Дракула - Стокер Брэм - Страница 35

— А тепер, — сказала вона, — ви залишитеся тут. Я зоставлю ці двері відчиненими, і свої також. Ви можете лягти тут на канапі, бо знаю, що ніщо в світі не примусить жодного з докторів лягти у ліжко, коли на обрії маячить пацієнт. Якщо мені буде щось потрібно, я вас покличу, і ви зможете негайно прийти.

Я не повинен був, але мовчки погодився, бо стомився як пес і не мав сил чергувати, як не намагався. Отже, поклавшись на її обіцянку покликати мене в разі необхідності, я ліг на софу і забув про все на світі.

Щоденник Люсі Вестенра

9 вересня

Сьогодні ввечері я почуваюся такою щасливою. Я була такою слабкою, що не могла ні думати, ні рухатися. А зараз я ніби відчула сонячне сяйво після тривалого східного вітру, що дув зі сталево-холодного неба. Я чомусь відчуваю, що Артур десь дуже, дуже близько від мене. Здається, я відчуваю його тепло на собі. Гадаю, виною цьому та хвороба і слабкість, які по суті своїй є егоїстичними речами, що обертають наш внутрішній зір і співчуття лише на себе, тоді як кохання дає здоров’я і сили, і в думках і почуттях воно може блукати, де забажає. Я знаю, де зараз мої думки. Якби ж Артур тільки знав! Мій любий, у тебе, напевно, дзвенить у вухах, бо ти спиш, а я ні. О благословенний відпочинок минулої ночі! Я спала завдяки тому, що цей милий славний доктор Сьюард оберігав мій сон. Дякую всім, хто був такий добрий до мене. Добраніч, Артуре.

Щоденник доктора Сьюарда

10 вересня

Я вмить прокинувся, відчувши в себе на голові руку професора. Це була одна з тих речей, яких ми навчилися у лікарні.

— Як наша пацієнтка?

— Вона почувалася добре, коли я залишив її, точніше, вона залишила мене, — відповів я.

— Ходімо, поглянемо на неї, — сказав професор, і ми разом пішли до її кімнати.

Штори були спущені, і я підійшов до вікна, щоб тихенько підняти їх. Тим часом Ван Гелсінґ, по-котячому м’яко чимчикуючи, наблизився до ліжка.

Я підняв штору, і світло вранішнього сонця виповнило кімнату. У цей момент я почув, як професор голосно зітхнув, і мене, добре знайомого з цією його ознакою, пройняв холодний піт. Я підійшов до ліжка, а він віджахнувшись, вигукнув:

— Gott in Himmel![13]

Переклад був зайвий, усе і так було написано у нього на смертельно переляканому обличчі. Він стояв, здійнявши руку і вказуючи на ліжко, а його суворе обличчя мало попелясто-білий колір. В мене затрусилися коліна.

Люсі лежала непритомна, мала ще блідіший вигляд, ніж раніше, і не виказувала ознак життя. Навіть губи були білими. Здавалося, що навіть її ясна зморщилися. Таке ми спостерігаємо в померлих, які перед смертю тривалий час хворіли.

Ван Гелсінґ був підніс ногу, щоб люто тупнути, але опанував себе і тихо опустив її.

— Хутчіш! — сказав він. — Принеси мені бренді!

Я помчав у їдальню і повернувся з карафою. Він змочив бренді білі дівочі вуста, і разом ми натерли їй долоні, зап’ястки і груди у ділянці серця. Професор відчув її серцебиття і через кілька хвилин нестерпної невідомості сказав:

— Ще не пізно. Серце ще б’ється, хоча й слабо. Вся наша робота була марною. Мусимо починати все з початку. З нами зараз немає юного Артура. Тому цього разу я попрошу тебе, мій друже Джон.

Говорячи це, він копирсався у своєму саквояжі, дістаючи інструменти для трансфузії. Я зняв сюртук і закасав рукав сорочки. Ми не мали можливості ввести опіат, та й, зрештою, він був непотрібний. Не втрачаючи ані секунди, ми почали операцію.

За деякий час, який здався мені досить тривалим через втрату власної крові, попри те, що я це робив з готовністю, але це відчуття було жахливим, Ван Гелсінґ, попереджаючи мене, підніс угору палець.

— Не рухайся, — сказав він. — Боюся, що, набравшись сил, вона може прокинутися, а це може бути небезпечно, дуже небезпечно. Я вживу запобіжних заходів, зробивши їй підшкірну ін’єкцію морфію.

І він швидко і вміло виконав свій намір.

