Атлантида - Бенуа Пьер - Страница 19

Ле Меж замовк і кинув на нас переможний погляд.

Повинен визнати, я поступився гідністю і не приділяв уваги тому, що його розповідь була призначена виключно Моранжеві.

— Перепрошую, мосьє, але ваша розповідь зацікавила мене більше, ніж я міг сподіватися. Та ви знаєте, що мені багато чого бракує, аби вас зрозуміти. Ви сказали про династію Нептуна, Що це за династія, що з неї, на вашу думку, походить Антінея? Яка її роль в історії Атлантиди?

Ле Меж, підморгнувши Моранжеві, поблажливо всміхнувся. Той сидів похмурий і мовчазний, спершися підборіддям на руку, а ліктем на коліно, і слухав.

— За мене вам відповість Платон, — промовив професор.

І додав з невимовним жалем:

— Невже це можливо, щоб ви ніколи не чули про початок «Крітія?»

Він узяв зі столу рукопис, вигляд якого так збентежив Моранжа, надів окуляри й почав читати. Можна було б сказати, що магія Платонового слова розворушила, перемінила цього чудернацького старого чоловіка.

«Кинувши жереб, боги поділили між собою землю, одні отримали більшу країну, інші меншу. Сталося так, що Нептун, діставши острів Атлантиду, поселив там своїх дітей від смертної. Це було неподалік моря, в долині, розташованій в центрі острова, як запевняють, у його найгарнішій і найродючішій частині. Приблизно за шістсот футів від цієї долини посеред острова здіймалася гора. Там жив Евенор, один з перших людей, що оселилися на острові і працювали на землі, та його дружина Левкіппа. В них народилася донька Кліто. Вона ще була дівчинкою, коли батьки померли, і Нептун, закохавшись, одружився з нею. Він перетворив гору, де вона жила, на фортецю, ізолювавши її від решти острова. Обніс фортецю поясами укріплень — трьома ровами з водою і двома земляними валами, що чергувалися: одні з них були меншими, інші більшими. Вали оточували острів колом на однаковій віддалі від центру…» Ле Меж перервав читання.

— Це вам нічого не нагадує? — запитав він.

Я подивився на Моранжа, який поринув у глибокі роздуми.

— Отже, це вам нічого не нагадує? — уїдливо повторив професор.

— Моранже, Моранже, — заговорив я, — згадайте нашу вчорашню подорож: піднімаючись, ми пройшли два коридори, перш ніж потрапити на цю гору… «Рови з водою і земляні вали…» Два коридори — два земляні вали.

— Кхе! Кхе! — озвався Ле Меж.

Він усміхнувся, поглядаючи на мене. Я зрозумів, що означає цей його усміх: «Може, він не такий бовдур, як я гадав?»

Моранж насилу заговорив.

— Та чую, добре чую… Три рови з водою… Але ж, пане, ви припускаєте у своєму поясненні, дотепність якого я не заперечую. Ви вважаєте достовірною гіпотезу про існування Сахарського моря!

— Я припускаю це і доводжу, — роздратовано відказав старий, різко вдаривши кулаком по письмовому столі. — Мені добре відомо, що Шірмер та інші виступили проти неї. Знаю це краще за вас. Я все знаю, пане. Можу вам довести. Але зроблю це пізніше. А сьогодні ввечері за обідом ви пригощатиметеся смачною рибою і потім скажете мені, чи ця риба, виловлена в озері, яке ви бачили з цього вікна, нагадує риб, котрі водяться у прісній воді.

— Зрозумійте ж, — вів далі він уже спокійніше, — помиляються ті люди, які, розмірковуючи про Атлантиду, вважають, що внаслідок катаклізму затонув весь чудесний острів. Всі вони вірили, що його поглинула морська безодня. Але острів не опустився, а піднявся. Нові землі виринули з атлантичних хвиль. Пустеля з’явилася на місці моря. Себхи, солончаки, озера Тритонів, піщані сірти[30] — все це жалюгідні сліди рухливих хвиль, на яких ішли колись флоти підкорювати Аттіку. Пісок краще за воду поглинає цивілізацію. Сьогодні від прекрасного острова, квітучого й зеленого посеред моря, відкритого усім вітрам, лишився тільки цей скелястий масив. У гірській долині, ізольованій від усього живого світу, зберігся лише цей чудовий оазис, що біля ваших ніг, з його червоними плодами й водоспадом, блакитним озером — цими священними свідками золотої доби, яка зникла. Прибувши сюди вчора ввечері, ви перетнули п’ять поясів укріплень— три рови, де колись плавали триреми та які згодом попересихали, і два земляних вали, у яких вирито коридор — його ви проминули на спинах верблюдів. Єдине, що після велетенської катастрофи нагадує про колишню велич і блиск, — це гора, де Нептун тримав свою кохану Кліто, дочку Евенора й Левкіппи, матір Атласа, тисячолітню праматір Антінеї, володарки, в залежність до якої ви потрапили назавжди.

