Три сестри - Стороженко Олекса Петрович - Страница 4

— Степу мій широкий, Степу мій просторий! Оборони мене і мою матінку од лютого ворога, її старшої сестри, і не допусти нам загинуть у сирітстві!..

— Не бійтеся, — загув Степ, — не дійде до вас те військо та й назад не вернеться: побіліє зелена трава не снігом, а кістками!

Як зібралось військо, сам цар його повів і царицю, старшу сестру, з собою узяв. Поки йшли своїм царством, у всьому був достаток, а як увійшли у степ, так зробилась превелика посуха, порепалась земля, нема ні паші, ні водопою: вітер гуде, з ніг валить чоловіка, піском очі засипає, на людей напали голод, хвороба, — і все військо цареве загинуло і вкрило поле білими кістками; тільки й вернувся цар із царицею, старшою сестрою, та з ними кілька прислужників. Розсердився цар та й став лаять старшу сестру.

— Се, — каже, — мене Бог покарав за те, що дав мені велике царство, а я хотів ще й чуже загарбать!

А старша сестра йому й одказує:

— На те тобі Бог дав велике царство, щоб ти робив, що схочеш. Загинуло одне військо, набери друге; не дійшли степами, допливемо річками, і все-таки буде по-твоєму.

Довго старша сестра умовляла царя і скребла моркву, аж поки він не згодивсь та набрав знов військо, та, налагодивши байдаки і човни, і поплив річками добувати печеного бугая та кабана.

Як довідалась менша сестра, що цар пливе до них із військом, і каже царевичу:

— Сину мій милий, сину мій любий! Їдь до моря глибокого, нехай воно мені верне моїх любих синів, щоб було кому оборонить нещасливу матір. Візьми, — каже, — отсе намисто, матчині сльози, та як випливеш на середину моря, і кинь їх у воду, то вони тебе й почують!

Доїхав царевич до моря, зліз з коня і пустив його пастись, а сам зробив собі човен та й поплив. Допливши до середини, вийняв з кишені намисто і кинув у море. Як кинув, так море і заграло, покотилась хвиля за хвилею, і перед царевичем виринула кит-риба, а на тій кит-рибі стоять одинадцять братів до пояса в злоті, а од пояса в сріблі.

— Хто се до нас озивається? — питають.

— Матчині сльози! — одказує царевич.

— А ти ж хто такий? — питають.

— Я рідний ваш брат, — каже царевич, — матуся вас зове до себе, оборонить її од лютого ворога, старшої сестри. Сідайте у човен та поспішайте, бо вже цареве військо недалеко!

Посідали брати у човен та й озвались до моря:

— Море широке, море глибоке! Спасибі тобі, що стало нам, сиротам, за батька рідного і за матір рідну!

Піднялась висока хвиля, неначе іскрами розсипалась перед братами, та й викинула їм з кит-риби перо. Узяли те перо брати, та й поплили до берега. Причаливши, як повиходили з човна, старший брат тільки свиснув до свого коня, так він і став перед ним, як укопаний. Висмикнув старший брат з гриви одинадцять волосінь, та й пустив за вітром; як пустив, так з тих волосінь і стало одинадцять коней, таких же, як і у старшого брата. Посідали брати та й помчали до матері. Стріла мати своїх синів на порозі, а вони вклонились їй до землі та й кажуть:

— Матінко наша рідная! Породила єси нас в злоті, в сріблі, а долі собі з нами не добула!

А мати одказує:

— Сини мої милі, сини мої любії! Матчина доля витає з її дітками; тепереньки, як ви вернулись до мене, то й долю мою з собою принесли!.. Тепереньки буде кому мене оборонить, заспокоїть і на старості літ втішить!..

Повела мати своїх синів у садочок, щоб показать їм своє хазяйство. Тільки що вийшли з будинку, аж бачать: пливе військо, так байдаками та човнами і вкрили річку; а попереду в золотому кораблі пливе сам цар із царицею — старшою сестрою. Як стало наближатись те військо, мати й каже своїм синам:

— Діточки мої милії, діточки мої любі! Ідіть до царя, вашого батька, та й зазивайте його до мене обідати, а щоб військо з старшою сестрою за тисячу гонів звідси одіслав. Та глядіть, — каже, — як будете запрошувать царя, то не кажіть йому, що він ваш батько, а ви його діти!