Ця ін’єкція не зашкодила Люсі, глибоке запаморочення плавно перейшло у наркотичний сон. Я бачив, як смертельно бліді щоки і губи набувають рожевого відтінку. Той, хто не проходив через це, не зможе зрозуміти, що я відчував, наповнюючи своєю кров’ю вени коханої жінки.

Професор критично спостерігав за мною.

— Досить, — сказав він.

— Уже? — запротестував я. — Але в Артура ви взяли значно більше!

На що Ван Гелсінґ сумно посміхнувся і відповів:

— Він її коханий, її наречений, а ти повинен зробити ще багато роботи задля неї й інших, тому на даний момент цього досить.

Коли ми завершили операцію, він взявся до Люсі, а я притиснув пальцями свій власний надріз. Я приліг, чекаючи, коли він закінчить із Люсі та зможе допомогти й мені, адже я відчував запаморочення і невеличку слабкість. Незабаром він перев’язав мою рану і відправив мене вниз випити келих вина. Коли я виходив із кімнати, він наздогнав мене і пошепки сказав:

— Запам’ятай, нікому ні слова про це. Якщо сюди раптом повернеться наш юний коханий, як було минулого разу, нічого не розповідай йому. Це може налякати його і водночас викликати ревнощі. Цього нам не треба. Зрозумів?

Коли я повернувся, він уважно подивився на мене і сказав:

— У тебе цілком пристойний вигляд. Іди у кімнату, лягай на канапу і відпочинь, а потім добре поснідай і приходь до мене.

Я виконав його накази, бо добре знав, наскільки вони були вірними і мудрими. Я виконав свою роботу, і наступним моїм обов’язком було відновити сили. Я відчував, що дуже ослаб і через це втратив здатність дивуватися тому, що сталося. Однак, засинаючи на дивані, я дивувався дедалі більше: чому з Люсі відбулися зворотні зміни і яким чином вона могла втратити так багато крові без жодної видимої ознаки цього? Гадаю, що і уві сні я далі міркував над цим, бо у своїх снах завжди повертався до маленьких проколів з розірваними краями на її горлі.

Люсі добре проспала цілий день, а, прокинувшись, мала напрочуд гарний вигляд, вона помітно зміцніла, хоча не настільки, як за день до цього. Побачивши її, Ван Гелсінґ вирушив пройтися, залишивши її на мене і категорично заборонивши мені залишати її хоч на мить. Я чув його голос у холі, коли він запитував, як пройти до найближчого телеграфу.

Люсі мило балакала зі мною, і здавалося, що вона зовсім не усвідомлює того, що відбулося. Я намагався розвеселити її і зацікавити. Коли її мати зайшла до нас поглянути на неї, в мене склалося враження, що вона не помітила жодної переміни, але із вдячністю сказала мені:

— Ми так сильно зобов’язані перед вами, докторе Сьюард, за все, що ви зробили, але зараз вам справді не варто так перевтомлюватися, турбуючись про Люсі. Ви дуже зблідли. Вам потрібна дружина, яка би доглядала вас і піклувалася б. Вам це просто необхідно!

Коли вона говорила це, Люсі почервоніла, правда, лише на мить, бо її спустошені вени не могли довго утримувати такий неочікуваний і незвичний прилив крові до голови. Після цього відбулася зворотна реакція, яка проявилася у надзвичайній блідості, коли вона перевела очі на мене і подивилася з мольбою. Я посміхнувся і кивнув, приклавши палець до губ. Зітхнувши з полегкістю, вона відкинулася на подушки.

Ван Гелсінґ повернувся через пару годин і сказав мені:

— А тепер їдь додому, багато їж і достатньо пий. Ти маєш зміцнитися. Я залишуся тут на ніч і сидітиму з юною міс. Ми з тобою повинні спостерігати за її хворобою, і ми повинні зберігати в таємниці все, що тут відбувається. Я маю на те свої вагомі причини. І не запитуй у мене про них. Думай, що хочеш. Не бійся припускати навіть найнеймовірніше. Добраніч.

В холі до мене підійшли дві служниці та спитали, чи не можуть вони, або одна з них, посидіти з міс Люсі. Вони вмовляли мене дозволити їм, а коли я відповів, що доктор Ван Гелсінґ бажає, щоб Люсі доглядали лише я або він, вони жалісливо просили мене попросити за них «іноземного джентльмена». Я був зворушений їхньою добротою. Можливо, це тому, що я почувався заслаблим, а можливо, тому, що це було на користь Люсі: очевидна відданість її прислуги. Ці добрі жінки знову і знову зверталися до мене зі своїм проханням. Я повернувся додому до пізнього обіду і зробив обхід. Усе було гаразд. Я сів і почав занотовувати події цього дня, очікуючи, коли до мене прийде сон. І він прийшов.