Дивовижна історія Мері Стенз - Уэйд Роберт - Страница 27

— Авжеж, — усміхнувся Бомон. — Таке життя. Вищий нижчого гне, пам’ятаєте?

Дарк не визнав за потрібне відповісти усмішкою на усмішку. Його гнів не вщухав майже тиждень.

Днів через десять по тому Дарк одержав листа від… Пенелопи. Вона бачилася з відомою йому особою, писала Пенелопа, і відома особа занепокоєна тим, що він не робить жодних спроб зв’язатися з нею. Дослід з “Врододієм” закінчено. Знімальний, павільйон ліквідували, а медичне обладнання операційної повернули тим, у кого його було позичено. Відома особа от-от має виїхати на південь Франції, але сподівається зустрітися з ним до від’їзду. Якщо він зможе почекати на неї у своїй машині біля готелю “Онікс-Асторія” сьогодні вночі, десь близько першої, вона буде дуже рада, а він матиме нагоду зробити останні фотознімки. Крім того, додавала Пенелопа од себе, він повинен пам’ятати, що, коли йому схочеться трохи розважитись, двері квартири в Саут-Кенсінгтоні для нього завжди відчинені.

Дарк зібгав листа й шпурнув його в корзинку для паперів; тоді налив собі віскі. Відколи репортаж про “Врододій” заборонено, він свідомо викинув з голови будь-які думки про Мері Стенз. Його обурення й образа не минули, і він волів, щоб ніхто не нагадував йому про цю історію, яку він вважав за свою особисту поразку. Єдине його зобов’язання щодо дівчини, запевняв себе Дарк, полягало в тому, щоб, вона дістала грошову винагороду за свою участь у підготовці викриття “Врододію”, а це можна було зробити на першу ж вимогу. Загалом для неї все склалося добре з будь-якого погляду, так само як і для Фасберже та фірми “Черіл”. Рекламна кампанія мала розпочатись у наперед визначений строк, і, як Даркові було відомо, жодна газета так і не спромоглася добути й рядка інформації про суть справи — такою непроникною виявилась запона, що приховувала її від сторонніх очей. І він визнав за краще цілком усунутись від цієї брудної афери.

Однак трохи згодом, увечері, його думки набрали іншого напряму: адже, зрештою, сама дівчина була всього-на-всього пішаком у хитромудрій грі Фасберже. Попри всю оту розкіш готелю “Онікс-Асторія”, всі коштовні вбрання та наступну подорож на Французьку Рів’єру, вона мала почуватися дуже самотньою і розгубленою, потребуючи співчуття й розради.

О пізній порі Дарк пішов повечеряти і, вернувшись додому після півночі, згаяв ще з півгодини, закурюючи сигарету за сигаретою, перш ніж вирушити машиною до “Онікс-Асторії”. Як і минулого разу, Мері спізнилась. Він і не бачив, як дівчина вийшла з готелю, тільки відчув, що вона стоїть поряд з машиною. На ній було строге біле вбрання й хутряний капелюшок, і навіть з першого погляду крізь шибу Дарка приголомшиламї краса. Все, що він бачив під час останньої їх зустрічі, було далеко перевершене і здавалося тепер ніби потьмянлим Вона була прекрасна, незрівнянно прекрасна, і Дарк зачудовано втупив у неї очі, зовсім забувши про те, що треба відчинити дверцята машини. Лише тоді, коли Мері легенько постукала, він схаменувся й натиснув на нікельовану клямку, щоб впустити її.

— І ви теж, Поле… — мовила вона, сідаючи поруч нього.

— Не можу нічого з собою вдіяти, — тихо відказав він, не маючи сили одвести погляду від її обличчя. — Що він з вами зробив, цей доктор Рафф? Це ж просто неймовірно!

— Це остаточний результат досліду, — пояснила Мері. — Хвалити бога, все скінчилося.

— Схиляю голову перед доктором Раффом.

— А я гадала, ви збираєтесь викрити його…

Дарк нічого не відповів, тільки повернув ключ запалювання. Мотор тихо захурчав.

— Поле, чому ви не показувалися? — спитала вона. — Мені вас так бракувало.

— По-моєму, ми погодились, що це буде небезпечно, — відказав він, — і вирішили зустрітися ще раз наприкінці досліду…

— Я знаю, але мені чомусь здається, що якби я не попрохала Пенелопу написати вам, ми б так і не побачились.

Він промовчав.

— Ви не хочете мене бачити? — спитала вона. Дарк скоса позирнув на неї.

— Що ви! Хто б не схотів вас бачити!..

