Дракула - Стокер Брэм - Страница 67

Запала тривала пауза. Її перервав Ренфілд, сказавши, повільно вимовляючи слова:

— Тоді, гадаю, я маю змінити підстави для своєї вимоги. Я прошу вас зробити мені поступку, привілей, якщо хочете. Я вас благаю про неї не заради себе, заради інших. Я не вільний у тому, щоб ясно викласти вам свої причини, але запевняю вас, що мене спонукають добрі наміри, правильні й некорисливі, мотивовані високим почуттям обов’язку. Якби ви, сер, могли зазирнути в моє серце, ви би схвалили ті почуття, що охоплюють мене. Ви би вважали мене своїм справжнім, своїм найкращим другом.

Він знову хижо зиркнув на нас. Мені спало на думку, що ця раптова зміна у бік цілковитої інтелектуальності була новою фазою його божевілля, тому я вирішив якийсь час не перебивати його, знаючи з досвіду, що він, як і всі божевільні, врешті-решт себе видасть.

Ван Гелсінґ втупив у нього пильний погляд, в якому відчувалося неймовірне напруження; його кущисті брови майже зійшлися на переніссі, зосередивши погляд на Ренфілді. Він промовив тоном, який тієї миті не здивував мене, але здивував згодом, коли мені здалося, що тоді він ніби розмовляв із рівним собі:

— Ви можете відверто сказати нам справжні причини вашого прагнення, щоб вас звільнили сьогодні вночі? Я обіцяю, якщо вони задовольнять мене, сторонню людину, що не має упереджень, то доктор Сьюард надасть вам на свій ризик і під свою відповідальність привілей, про який ви прохаєте.

Ренфілд сумно похитав головою із виглядом гіркого жалю. Професор вів далі:

— Отож-бо, сер, подумайте самі. Ви вимагаєте привілею з причини неабиякої ваги і хочете справити на нас враження цілком розумної людини. Це робите ви, людина, у нормальності якої ми маємо підстави сумніватися, адже ви ще не закінчили курс лікування. Якщо ви не допоможете нам у нашій спробі змінити думку, то як же ми виконаємо обов’язок, який ви самі на нас і поклали? Будьте розважливим, допоможіть нам, і якщо ми зможемо, ми допоможемо вам реалізувати ваше бажання.

Ренфілд знову похитав головою і сказав:

— Докторе Ван Гелсінґ, мені немає, що сказати. Ваші аргументи слушні, і якби я був вільний говорити, я б ані хвилини не вагався, але я собі не господар у цьому питанні. Я лише можу просити вас довіритися мені. Якщо мені відмовлять, я знімаю з себе відповідальність.

Я подумав, що уже час закінчувати цю сцену, яка вже набувала комічного звучання, тож я підійшов до дверей і просто сказав:

— Ходімо, друзі, треба працювати. Добраніч, Ренфілде.

Однак, коли я був біля дверей, із моїм пацієнтом сталася нова зміна. Він так стрімко кинувся до мене, що я навіть злякався тієї миті, що ним знову оволоділа жага до вбивства. Проте мої побоювання виявилися безпідставними, бо він благально простягнув до мене руки і заходився жестами висловлювати своє прохання. Побачивши, що надмірний вияв емоцій працює проти нього, і змусивши нас сприймати його по-старому, Ренфілд почав робити це ще демонстративніше. Я мигцем зиркнув на Ван Гелсінґа і побачив у його очах підтвердження своєї думки. Я вирішив поводитися дещо стриманіше, зрештою, пильнуючи далі, і сказав Ренфілду, що всі його зусилля марні. Я й раніше помічав у нього схоже хвилювання саме в тих випадках, коли він вимагав виконання якоїсь зі своїх численних фантастичних забаганок, як, наприклад, коли він хотів отримати кішку. Я приготувався до того, що, побачивши, як його бажання наразилося на відмову, він мовчки погодиться на все, як і раніше.

Але мої очікування не виправдалися, бо коли він усвідомив, що його прохання не задовольнять, то раптом збожеволів. Ренфілд кинувся на коліна, простягнув до мене руки, заламував їх, супроводжуючи все жалібним благанням, навіть цілим потоком вмовлянь; по його щоках котилися сльози, і все його обличчя й постать свідчили про глибоке хвилювання.

