Голова професора Доуеля - Беляев Александр Романович - Страница 5

«Шановний колего, — почав він, — ми тут одні, віч-на-віч, за товстими кам’яними стінами. А втім, коли б вони були й тонші, це нічого не міняє, тому що ви не можете кричати. Ви цілковито у моїй владі. Я можу завдати вам найжахливіших тортур, і ніхто мене не покарає. Але нащо тортури? Ми з вами обидва вчені і можемо зрозуміти один одного. Я знаю, живеться вам не легко, але не моя в тому провина. Ви мені потрібні, і я не можу звільнити вас від тяжкого життя, а самі ви не можете втекти від мене навіть у небуття. То чи не краще нам домовитися мирно? Ви будете продовжувати нашу наукову роботу…» Я заперечливо повів бровами, і губи мої нечутно прошепотіли: «Ні». «Ви дуже засмучуєте мене. Чи не хочете цигарку? Я знаю, ви не можете відчути повного задоволення, тому що у вас немає легень, через які нікотин міг би всмоктуватися в кров, та все ж знайомі відчуття…» І він, узявши з цигарнички дві цигарки, одну закурив сам, а другу вставив мені у рота. З яким задоволенням я виплюнув ту цигарку! «Ну що ж, колего, — сказав він тим самим ввічливим, байдужим тоном, — ви примушуєте мене вжити заходів». І він пустив електричний струм. Ніби розпечене свердло пронизало мій мозок… «Як ви почуваєтеся? — дбайливо запитав він мене, ніби лікар пацієнта. — Голова болить? Може, ви хочете вилікувати її? Для цього вам варто лише…» — «Ні!» — відповіли мої губи. «Дуже й дуже шкода. Доведеться трохи посилити струм. Ви страшенно засмучуєте мене». І він пустив такий сильний струм, що, здавалось, голова моя палає. Біль був нестерпний. Я скрипів зубами. Свідомість моя тьмарилась. Як я хотів знепритомніти! Але, на жаль, не зомлівав. Я тільки заплющив очі й стиснув губи. Керн курив, пускаючи дим мені в обличчя, і продовжував підсмажувати мою голову на повільному вогні. Він уже не переконував мене. І коли я розплющив очі, то побачив, що він оскаженів від моєї впертості. «Хай вам біс! Коли б ваш мозок не був мені такий потрібний, я б засмажив його сьогодні ж і нагодував би ним свого пінчера. Фу, який впертий!» І він безцеремонно зірвав з моєї голови всі дроти й зник. Та мені ще рано було радіти. Швидко він повернувся і почав впускати у розчини, які живили мою голову, подразливі речовини, від яких мене мучили страшні, нестерпні болі. І коли я мимоволі кривився, він запитував: «То як, колего, зважилися? Все ще ні?» Я був непохитний. Він вийшов ще більш розлючений, обкидаючи мене тисячею прокльонів. Я торжествував перемогу. Кілька днів Керн не з’являвся в лабораторії, і день при дні я чекав рятівниці — смерті. На п’ятий день він прийшов, весело висвистуючи якусь пісеньку, ніби нічого й не було. Не дивлячись на мене, він узявся до роботи. Днів зо два чи зо три я спостерігав за ним, не беручи ніякої участі. Але робота все одно цікавила мене. І коли він, проводячи досліди, зробив кілька помилок, які могли знищити результати всіх наших зусиль, я не втерпів і подав йому знак. «Давно б так!» — сказав він із задоволеною посмішкою і пустив повітря через моє горло. Я пояснив йому помилки і відтоді продовжую керувати роботою… Він перехитрив мене.

ЖЕРТВИ ВЕЛИКОГО МІСТА

Від того часу як Лоран розкрила таємницю голови, вона зненавиділа Керна. І це почуття зростало з кожним днем. Вона засинала з цим почуттям і прокидалася з ним. Вона бачила Керна у жахливих снах. Та ненависть була аж якась хвороблива. Останнім часом, зустрічаючись із Керном, вона ледве стримувалась, щоб не кинути йому в обличчя: «Вбивця!»

Лоран обходилася з ним напружено і холодно.

— Керн — жахливий злочинець! — вигукувала вона, залишившись наодинці з головою. — Я викажу його… Я кричатиму про його злочин і не вгамуюся, поки не розвінчаю цієї краденої слави, не розкрию всіх його злочинів. Я себе не пожалію.