— Не будьте циніком, — докірливо мовила Мері. — Ви говорите точнісінько так, як усі. Мені набридло захоплення чоловіків. Їх цікавить тільки моя зовнішність. Вони говорять мені компліменти, залицяються, упадають коло мене, але все це таке пусте! Кілька тижнів тому жоден з них не поступився б мені місцем в автобусі. А так хочется поговорити з ким-небудь, хто знає мене такою, яка я є, кому байдуже до моєї зовнішності.

— Приміром, зі мною, ви це хотіли сказати?

— А хіба я помиляюся, Поле?

Він увімкнув зчеплення, і машина рушила.

— Не знаю, Мері. Я бачив усе від початку до кінця, якщо це й справді кінець. То була зовсім непогана вистава, поки вона тривала. Сподіваюся, що зрештою ви матимете з неї зиск.

Мері нахилилася до нього.

— Ви чимось пригнічені, Поле.

— Можливо, що й так, — погодився він.

— Це через мене?

Дарк збентежено всміхнувся.

— Коли ви тут, поруч, я почуваю себе менш пригніченим.

— Ви говорите загадками, — мовила Мері. — Я не розумію вас.

— Мене самого оточують загадки, — озвався він. — Чесно кажучи, я б з охотою перехилив чарчину.

Далі вони їхали майже мовчки. До квартири в Найтсбріджі дісталися о пів на другу. Дарк налив обом випити, і вони легенько торкнулися чарками.

— За найвродливішу в світі жінку, — промовив він.

— За найдивовижнішого в світі чоловіка, — відказала Мері.

Він сумно похитав головою.

— Я думала, може, ви схочете зробити останні фотографії, — сказала вона. — Завтра я відлітаю до Ніцци. Повернуся тільки десь за місяць.

Дарк закурив сигарету і замислено подивився на дівчину.

— Хто вас супроводитиме?

— Я їду сама. Торговельні агенти Фасберже в Канні приготували віллу десь біля Антіба[2]. А через тиждень до мене приєднається Тоні Лурі — вона керує відділом збуту фірми “Черіл” і приїде трохи відпочити. Як я зрозуміла, там уже є друзі Фасберже. Адже він француз, ви знаєте.

— Усе це виглядає дуже звабливо. А що буде, коли ви повернетесь до Лондона?

— Не знаю, Поле. Це залежатиме од вас. Від того, що станеться, коли в “Очевидці” з’явиться ваш репортаж про “Врододій”. Від того, як реагуватиме на нього Фасберже, коли дізнається, яку роль я відіграла…

— Не дізнається, — з притиском мовив Дарк. — “Очевидець” не виступить з викриттям. Надійшло розпорядження зняти мій репортаж.

Дівчина недовірливо втупила в нього очі.

— Ви хочете сказати…

— Хочу сказати, що хтось натиснув кнопки, і голова концерну “Стайн, — Хеннінгер” заборонив його друкувати. Усе, як бачите, дуже просто. Репортаж поховано. Фасберже радіє, доктор Рафф у безпеці, і вам зовсім нема чого турбуватися.

— Мені дуже прикро, — сказала вона. — Я знаю, як багато це для вас важило.

Дарк знизав плечима, силкуючись удати байдужого.

— Е, нічогісінько воно не важило. Просто це був добрячий репортаж, ото й тільки. Я згаяв на нього силу часу. Коли хочете, мене більше обурює сам факт — те, що якийсь можновладець має право отак свавільно забороняти правдиве слово. Але будьмо щирі — таке діється завжди і скрізь: оця спритна корупція, скрадливі телефонні розмови, випивки у вишуканих клубах, дружні поплескування по плечу. Я працюю в “Очевидці” вже п’ять років і звик вважати, що наш журнал незалежний і вільний від будь-якого впливу. Мені й досі важко повірити, що це неправда. Мері лагідно торкнулася його руки.

— Поле, не треба брати це так близько до серця. Зрештою, може, воно й краще і для вас, і для мене. Яка шкода від того, що фірма “Черіл” безкарно здійснить свою рекламну авантюру? Жінки купуватимуть “Врододій” і тільки радітимуть з цього. Як косметичний засіб він буде не ліпший і не гірший від будь-якого іншого. Скільки кругом роздмуханої і облудної реклами, тож навіщо чіплятися саме за “Черіл”? Бо вони зробили мене вродливою і тепер твердитимуть, що такою зможе стати кожна жінка, яка вживатиме “Врододій”? Та це ж цілком природне явище в світі, в якому ми живемо, — бреши, перекручуй, роби все, що можеш, аби лиш заманити покупців. Це знає майже кожен.