Атлантида - Бенуа Пьер - Страница 32

— З моїх дитячих літ, — почала вона, — мені запам’яталася така картина: розганяючи вранішній туман, сходить ніжно-рожеве срнце над великою рікою, що несе тихі хвилі, над повноводою рікою Нігер. Це було… Але ти не слухаєш мене.

— Слухаю тебе, маленька Таніт-Зерго, слово честі.

— Це правда? Я не надокучаю тобі? Хочеш, щоб я розповідала?

— Розповідай, Таніт-Зерго, розповідай.

— Отже, ми бавилися з моїми маленькими подругами, яких я дуже любила, на березі повноводої ріки, під терновими деревами, братами зег-зег, колючки яких скривавили чоло вашого Пророка. Ми називаємо їх райськими деревами, бо під ними, як сказав наш Пророк, розкошуватимуть праведники[55]. Вони були іноді такі височенні, що вершник не спромігся б упродовж століття перетнути тінь, яку вони кидають на землю.

Ми сплітали там гарні гірлянди з мімози, рожевих каперсів і білих нігелл. Потім кидали їх у зелену воду, щоб відвернути лиху долю, і сміялися, мов божевільні, коли виринав гіпопотам, висуваючи свою добру товсту морду. Ми починали незлобиво бомбардувати його, доки він знову не пірнав у воду, здіймаючи фонтан білої иіни.

Так було вранці. Потім Гао затоплювала смертельна червона спека. Надвечір ми поверталися на берег ріки, щоб серед хмар москітів та одноденок побачити величезних кайманів у твердокам’яних панцирах,* які поволі виповзали на берег й зрадливо загрузали у жовтому болотяному мулі.

Ми, бомбардували їх, як і гіпопотамів уранці, і тоді, вшановуючи сонце, що хилилося за чорне гілля дульдулів, ставали в ритуальне коло, плескали в долоні, тупотіли ногами й співали гімн сонгаї.

Такими були щоденні розваги вільних дівчат. Але ти б помилився, подумавши, що ми лише пустували. Якщо хочеш, розповім тобі, як я врятувала одного французького офіцера, напевне, старшого за тебе чином, судячи з кількості золотих нашивок на його білих рукавах.

— Розповідай, маленька Таніт-Зерго, — сказав я, затопивши погляд у далечінь.

— Марно усміхаєшся, — сказала вона дещо ображено, — і не звертаєш на мене належної уваги. Мені однаково. Я розповідаю все це для самої себе, аби згадати. Ртже, у верхів’ї, перед Гао, Нігер утворює вигин. Там є невеликий мис, порослий велетенськими камедними деревами. Це сталося одного серпневого вечора, коли заходило сонце й в навколишньому лісі принишкли птахи. І раптом ми почули незнайомий гуркіт, що долинав із заходу: «Бум-бум, бум-барабум, бум-бум». Він усе посилювався: «Бум-бум, бум-барабум», і всі водоплавні птахи — чаплі, пелікани, качки — злетіли в повітря й розсипалися над деревами, переслідувані чорною димовою хмарою, яку підганяв вітер.

Це була канонерка. Вона огинала мис, здіймаючи таку коловерть, що аж здригалися прибережні чагарники. На кормі виднів блакитно-біло-червоний прапор. Вона причалила до маленької дерев’яної гатки. Було спущено шлюпку з двома матросами й трьома офіцерами, які незабаром зійшли на землю.

Старший серед них, у білому бурнусі, — він добре знав нашу мову, — висловив бажання поговорити з шейхом Сонні. Підійшов мій батько і сказав, що це він. Тоді офіцер розповів йому, що губернатор Томбукту дуже розгніваний, бо їхня канонерка за милю звідси врізалася в невидиму пальову основу, зазнала пошкоджень і не може продовжував свій рейс до Ансанго.

Мій батько відповів, що французи захищають бідолашний осілий народ від нападів туарегів і тому завжди бажані гості, а греблю було споруджено не з лихим наміром — вона дає змогу ловити рибу для забезпечення харчування; що до послуг. командира французів усі засоби Гао, зокрема кузня, тож хай лагодять канонерку. Під час цієї розмови французький офіцер дивився на мене, а я на нього. Це був уже літній чоловік, високого зросту, з широкими, трохи згорбленими плечима й такими ж ясно-синіми очима, як те джерело, від якого походить моє ім’я.

— Іди сюди, мала, — приязно сказав він.

— Я дочка шейха Сонні і роблю лише те, що хочу, — відповіла я, ображена такою безцеремонністю.

— Маєш рацію, — промовив він, усміхаючись, — бо ти гарна. Дай мені квіти, що на твоїй шиї.

Це була велика гірлянда з пурпурових квітів алтеї. Я простягла її. Він обійняв мене, і ми помирилися.

Тим часом матроси й найміцніші люди нашого племені затягли канонерку в бухту на ріці.