— Тихше!.. Заспокойтесь, — умовляв її Доуель. — Я вже казав вам, що не хочу метатися. Але коли ваші моральні почуття обурені й ви жадаєте відплати, я не відмовлятиму вас… тільки не поспішайте. Я прошу вас зачекати до завершення наших дослідів. Адже й мені потрібен зараз Керн так само, як і я йому. Він без мене не може закінчити роботу так само, як і я без нього. А це ж усе, що мені залишилося. Більшого мені не створити, але розпочата робота має бути завершена.

У кабінеті почулися кроки.

Лоран швидко закрутила кран і сіла з книжкою в руці, все ще обурена. Голова Доуеля опустила повіки, от ніби задрімала.

Зайшов професор Керн.

Він підозріло поглянув на Лоран.

— Що таке? Ви чимось збентежені? Чи все гаразд?

— Ні… нічого… все гаразд… неприємності вдома…

— Дайте ваш пульс…

Лоран неохоче простягла руку.

— Б’ється посилено… нерви розгулялися… Для нервових людей це, мабуть, важка робота. Але я вами задоволений. І подвоюю вам платню.

— Не треба, дякую.

— «Не треба». Кому ж не потрібні гроші? Адже у вас родина.

Лоран нічого не відповіла.

— Справа така. Треба дещо підготувати. Голову професора Доуеля ми перенесемо в кімнату за лабораторією… Тимчасово, колего, тимчасово. Ви не спите? — звернувся він до голови. — А сюди завтра привезуть два свіженьких трупи, і ми виготуємо з них пару голів, які розмовлятимуть, і продемонструємо їх у науковому товаристві. Час уже оприлюднити наше відкриття.

І Керн знову пильно поглянув на Лоран.

Щоб завчасно не виявити всієї сили своєї неприязні, Лоран змусила себе вдати байдужу і квапливо спитала перше, що спало їй на думку:

— А чиї трупи привезуть?

— Я не знаю, і ніхто цього не знає. Тому що зараз це ще не трупи, а живі й здорові люди. Здоровіші за нас із вами. Це я можу сказати з певністю. Мені потрібні голови цілком здорових людей. Але завтра на них чекає смерть. А за годину, не пізніше, вони будуть тут, на прозекторському столі. Я про це подбаю.

Лоран, яка сподівалася від професора Керна всього, подивилася на нього так перелякано, що він на мить зніяковів, а потім голосно розреготався.

— Усе дуже просто. Я замовив пару свіженьких трупів у морзі. Річ, бачите, в тім, що місто, цей сучасний молох, щодня вимагає людських жертв. Щодня, за непорушними законами природи, в місті гине від вуличного руху кілька людей, не враховуючи нещасних випадків на заводах, фабриках, будівництвах. Так от, ці приречені, бадьорі, сповнені сили та здоров’я люди сьогодні спокійно заснуть, не знаючи, що їх чекає завтра. Завтра вранці вони встануть і, весело наспівуючи, почнуть одягатися, щоб іти, як вони гадатимуть, на роботу, а насправді — назустріч своїй неминучій смерті. У той самий час в іншому кінці міста, так само безтурботно наспівуючи, вдягатиметься їхній кат мимоволі — шофер або водій трамвая. Потім жертва вийде зі своєї квартири, кат виїде з протилежного кінця міста зі свого гаража чи трамвайного парку. Перемагаючи потік вуличного руху, вони наполегливо наближатимуться одне до одного, не знаючи одне одного, аж до фатального місця зіткнення їхніх шляхів. Потім на одну коротку мить хтось із них заґавиться — і все. На статистичній рахівниці, яка відлічує число жертв вуличного руху, додасться одна кісточка. Тисячі випадковостей мають привести їх до цього фатального місця зіткнення. І все ж таки це неминуче трапиться з точністю годинникового механізму, який на одну мить зводить в одну площину дві стрілки, що рухаються з різною швидкістю.

Ніколи ще професор Керн не був такий балакучий з Лоран. Та й звідки в нього така несподівана щедрість? «Я подвоюю вам платню…»

«Він хоче власкавити, купити мене, — подумала Лоран. — Він, здається, підозрює, що я здогадуюсь, ба навіть знаю про багато що. Але йому не вдасться купити мене».

НОВІ МЕШКАНЦІ ЛАБОРАТОРІЇ

Справді, вранці на прозекторському столі лабораторії професора Керна лежали два свіжих трупи.

Дві нових голови, які призначалися для публічної демонстрації, не повинні були знати про існування голови професора Доуеля. Ось чому її було завбачливо перенесено професором Керном до сусідньої кімнати.