Атлантида - Бенуа Пьер - Страница 13

Цієї миті на одному з верблюдів, котрий віз вантаж, розв’язався слабо закріплений ремінь, і частина вантажу, перехилившись, упала.

Ег-Антеуан зліз зі свого верблюда й заходився допомагати Бу-Джема виправити становище.

Коли вони скінчили, я під’їхав до Бу-Джема.

— На наступній зупинці треба буде міцніше прив’язати ремені на верблюдах. Їм доведеться йти в гори.

Провідник здивовано подивився на мене. Досі я вважав зайвим тримати його в курсі наших нових задумів. Але мені здавалося, що Ег-Антеуан знав про них.

— Пане лейтенанте, шлях від Білої Долини до Шіх-Салаха не гористий, — сказав чамба.

— Ми підемо далі не Білою Долиною, а спустимося на південь через Хоггар, — зазначив я.

— Через Хоггар? — промурмотів він. — Але…

— Що «але»?

— Я не знаю дороги.

— Нас поведе Ег-Антеуан.

— Ег-Антеуан?!

Я дивився на Бу-Джема, що приглушено назвав це ім’я. Він втупив у таргійця погляд, у якому змішалися подив і жах.

Верблюд Ег-Антеуана йшов на десять метрів попереду, поряд з мехарі Моранжа. Чоловіки перемовлялися. Я зрозумів, що Моранж розпитує Ег-Антеуана про дивовижні написи. Але ми були не так далеко, щоб вони не чули наших слів.

Я знову подивився на нашого провідника й побачив, як він зблід.

— Що таке, Бу-Джема, що таке? — тихо запитав я.

— Не тут, пане лейтенанте, не тут, — прошепотів він. Його зуби клацали. Він додав, наче видихнувши:

— Не тут. Увечері, на зупинці, коли сяде сонце й він молитиметься, повернувшися обличчям на схід, поклич мене. Я тобі скажу… Але не тут. Він розмовляє, але слухає нас. Іди. Доганяй капітана.

— Щось нове, — промурмотів я і натиснув ногою на шию мого мехарі, щоб приєднатися до Моранжа.

Була приблизно п’ята година вечора, коли Ег-Антеуан, який їхав попереду, зупинився.

— Це тут, — сказав він, спускаючись на землю.

Місцевість була похмура, але мальовнича. Зліва від нас фантастична гранітна стіна врізалася сірим гребенем у червоне небо. Цю стіну з верху до низу розтинали звивисті коридори, мабуть, тисячу футів заввишки і такі вузькі, що три верблюди навряд чи змогли б пройти в ряд.

— Це тут, — повторив таргієць.

Перед нами на заході, у світлі призахідного сонця простяглася бліда стрічка шляху, який ми мали залишити. Біла Долина, дорога на Шіх-Салах, надійні стоянки, розвідані джерела… А з другого боку — ця чорна стіна на тлі фіолетового неба, цей похмурий коридор.

Я подивився на Моранжа.

— Зупинімося, — сказав він просто. — Ег-Антеуан радить нам поповнити запас води.

За спільною згодою ми вирішили, перш ніж вирушимо в гори, провести ніч тут.

Із темного заглиблення скелі, де било джерельце, каскадом спадала вода; поряд — кілька кущів та рослин. Спутані верблюди почали об’їдати листя.

Бу-Джема розклав на великому пласкому камені наш похідний посуд: виделки, олив’яні тарілки. Відкрита ним бляшанка консервів стояла поряд з салатом, який він назбирав на вологих берегах джерельця. Нервові рухи, якими Бу-Джема розкладав усе це на скелі, свідчили про те, що він хвилювався.

Передаючи мені тарілку, він нахилився і, вказуючи рукою на похмурий темний коридор, яким ми мали йти, прошепотів:

— Блед-ель-коуф!

— Що він каже? — запитав Моранж, зацікавившись його жестом.

— Блед-ель-коуф. Це країна жаху. Так араби називають Хоггар.

Бу-Джема повернувся й сів осторонь на своє місце. Зігнувшись, він почав їсти листя салату, яке залишив для себе.

Ег-Антеуан сидів непорушно.

Раптом таргієць підвівся. Сонце на заході було схоже на червоний недогарок. Ми побачили, як Ег-Антеуан наблизився до джерела, розстелив на землі свій синій бурнус і став навколішки.

— Не думав, що туареги так шанують мусульманські звичаї, — сказав Моранж.

— Я теж, — промовив я задумливо. Мене хвилювало інше. — Бу-Джема, — покликав я і водночас дивився на Ег-Антеуана.

