Голова професора Доуеля - Беляев Александр Романович - Страница 10

— І порок буде покарано! — вигукнула вона, вже майже втрачаючи владу над своїми почуттями.

— Звичайно, звичайно, там, на небесах. — Керн подивився на стелю, облицьовану великими квадратами чорного дуба… — Але тут, на землі, хай буде вам відомо, наївне створіння, перемагає порок і тільки порок! А доброчесність… Доброчесність стоїть із простягнутою рукою, випрохуючи у порока копійчину, або стримить он там, — Керн кивнув у бік кімнати, де була голова Доуеля, — наче городнє опудало, розмірковуючи над скороминущістю всього земного.

Він підійшов до Лоран упритул і, стишивши голос, мовив:

— Ви знаєте, що і вас, і голову Доуеля я можу в буквальному розумінні перетворити на попіл, і жодна душа не довідається про це.

— Я знаю, що ви ладні піти на будь-який…

— Злочин? І дуже добре, що ви це знаєте.

Керн знову закрокував по кімнаті і вже звичним тоном вів далі, ніби розмірковуючи вголос:

— То що ж мені з вами робити, прекрасна меснице? Ви, на жаль, з тієї породи людей, які не відступляться ні перед чим і заради правди готові прийняти мученицький вінець. Ви тендітна, нервова, вразлива, але вас не залякаєш. Убити вас? Сьогодні, зараз же?

Я зможу приховати це вбивство, та все ж доведеться поморочитися. А час мені дорогий. Підкупити вас? Це важче, ніж залякати… Ну, кажіть, що мені з вами робити?

— Залиште все так, як було… адже я не виказувала вас до цього часу.

— І не викажете?

Лоран помовчала, потім проказала тихо, але твердо:

— Викажу.

Керн тупнув ногою.

— У-у, вперте дівчисько! Так ось що я скажу вам. Сідайте негайно за мій стіл… Не бійтесь, я ще не збираюсь ні душити, ні труїти вас. Сідайте-бо.

Лоран здивовано глянула на нього, подумала і пересіла в крісло біля письмового стола.

— Зрештою, ви потрібні мені. Коли я зараз уб’ю вас, мені доведеться наймати заступника чи заступницю. Я не певен, що на вашому місці не опиниться якийсь шантажист, який, довідавшись про таємницю голови Доуеля, не почне тягнути з мене гроші, щоб урешті-решт все ж виказати мене. Вас я принаймні знаю. Отож пишіть: «Люба матусю, — чи як ви там звертаєтесь до своєї матері? — стан хворих, яких я доглядаю, вимагає моєї постійної присутності в домі професора Керна…»

— Ви хочете позбавити мене волі? Затримати у себе? — обурено запитала Лоран, не починаючи писати.

— Саме так, моя доброчесна помічнице.

— Я не писатиму такого листа, — рішуче відповіла Лоран.

— Досить! — раптом вигукнув Керн так, що в годинникові загула пружина. — Зрозумійте, що в мене немає іншого вибору. Не будьте, зрештою, дурною.

— Я не залишусь у вас і не писатиму цього листа!

— Ага, он як! Ну гаразд! Можете йти куди хочете. Але перш ніж ви вийдете звідси, ви станете свідком того, як я відберу життя у голови Доуеля і розчиню цю голову в хімічному розчині. Ідіть і волайте тоді на весь світ про те, що ви бачили у мене голову Доуеля. Вам ніхто не повірить. Із вас сміятимуться. Але стережіться! Я не залишу вашої зради без помсти. То йдіть!

Керн схопив Лоран за руку і потяг до дверей. Вона була надто слабкою фізично, щоб чинити опір цьому брутальному натискові.

Керн відімкнув двері, швидко пройшов через кімнату Тома та Бріке і зайшов до кімнати, де була голова професора Доуеля.