Посідали брати у човен і попливли назустріч війську. Як порівнялись з царевим кораблем, то й гукнули на лоцманів, щоб визвали до них царя. Вийшов до братів цар, та й пита:

— А чого вам од мене треба?

А брати й кажуть:

— Ненька наша запрошує тебе до себе обідати, а щоб твоє військо з царицею — старшою сестрою одіслав звідси за тисячу гонів!

Цар дивиться на братів і думає собі: яка то щаслива мати, що має таких синів! Хоч би мені Бог одного такого послав! А старша сестра пізнала, що се його сини, та й каже йому тихенько:

— Запрошуй братів на свій корабель у гості!

Запросив їх цар на свій корабель, не надивиться на них, так вони йому милі та любі: серце батьківське вість йому подало. Частує і вгощає цар братів, а старша сестра на вухо йому шепотить:

— Побий братів, а не поб'єш, то вони вилущать усе твоє військо!

Цар і слухать її не хоче, а вона сікається до нього та на вухо йому турчить:

— Побий, — кажу тобі, — а як не поб'єш, то я й війська твого не стану годувать, а моя сестра не буде його зодягать (бо й середульша з ними була), то твоє військо без хліба й одежі послизне й пропаде!

Замислився цар, думав, думав та й каже:

— Ну, роби з братами, що сама знаєш, а я руки своєї на них не підійму.

Так ото поки брати бавились із царем, старша сестра і звеліла, щоб у їх човні пробили дірку та й заткнули чопом, а к тому чопу прив'язали б під човном мотузок. Подякували брати цареві за хліб-сіль та й посідали у човен. Тільки-що одплили гонів за двоє, а старша сестра смик за вірьовку, чоп як відіткнувся, вода і забулькотіла у човен, так його і потягло на дно. Не дуже злякались брати, бо виросли на морі: вхопили старшого брата з човна, та й попливли. Бачить старша сестра, що нічого не вдіяла, і гукнула до війська:

— Стріляйте з луків! Як їх не повбиваєте, то самі згинете!

Посипались на братів стріли, неначе хмарою їх вкрили. Однак і сього не злякались брати: пірнули та й виринули аж на тім боці, біля матчиного будинку. Тільки що розказали брати, як старша сестра хотіла їх потопить, коли дивляться — підпливає цареве військо, вже й з луків стріляють, од тих стріл і сонце закрилось.

— Ну, теперечки, — каже мати, — діточки мої любії, діточки мої милії, рятуйте себе, рятуйте й мене, нехай вам Бог помагає у правому ділі; тільки глядіть, як стане погибать цар, ваш батько, то вирятуйте його і приведіть до мене!

Почали борониться брати; старший стріля з лука; як попужне у п'ять пудів стрілою, то неначе вогнем палить військо, а Одинадцять братів шпурляють камінням пудів у двадцять; як торохне по байдаку, то так він з людьми трісками й розсиплеться. Однак як брати не. боронились, чого не робили, а військо усе близиться, бо велике було, та ще й сам цар попереду веде. Бачать брати, що вже їм самим не оборониться, от вони ухопили перо з кит-риби, що море їм подарувало, як махнуть раз, вдруге, — так з моря і покотились хвилі, одна велика, а друга ще більша, а тут ще як дмухне вітер, так усі байдаки з військом порозносило і поперевертало догори ногами. Дивляться брати: і царів корабель похилило на бік, от-от хвиля переверне, так вони скоріш у воду, ухопили той корабель і винесли на берег. Узяли брати царя і сестер, старшу й середущу, та й повели до матері у будинок. Вийшла мати до царя назустріч з хлібом-сіллю; тільки цар на неї споглянув, зараз і пізнав.

— Відкіля, — спитав, — ти узялась? Чи ти тут хазяйка, чи в наймах?

А цариця, менша сестра, йому й одказує:

— Живу сама собі у своєму будинку, з моїми синами, що породила тобі до пояса в злоті, а од пояса в сріблі!

— Ти ж, — каже цар, — писала до мене листа, що привела мені дванадцять кошенят, ще й дванадцять мишенят прислала на гостинець.

— Ні, — одказує менша сестра, — не я се тобі писала, не я й мишенят на гостинець посилала, а спитай, — каже, — у моїх сестер, може, вони знають, хто до тебе писав, хто й посилав!