Дракула - Стокер Брэм - Страница 101

— Ходи, сестро. Ходи до нас. Ходи!

Я з острахом обернувся до бідолашної мадам Міни, і моє серце аж підскочило від радості, як бухає полум’я. Я все прочитав по її милих очах, сповнених жаху й огиди, і це вселило в моє серце надію. Дякувати Богові, вона ще не з ними. Я схопив кілька дровиняк, які лежали поруч, і, тримаючи священну облатку, посунув до багаття, просто на жінок.

Вони відступили, зареготавшись своїм жахливим мелодійним сміхом. Я підтримував вогонь і не вже боявся їх, бо знав, що ми у безпеці всередині кола, з якого Міна не може вийти так само, як і вони не здатні у нього увійти.

Коні припинили стогнати і тихо лягли на землю. Сніг м’яко падав на їхні спини, і вони зробилися білими. Я знав, що бідолашним тваринам більше не доведеться боятися.

Так ми і сиділи, допоки червона заграва світанку не розірвала засніжену пітьму. Я почувався самотнім і наляканим, сповненим смутку і страху. Та коли чудове сонце поволі підносилося над обрієм, до мене знову повернулося життя. З першими променями світанку жахливі постаті розтанули в тумані та снігу. Клоччя мороку понеслося до замку і там розтануло.

Вже інстинктивно із настанням світанку я повернувся до мадам Міни, поклавши загіпнотизувати її, але вона занурилась у такий глибокий міцний сон, що я не зміг її добудитися. Я спробував загіпнотизувати її уві сні, але безрезультатно, а потім настав день. Я досі боюся зрушити з місця. Я розпалив вогонь і пішов поглянути на коней. Вони були мертві. Сьогодні в мене багато роботи, але я зачекаю, поки сонце не підіб’ється повище, бо може так статися, що я опинюся в такому місці, де сонячне світло, попри те, що його затуляють сніг і туман, все-таки захистить мене.

Я добряче підкріплюся сніданком, а тоді візьмуся до своєї жахливої роботи. Мадам Міна досі спить, дякувати Богові! Вона тиха й мирна уві сні…

Щоденник Джонатана Гаркера

4 листопада, вечір

Пригода з катером для нас перетворився на справжнє жахіття. Якби не він, ми вже давно наздогнали б човен, і зараз моя люба Міна була б вільна. Я навіть боюся думати про неї, адже вона у пустельному краї поблизу жахливого місця. Ми дістали коней і прямуємо тепер широким гостинцем. Я записую це, поки Годалмінґ готується до від’їзду. Ми маємо з собою зброю. Циганам буде непереливки, якщо вони надумають помірятися з нами силою. Ох, якби тільки Моріс і Сьюард були з нами! Нам залишається тільки плекати надії. Якщо мені більше не доведеться писати, то прощавай, Міно! Нехай тебе благословить і береже Господь.

Щоденник доктора Сьюарда

5 листопада

На світанку ми побачили, як ген попереду від річки помчав гурт циган із повозкою. Вони оточили її зусібіч і мчали так, ніби їх переслідують. Падає легкий сніг, а в повітрі витає дивне збудження. Можливо, це лише наші відчуття, але відчуття ці дуже дивні. Ген-ген я чую виття вовків. Сніг змусив їх спуститися з гір, і вони загрозливо оточують нас з усіх боків. Коні майже готові, й незабаром ми вирушаємо. Ми летимо назустріч смерті. Одному Богові відомо, чия то буде смерть, якою вона буде, і де, і як, і коли…

Записи доктора Ван Гелсінґа

5 листопада, пополудні

Я принаймні при здоровому глузді. Дякувати Богові за цю милість, хоча випробовування було жахливим. Я залишив мадам Міну спати в освяченому колі, а сам попрямував до замку. Ковальський молот, який я прихопив з екіпажу у Верешті, став мені у пригоді, попри те, що всі вікна і двері були відчинені. Я зняв їх із заржавілих клямок, щоб через якусь нещасливу випадковість чи злий умисел вони не захряснулися і я, увійшовши до замку, потім не зміг із нього вийти. Тут мені згадався гіркий досвід Джонатана. Орієнтуючись на записи з його щоденника, я знайшов дорогу до старої каплиці, де, як я знав, на мене чекала робота. Повітря було задушливим, і мені здавалося, що там витали пекельні випари, від яких у мене час від часу паморочилося в голові. Крім того, у мене гуло у вухах або вчувалося вдалині виття вовків. Потім я згадав про бідолашну мадам Міну й усвідомив, що опинився у жахливому становищі. Переді мною постала дилема. Я не насмілився взяти з собою мадам Міну, залишивши її в освяченому колі у безпеці від вурдалаків. Але ж крім вурдалаків тут є й вовки! Але зрештою я вирішив, що моя робота — тут, а що ж до вовків, то покладатимемо надії на Господа. В усякому разі, то буде просто смерть, яка принесе з собою свободу. Отже, я зробив вибір заради мадам Міни. Якби це стосувалося лише мене, зробити вибір мені було б набагато легше, бо ліпше потрапити у вовчу пащу, ніж у могилу вурдалака! І я вирішив продовжувати свою роботу.