— Я вас благаю, докторе Сьюард, я вас заклинаю, дозвольте мені залишити цей будинок негайно. Відправте мене куди схочете, відправте зі мною санітарів із батогами і ланцюгами, хай вони одягнуть на мене гамівну сорочку, одягнуть на руки і на ноги кайдани. Відправте мене хоч у тюрму, але дозвольте піти звідси. Ви не знаєте, що ви робите, утримуючи мене тут. Я говорю від усього серця, від усієї душі. Ви не знаєте, кому і якої завдаєте шкоди, а я не смію вам про це розказати. Горе мені! Я не можу розповісти. Заради всього святого для вас, заради вашого втраченого кохання, заради надії, що живе у вас, заради Господа всемогутнього заберіть мене звідси, врятуйте мою душу від почуття провини! Ви чуєте мене, чоловіче? Хіба ви не розумієте? Невже ви ніколи не дізнаєтеся? Хіба ви не бачите, що тепер я нормальна і серйозна людина, що я не душевнохворий у нападі божевілля? Я лише нормальна людина, що бореться за спасіння своєї душі! Почуйте ж мене! Дозвольте мені піти! Дозвольте мені піти! Дозвольте мені піти!

Я подумав, якщо це триватиме й далі, він геть розлютиться і може статися напад, тож я взяв його за руку і підняв із колін.

— Ходімо, — сказав я суворо. — З нас досить, ми й так уже достатньо надивилися. Лягайте у ліжко і заспокойтеся.

Раптом Ренфілд охолов і кілька секунд пильно дивився на мене. Потім без жодного слова пішов і присів на край ліжка. Він відчув знесилення, як і минулі рази, на що я й сподівався.

Коли я останнім із нашої групи полишав кімнату, він тихо сказав мені тоном, характерним для добре вихованої людини:

— Я вірю, докторе Сьюард, що згодом ви віддасте мені належне, адже я зробив все, що міг, щоб переконати вас сьогодні вночі.

Розділ 19

Щоденник Джонатана Гаркера

1 жовтня, п’ята година ранку

Я вирушив разом із товаришами до сусіднього будинку з легким серцем, бо вважав, що ще ніколи не бачив Міну такою енергійною і здоровою. Я такий радий, що вона погодилася залишитися і дозволила нам, чоловікам, виконати свою роботу без неї. Мені було якось моторошно від того, що вона взагалі бере участь у цій страшній справі, але зараз, коли вона вже зробила свою частину роботи і завдяки її енергійності, розуму і передбачливості, ця вся історія зібрана докупи, вона, певно, відчуває, що виконала свою місію, а решта справи — за нами. Гадаю, ми всі були трохи вражені сценою з містером Ренфілдом, бо коли вийшли з його кімнати, то всі зберігали мовчанку, аж поки не повернулися в кабінет, і містер Моріс сказав доктору Сьюарду:

— Послухай, Джоне, якщо той чоловік не блефує, то найнормальнішого душевнохворого я ще в житті не бачив. Я не впевнений, але мені здається, що він таки мав серйозні підстави, і якщо це так, то не дати йому шанс — це досить жорстоко.

Лорд Годалмінґ і я промовчали, але доктор Ван Гелсінґ додав:

— Друже Джон, ти краще, ніж я, знаєшся на душевнохворих, і це мене тішить, бо боюся, що якби це я мав ухвалювати рішення, я би відпустив його ще до того, як із ним стався останній приступ істерики. Але вік живи — вік учися. У завданні, яке нині стоїть перед нами, ми маємо, як каже мій друг Квінсі, не залишити ворогові жодного шансу. Все, що робиться, — на краще.

Здається, доктор Сьюард відповів їм обом, хоча і якось туманно:

— Я не знаю напевно, але погоджуюся з вами. Якби той чоловік був звичайним божевільним, то я би зважився повірити йому, але він, гадаю, якимось незрозумілим чином пов’язаний із графом, тому я боюсь зашкодити нашим намірам, якщо потуратиму його примхам. Не можу забути, як він майже так само пристрасно благав мене про кішку, а потім намагався вп’ястися зубами мені в горло. Крім того, він називає графа «володарем» і «господарем», і, можливо, Ренфілд хоче вийти, щоб посприяти йому в якийсь диявольський спосіб. Ця жахлива істота може допомагати Ренфілду утримувати вовків і пацюків, тому гадаю, що вурдалак може спробувати використати вельмишановного душевнохворого. Вигляд Ренфілд і справді мав серйозний, тому мені залишається лише сподіватися, що ми вчинили якнайкраще, бо коли такі речі стаються під час напруженої роботи, вони здатні рознервувати будь-кого.