Поринувши в свою молитву, обличчям на схід, він відверто не звертав на мене уваги. Коли він розпластався на землі, я гукнув ще голосніше:

— Бу-Джема, ходімо зі мною до мого мехарі, мені треба взяти дещо в сідельній кобурі.

Ег-Антеуан, усе ще навколішках, так само поволі, неквапом бурмотів свою молитву.

Бу-Джема не поворухнувся.

У відповідь я почув лише глухий стогін.

Ми з Моранжем скочили на ноги й підбігли до нашого провідника. Ег-Антеуан вмить опинився поряд з нами.

Із заплющеними очима і вже холодними кінцівками чамба хрипів у обіймах Моранжа. Я взяв одну його руку, Ег-Антеуан — другу. Кожен з нас намагався зрозуміти, що сталося…

Раптом схопився Ег-Антеуан. Він помітив на землі перекинутий гнутий казанок, що його перед тим араб тримав на колінах. Вхопивши його, почав уважно розглядати одне за одним кілька листочків салату, які там ще залишилися; раптом він хрипло зойкнув.

— Маєш, — пробурмотів Моранж, — тепер цей збожеволів!

Не зводячи очей з Ег-Антеуана, я побачив, як він побіг до каменя, де був наш обід. За хвилину повернувся до нас, тримаючи тарілку з салатом, якого ми ще не їли.

Узявши з казанка Бу-Джема один світло-зелений листок, соковитий, широкий, він порівняв його з тими, що були в наших тарілках.

— Афалеле! — сказав він спокійно.

Ми з Моранжем здригнулися — отже, це була афалеле, фалестез, як її називають араби в Сахарі, жахлива рослина, котра заподіяла смерть, швидше й вірніше, ніж зброя туарегів, частині експедиції Флаттерса.

Ен-Антеуан випростався. Його високий чорний силует вимальовувався на небі, що зненацька стало блідо-бузковим. Він дивився на нас.

А ми метушилися біля бідолахи провідника.

— Афалеле, — повторив таргієць, похитавши головою.

Бу-Джема помер серед ночі, не опритомнівши.

РОЗДІЛ VII

КРАЇНА ЖАХУ

— Варто зазначити, — сказав Моранж, — що наша експедиція, від самої Уаргли позбавлена пригод, тепер обіцяє стати цікавішою.

Він промовив це, підводячись з колін після молитви над могилою, яку ми насилу вирили й куди поклали тіло провідника.

Я не вірю в бога. Але коли щось і може вплинути на вашу силу, хоч би якою вона була, — силу зла чи добра, світла чи темряви, — то це молитва, яку прошепотіла така людина.

Два дні ми їхали, пробираючись крізь дивовижний хаос чорних скель, оточені ніби місячним, таким диким він був, краєвидом. Було чути лише гуркіт каміння, що перекочувалося під ногами верблюдів і падало в провалля, справляючи враження вибухів.

Справді, дивний похід. Протягом перших годин я намагався за допомогою компаса визначити напрямок нашого руху. Але незабаром усе переплуталося: безперечно, ми припустилися помилки — не врахували крок верблюдів. Я заховав планшет з компасом до сідельної кобури. Тепер ми покладалися лише на Ег-Антеуана, якого не мали змоги контролювати, і єдине, що залишалося — це довіряти йому.

Він їхав попереду, Моранж — за ним. Я був позаду. Перед моїми очима щоразу поставали найдивніші зразки вулканічної гірської породи. Але ці речі мене більше не цікавили. Я був захоплений іншим. Безумство Моранжа оволоділо й мною. Якби мій супутник сказав: «Те, що ми робимо, — безглуздя, повернімося назад, до відомих джерел, повернімося», — то я відповів би йому тепер: «Ви вільні. Я йтиму далі».

Надвечір наступного дня ми опинилися біля підніжжя чорної скелі, порізані відроги якої здіймалися на дві тисячі метрів над нашими головами. Це був величезний, похмурий бастіон, наче вежа феодального замку, який неправдоподібно чітко вимальовувався на тлі жовтогарячого неба.

Тут було джерело, оточене кількома деревами, що трапилися нам вперше, відколи ми заглибилися в гори Хоггару.

Біля нього стояла купка людей. Їхні верблюди марно шукали якоїсь поживи.

Побачивши нас, люди згуртувалися для оборони.

Ег-Антеуан, повернувшись до нас, пояснив:

— Туареги-еггалі.

І попрямував до них.

Ці вродливі еггалі були на зріст найвищими з туарегів, яких я будь-коли зустрічав. Вони з несподіваною послужливістю відійшли від джерела, поступаючись нам місцем. Ег-Антеуан сказав їм кілька слів. Вони оглядали нас, Моранжа й мене, з особливою зацікавленістю, що межувала з переляком, у всякому разі з повагою.