— Мосьє, — сказав Моранж з найвишуканішою чемністю, — мабуть, цілком природне занепокоєння спонукає нас довідатись, які мотиви й мета цієї залежності. Але зверніть увагу на те, з якого боку цікавлять мене ваші одкровення: йдеться не про мої особисті інтереси. Цими днями я натрапив у двох печерах на тіфінагський напис «Антінея». Мій товариш може засвідчити, що я вважав це ім’я грецьким. Тепер, завдяки вам і божественному Платону, я розумію: не слід дивуватися, почувши, що варварка має грецьке ім’я. Але, міркуючи про його етимологію, я не менш розгублений. Чи можете ви просвітити мене щодо цього?

— Звичайно, мосьє, — відповів Ле Меж, — я згоден. Як уже казав вам, ви не перший цікавитесь цим питанням. Більшість дослідників, котрих я бачив тут протягом десяти років, були так само заінтриговані цим грецьким ім’ям, відтвореним тіфінагською мовою. Я навіть склав досить точний каталог цих написів і печер, де вони зустрічаються. Всі, чи майже всі, супроводжуються словами: Антінея. Тут починаються її володіння. Я сам наказав відновити вохрою ті з них, які почали стиратися. Але повернуся до того, що казав вам раніше. Ніхто з європейців, принаджених сюди цією епіграфічною таємницею, потрапивши до палацу Антінеї, більше не цікавився цією етимологією. Їм відразу на думку спадало зовсім інше. Щодо цього можна було б багато чого сказати: як мало важать насправді для вчених суто наукові інтереси і як швидко вони жертвують ними заради буденних справ, пов’язаних, наприклад, з їхнім життям.

— Якщо не заперечуєте, ми повернемося до цього іншим разом, — з чарівною люб’язністю промовив Моранж.

— Мосьє, цей відступ викликаний єдиною метою: довести, що я не вважаю вас одним з тих недостойних вчених. Ви справді зацікавилися коренями імені Антінея, та й ще перш ніж запитати, хто та жінка, яка має таке ім’я, або ж чому ви й ваш друг стали її полоненими.

Я пильно подивився на старого. Але він говорив цілком поважно.

«Тим краще для тебе, — подумав я. — Інакше я швидко викинув би тебе через вікно там іронізувати собі на втіху. Закон земного тяжіння, мабуть, і тут, у Хоггарі, їлає силу».

— Мосьє, вперше побачивши ім’я Антінея, ви, безумовно, побудували кілька етимологічних гіпотез. Чи не будете ласкаві ознайомити мене з ними?

— Охоче, — сказав Моранж.

І дуже спокійно перелічив ті етимології, про які я вже говорив.

Чоловік у вишневій маніжці потер долоні.

— Чудово, — сказав він задоволено. — Дуже добре, принаймні як на ті обмежені знання в галузі елліністики, якими ви володієте. Але все це нісенітниця, архінісенітниця.

— Саме тому я й запитую вас, бо бере сумнів, — лагідно промовив Моранж.

— Не мучитиму вас більше, — сказав Ле Меж. — Слово «Антінея» складається ось з чого: «ті» — це берберський артикль жіночого роду, який є варварським втручанням в слово суто грецьке. Ми знаємо чимало прикладів такої мішанини. Візьміть хоча б слово «Тіпаса», назву північноафриканського міста, що розшифровується як «ціла» і складається з «ті» і «???». У даному разі «тінея» означає «нова» від «ті» та «??».

— А префікс «ан»? — спитав Моранж.

— Мабуть, я втомився, шановний пане, — кинув Ле Меж, — розповідаючи вам упродовж години про «Крітія», що наслідки такі нікчемні? Хіба не зрозуміло, що сам префікс «ан» не означає нічого? Ви погодитесь, коли я вам скажу, що в даному разі ми маємо справу з дуже цікавою апокопою[31]. Слід читати не «ан», а «атлан». «Атл» зникло внаслідок апокопи; «ан» залишилося. Резюмую: слово «Антінея» можна розкласти на частини: ?? — ??? — ’??? — ??. Звідси й випливає його значення — «нова Атланта».