктях, навпаки, просвічувала витертими волокнами. Проте це був найтепліший одяг, який можна було знайти у шафі. Комір светра був високий, під шию, ще й підгорнутий кілька разів. У ньому можна було впевнено почуватись і на протягах, і на легкому морозі.

Уже взувався в передпокої, коли Ліда вийшла з туалету. Вона теж умилась, обличчя мала бліде й вологе. Очі ніби трохи розплющилися, й жінка подивилась на нього згори вниз не особливо доброзичливо:

— Їсти є що. Я, мабуть, заберу малу від батьків. Бо вона там нудиться.

— Чого ж, забери… — відповів, намагаючись не кліпати. Відвів погляд, швидко зашнурував черевика й вискочив на сходи, причиняючи за собою двері якомога тихіше.

На нижньому майданчику припалював першу ранкову сигарету сусід. Він був не в гуморі чи теж іще не прокинувся. Підвів назустріч невдоволений погляд. Ігор потис йому правицю на бігу, й той лише нерозбірливо промимрив щось услід. Та ще пихнув понад головою хмарою смердючого диму від найдешевшого тютюну.

Чи то на контрасті з димом, та холодне повітря у дворі лише заспокоїло Ігоря. Він притишив крок і, дійшовши до трамвайної зупинки, вирішив проїхати лише частину шляху, а ближче до театру вийти і пройтися пішки. Резон у цьому був: перших зупинок п'ять трамвай ішов майже порожнім, і ризику бути викритим практично не існувало. А далі до вагона набивалося повно робітників з підшипникового, металопрокатного та заводу залізобетонних виробів, і там уже майже стопроцентово ти опинявся обличчям до обличчя з кимсь похмурим і невиспаним. У тебе вдивлялись і, хоч ти не сильно вирізнявся своїм одягом та зовнішністю від решти пасажирів, майже завжди безпомильно виділяли як не свого, як чужинця. Одного разу навіть кондукторка, протискаючись поряд у кінець салону, незадоволено пирхнула на пред'явлений ним проїзний: «Ото ще й артисти в мене тут їздять!» Хоча уявити її в глядацькій залі на виставі Ігор не здатен був навіть після цілої пляшки. А виявилось — його таки знають, відрізняють від решти…