Дракула - Стокер Брэм - Страница 98

Мене втішає лише те, що всі ми в руках Божих. Завдяки цій вірі легше померти, ніж жити, і таким чином позбутися всіх проблем. Містер Моріс і доктор Сьюард вирушили верхи набагато раніше за нас. Вони їдуть по правому березі, далеченько від води, тримаючись узвиш, так щоб добре бачити ріку і водночас уникати її заворотів, скорочуючи шлях. Вони взяли з собою до першої станції двох словаків, щоб їхали верхи і вели запасних коней. Всього вони мають чотирьох запасних коней, щоб не викликати зайвої цікавості. Коли вони відпустять словаків, а це станеться незабаром, їм доведеться самим вести коней. Це необхідно, бо нам, можливо, слід буде об’єднати наші сили. Якщо так станеться, то вони забезпечать нас кіньми. Одне сідло має рухомий виступ, і в разі необхідності його можна буде легко пристосувати для Міни.

Ми зважились на напрочуд ризиковану пригоду. Ось ми мчимо крізь темряву і холод, який дме від річки; здається, що він здіймається над поверхнею водної гладіні та пронизує до кісток; навколо нас лунають таємничі голоси ночі, і всі вони діймають до живого. Мені ввижається, що нас несе течія невідомими шляхами у світ мороку і жахів. Годалмінґ зачинив дверцята паливні…

31 жовтня

Досі йдемо на повну пару. Зараз день, Годалмінґ спить. Я на варті. Ранок страшенно холодний, попри те, що ми одягнені в хутряні пальта; ми гріємося теплом, що йде від паливні. Досі нам трапилося хіба кілька безпалубних суден, але на облавку жодного з них не було скринь чи якогось вантажу такого розміру, який ми шукаємо. Щоразу люди на суднах лякалися, падали на коліна і молилися, коли ми направляли на них електричний ліхтар.

1 листопада, вечір

За цей день не сталося нічого нового. Ми не побачили нічого схожого на те, що шукаємо. Щойно ми саме вийшли в Бистрицю, і якщо ми помилилися у своїх здогадках, то все пропало. Ми оглянули кожен човен на своєму шляху — і великий, і маленький. Сьогодні рано-вранці одна команда поставила нас за урядовий катер і трималася з нами відповідним чином. Ми вирішили, що це може значно полегшити наше становище, і в Фунду, де Бистриця впадає в Серет, ми підняли румунський прапор, який тепер демонстративно майорить над нашим річковим пароплавом. Потому, коли ми й надалі оглядали кожен човен, що нам траплявся, цей трюк нам успішно вдавався. Нам виказували повагу і жодного разу ніхто не відмовився відповідати на наші запитання чи зробити те, про що ми просили. Якісь словаки розказали нам, що їх поминув великий човен, який ішов зі швидкістю, більшою за звичайну, бо мав на облавку подвійну команду. Це було ще до того, як вони досягли Фунду, тому вони не можуть сказати, чи вийшов човен у Бистрицю, чи попрямував й далі вгору Серетом. Біля Фунду ми більше не чули про цей човен; не виключено, що він міг проходити тут уночі. Я дуже хочу спати. Можливо, це холод починає впливати на мене і природа бере своє, бо організм має іноді відпочивати. Годалмінґ наполягає, що стоятиме на варті перший. Нехай Господь благословить його за те добро, яке він робить задля моєї бідолашної дорогої Міни і мене.

2 листопада, ранок

Уже день. Цей чудовий хлопчина не наважився мене підняти. Він каже, що це був би просто гріх будити мене, бо спав я дуже мирно, забувши про всі хвилювання. Мені здається, це надзвичайно егоїстично з мого боку — проспати стільки часу, через що він змушений був стояти на варті цілісіньку ніч, але, зі свого боку, він має слушність. Цього ранку я почуваюся оновленим. А зараз я сиджу тут і спостерігаю, як він спить. Я здатен самостійно робити все необхідне: наглядати за двигуном, керувати пароплавом і стояти на варті. Я відчуваю, як до мене повертаються сила й енергія. Хотів би я знати, де зараз Міна і Ван Гелсінґ! Вони мали дістатися Верешті у середу близько полудня. Якийсь час вони витратили, щоб роздобути екіпаж і коней. Якщо їм вдалося вирушити негайно, то зараз вони вже, напевно, мають бути десь поблизу перевалу Борго. Нехай Господь спрямує їх і допоможе їм! Навіть боюся думати про те, що може статися. Якби ми тільки могли плисти хутчіш! Проте зась. Двигуни і так працюють на повну потужність. Цікаво, де зараз доктор Сьюард і містер Моріс. Складається враження, що в цю річку впадає сила-силенна струмків, але досі ми не натрапили на такий широкий, щоб він міг стати перепоною для вершників, хоча, безперечно, взимку і за танення снігу перетинати їх складно. Сподіваюся, що ми зустрінемося з ними ще до того, як дістанемося Страсьби, бо коли досі не наздоженемо графа, нам слід буде всім разом порадитися, як діяти далі.