Я знав, що знайду тут щонайменше три могили — могили, які є прихистком вурдалачок. Я почав пошуки і натрапив на одну з жінок. Вона лежала і спала своїм вурдалацьким сном, настільки сповнена життя і розпусної краси, що я навіть здригнувся, хоча прийшов сюди задля того, щоб заподіяти їй смерть. Я не маю сумнівів, що в давні часи багато хто намагався виконати завдання, що зараз постало переді мною, але врешті-решт їм зраджували почуття і нерви. Вони все тягнули і тягнули час, аж поки краса і хтивість розпусної вурдалачки не гіпнотизували їх і вони не зупинялися у нерішучості, а тим часом сонце сідало, і вурдалацький сон минав. Тоді розплющувалися прегарні очі чарівної жінки, сповнені кохання, розтулялися спокусливі вуста, готові дарувати поцілунок, і чоловік м’якнув, і в результаті на рахунку вурдалачки ставало на одну жертву більше, і жахливі ряди вурдалаків поповнювалися ще одним немертвим!

Спокуса була, звісно, великою, бо вона зачепила навіть мене, для цього досить було самої присутності вурдалачки, попри те, що вона пролежала у прикрашеному ліпниною склепі, серед пилу, цілі століття, а навколо стояв такий точно жахливий сморід, як у лігвищах графа. Так, я відчув хіть, я, Ван Гелсінґ, незважаючи на свою мету і всі підстави для ненависті. Мене охопило нестерпне бажання зачекати, яке ніби паралізувало мою волю й опанувало душу. Можливо, причиною тому була природна потреба у сні, крім того, саме повітря пригнічувало мене. Я почав провалюватися в сон — сон із розплющеними очима, піддавшись солодким чарам, як раптом скрізь снігову заслону пролунав протяжний низький крик, сповнений скорботи і жалю. Він пробудив мене, неначе горн, бо голос, який я почув, належав моїй любій мадам Міні.

Тож я опанував себе і знову взявся до свого жахливого завдання. Відкручуючи віка трун, я знайшов іще одну сестру, темнокосу. Я не насмілився зупинитися і поглянути на неї, як це дозволив собі з її сестрою, щоб іще раз не піддатися спокусі. Я шукав і шукав, поки не натрапив на високу й велику труну, що належала найжаданішій серед чарівних сестер, яку бачили і я, і Джонатан, коли вона матеріалізувалася з часточок туману. Вона була такою чарівливою, випромінювала таку вроду, таку вишукану спокусливість, що пробудила в мені чоловічу жагу, потяг плоті до кохання, і від спротиву цим новим емоціям в мене голова пішла обертом. Але дякувати Богові, що крик душі моєї дорогої мадам Міни досі лунав у мене у вухах. І перш ніж чари встигли ще дужче подіяти на мене, я зібрався на силі і став до своєї дикої роботи. До цього часу я встиг передивитися всі труни в каплиці. Й оскільки вночі навколо нас кружляло лише три привиди, я вирішив, що тут більше немає інших активних немертвих. Там була ще одна велика труна, благородніша на вигляд, ніж інші. На ній було викарбуване лише одне слово: «ДРАКУЛА».

Отже, це була домівка немертвого короля вурдалаків, через якого загинуло так багато душ. Те, що вона порожня, красномовно свідчило про те, що я знав напевно і без того. Перш ніж узятися до своєї жахливої роботи і змусити немертвих жінок померти справжньою смертю, я поклав у труну Дракули кілька облаток, таким чином вигнавши його звідти назавжди.

Потім я узявся до страхітливої роботи, хай як мені було моторошно від неї. Якби там була лише одна жінка, то це було би більш-менш легко. Але їх було три! Я зазнав утричі більше страху. Бо якщо чинити таке із милою міс Люсі було моторошно, то як же я ще міг почуватися, коли чинив це з дивними створіннями, які пройшли крізь століття і з роками ставали хіба сильнішими? Хто як не вони боротимуться за своє брудне життя?