— Роботи вистачить на цілий завтрашній день, — сказав старший механік, оглянувши пошкодження. — Ми зможемо вирушити лише післязавтра вранці. Якщо ці ледарі матроси не лінуватимуться.

— Який причепа, — пробурмотів мій новий друг.

Але його поганий настрій швидко розвіявся, бо я і мої подруги почали з усім запалом розважати гостя. Він слухав наших гарних пісень і, аби віддячити, частував нас різними ласощами, що їх принесли йому з корабля на обід. А ночував у нашій великій хаті, яку уступив йому батько. Перш ніж заснути, я довго спостерігала крізь шпарини хижі, куди ми з мамою перебралися, за червоними відблисками прожектора канонерки на темній воді.

Тієї ночі я бачила страшний сон: начебто над головою мого друга, французького офіцера, який спокійно спав, кружляє великий крук, горлаючи: «Кра, кра! Тінь камедних дерев Гао… кра, кра!.. не врятує наступної ночі… кра, кра!.. білого начальника й тих, хто супроводжує його».

Удосвіта я побігла до матросів. Вони лежали на палубі канонерки, байдикуючи, скориставшись з того, що білі ще відпочивали.

— Послухай, — попередила я старшого, — цієї ночі мені приснився чорний крук. Цей сон означає, що завтра тінь дерев Гао вже не врятує вашого командира.

А що вони й не ворухнулися, дивлячись у небо, і, здавалося, навіть не чули мене, додала:

— І тих, хто супроводжує його.

Сонце підбилося вже високо, и полковник та інші французи снідали в хаті, коли увійшов механік.

— Не розумію, що сталося з матросами. Працюють, наче чорти. Якщо й далі так триватиме, ми зможемо відчалити цього вечора.

— Тим краще, — сказав полковник. — Але хай вони не надто поспішають і зроблять все як слід. Маємо прибути до Ансанго лише наприкінці тижня. Краще вирушимо вдень.

Я затремтіла. Підійшла до нього й розповіла про свій сон. Він слухав із зачудованим усміхом, потім нарешті поважно відповів:

— Гаразд, маленька Таніт-Зерго, ми вирушимо сьогодні ввечері, бо ти бажаєш цього. — І поцілував мене.

Запала темрява, коли полагоджена канонерка вийшла з бухти. Французи, серед яких я бачила свого друга, довго махали нам своїми шоломами, доки не зникли з очей. Я залишилася сама й довго стояла на хиткій дамбі, дивлячись, як тече ріка, доки гуркіт пароплава «ба-ум-барабум» ущух серед ночі[56].

Таніт-Зерга замовкла.

— Ця ніч була останньою для Гао. Коли я заснула й місяць високо піднявся над лісом, коротко загавкав пес. Потім заволали чоловіки, долинув жахливий жіночий крик. Хто хоч раз чув такі крики, ніколи не забуде їх. Коли зійшло сонце, воно побачило таку картину: я, гола, біжу, спотикаючись, разом зі своїми маленькими подругами за верблюдами, яких туареги, що конвоюють нас, поганяють на північ. Позаду по двоє з ярмом на шиї йшли жінки племені, серед яких була моя мати. Чоловіків лишилося мало. Майже всі вони разом з моїм батьком, хоробрим аскія Сонні, тепер лежали з перерізаними горлянками під руїнами Гао, знищеного бандою туарегів-ауелімідів, які напали, щоб повбивати французів з канонерки.

Туареги підганяли й підганяли нас, боячись погоні. Так ішли ми днів десять, і чим менше лишалося проса й конопель, тим нестерпнішою ставала ця подорож. Нарешті неподалік від Ізакер’єна, в краю Кідал, туареги продали нас караванові маврів трарза, який ішов з Мабрука до Рата. Спочатку мені здалося, що це щастя, бо ми сповільнили ходу. Але невдовзі під ногами з’явилося гостре каміння й жінки почали падати. А чоловіки… Останній з них давно вже помер від ударів палиці, коли відмовився йти далі.

У мене ще вистачало сил бігти поперед моїх маленьких подруг, аби не чути їхнього плачу. Коли котрась іа них впала на пісок і видно було, що вже не підведеться, один з наглядачів зійшов зі свого верблюда і, відтягнувши її трохи вбік, задушив. Але одного дня я почула зойк, який змусив мене озирнутися. Це волала моя мама. Вона стояла навколішках, простягнувши до мене руки. Я вмить опинилася біля неї. Але один з маврів, високий на зріст, зодягнений у все біле, відштовхнув мене. На його шиї крім чорних чоток висіли піхви з червоного саф’яну. Він витяг з них криву шаблю. Я й досі бачу синє лезо на коричневій шиї. І знову — розпачливий зойк. Мене прогнали ударами кийка. Ковтаючи сльози, я зайняла своє місце в каравані.