Щоденник доктора Сьюарда

2 листопада

Три дні в дорозі. Немає ані новин, ані часу, щоб записувати їх, навіть якби вони й були, бо цінна кожна хвилина. Ми відпочиваємо рівно стільки, скільки потрібно коням, щоб відновити сили. Щодо нас, то ми обидва чудово почуваємося у цій подорожі. Досвід авантюр минулих років став нам у пригоді. Ми маємо поспішати. Ми не почуватимемося спокійними, аж поки знову не побачимо паровий катер.

3 листопада

Ми довідалися в Фунду, що паровий катер пішов Бистрицею вгору. Я б волів, аби трохи потепліло. Бачу ознаки того, що незабаром повалить сніг; якщо він буде сильний, це зупинить нас. Тоді нам доведеться взяти сани і їхати далі на них.

4 листопада

Сьогодні ми дізналися, що катер затримався через якусь проблему з порогами. Човни словаків долають їх без проблем за допомогою тросу і вмілого керування. Катер пройшов заледве кілька годин тому. Годалмінґ — майстер у таких справах, і, вочевидь, це саме він вирівняв катер. Урешті-решт за допомогою місцевих вони подолали пороги і продовжують гонитву з колишньою швидкістю. Боюся, що катер постраждав, бо селяни кажуть, ніби бачили, як він раз у раз зупинявся і ще раз потрапив на мілину, аж поки не зник з очей. Ми маємо мчати ще швидше. Можливо, незабаром їм знадобиться наша допомога.

Щоденник Міни Гаркер

31 жовтня

Прибули до Верешті пополудні. Професор розповів мені, що сьогодні на світанку ледве зміг мене загіпнотизувати, а я сказала хіба що «темно і тихо». Зараз він залишив мене і пішов купувати екіпаж і коней. Він каже, що згодом спробує купити запасних коней, щоб ми могли міняти їх під час подорожі. Ми маємо проїхати приблизно сімдесят миль. Місцевість гарна і дуже цікава. Якби ми опинилися тут за інших обставин, я би з насолодою роздивлялася краєвиди. Якби ми з Джонатаном приїхали сюди самі, яку б утіху ми отримали від цієї подорожі! Зупинятися і роздивлятися людей, дізнаватися щось про їхній життєвий устрій, наповнюючи свій розум і пам’ять усіма барвами і мальовничістю цього дикого і водночас чарівного краю і його вигадливих мешканців. Але, на жаль, усе склалося не так.

Пізніше

Доктор Ван Гелсінґ уже повернувся. Він дістав екіпаж і коней. Ми пообідаємо і вирушимо в путь за годину. Господиня дає нам із собою величезний кошик харчів. Здається, цього вистачить на цілий загін вояків. Професор підкручує її і шепоче мені на вухо, що, можливо, ще тиждень нам не вдасться роздобути їжу. Він також зробив закупи: наказав принести нам купу всіляких теплих речей, хутряних пальт і ковдр. В дорозі ми точно не змерзнемо.

Незабаром ми від’їжджаємо. Навіть боюся думати про те, що з нами може статися. Але ми таки в руках Божих. Лише Йому єдиному відомо, що станеться. Я благаю Його з усією щирістю своєї нещасної і смиренної душі, щоб оберігав мого коханого чоловіка. І що б не сталося, Джонатан має знати: я кохаю його і пишаюся ним так, що годі й описати, і моя остання думка буде тільки про нього.

Розділ 27

Щоденник Міни Гаркер

1 листопада