Голова Доуеля здивовано дивилася на ці несподівані відвідини. А Керн, не звертаючи уваги на голову, швидко підійшов до апаратів і різко повернув кран від балона, який подавав кров.

Голова, нічого не розуміючи, спокійно повела очима в бік крана, потім подивилася на Керна і розгублену Лоран. Повітряний кран був закручений, і голова не могла розмовляти. Вона тільки рухала губами, і Лоран, що звикла до міміки голови, зрозуміла її. То було німе запитання: «Кінець?»

Потім очі голови, спрямовані на Лоран, почали ніби пригасати, і в той же час повіки широко розкрились, яблука очей вибалушилися, а обличчя почало судомно посмикуватись. Голова переживала муки ядухи.

Лоран істерично крикнула. Потім, хитаючись, підійшла до Керна, вчепилася в його руку і, майже непритомніючи, заговорила тремтячим, здушеним спазмом голосом:

— Відкрутіть, швидше відкрутіть кран… Я згодна на все!

З ледве помітною посмішкою Керн відкрутив кран. Живильний струмінь пішов через трубку до голови Доуеля. Посмикування обличчя припинилось, очі набули нормального виразу, погляд прояснів. Життя, яке щойно згасало, повернулося до голови Доуеля. Повернулася і свідомість, тому що Доуель знову подивився на Лоран із непорозумінням, ба навіть розчаруванням.

Лоран заточувалась від хвилювання.

— Дозвольте запропонувати вам руку, — галантно сказав Керн, і дивна пара вийшла.

Коли Лоран знову сіла до столу, Керн, так ніби нічого й не трапилось, сказав:

— То на чому ж ми зупинилися? Ага… «Стан хворих вимагає моєї присутності, — або ні, напишіть: — постійного перебування в домі професора Керна. Професор Керн був такий ласкавий, що надав у моє розпорядження прегарну кімнату з вікном у сад. Крім того, оскільки мій робочий день подовшав, Керн потроїв мені платню».

Лоран з докором подивилась на Керна.

— Це не обман, — сказав він. — Я змушений позбавити вас волі, але повинен якось винагородити за те. Я дійсно збільшую вам платню. Пишіть далі: «Умови тут дуже хороші, й хоч роботи багато, але я почуваюся чудово. До мене не приходь — професор нікого не приймає в себе. Не сумуй, я писатиму тобі…» Так. Ну, й від себе додайте ще кілька ласкавих слів, які ви звичайно пишете, щоб лист не викликав ніяких підозр.

І, вже ніби забувши про Лоран, Керн почав міркувати вголос:

— Довго так, звичайно, тривати не може. Але, сподіваюсь, я надовго не затримаю вас. Наша робота наближається до кінця, і тоді… Тобто я хочу сказати, що голова недовговічна. І коли вона завершить своє існування… Ну, що там, ви знаєте все. Простіше сказати, коли ми завершимо з Доуелем роботу, закінчиться й існування голови Доуеля. Від голови не залишиться навіть попелу, і тоді ви зможете повернутися до своєї високоповажної матінки. Ви більш не будете небезпечною для мене. І ще раз: майте на увазі: коли ви здумаєте виказати мене, я маю свідків, які на випадок чого присягнуться, що тлінні рештки професора Доуеля разом із головою, ногами й іншими професорськими атрибутами після анатомічного розтину я спалив у крематорії. Для таких випадків крематорій — дуже зручна річ.

Керн подзвонив. Зайшов Джон.

— Джон, ти відведеш мадемуазель Лоран до білої кімнати, яка виходить вікнами у сад. Мадемуазель Лоран переселяється у мій дім, бо буде дуже багато роботи. Запитай у мадемуазель, що їй потрібно, аби зручно влаштуватися, і дістань усе необхідне. Можеш замовити від мого імені телефоном у магазинах. Рахунки я сплачу. Не забудь замовити для мадемуазель обід.

І, попрощавшись, Керн вийшов.

Джон провів Лоран до призначеної їй кімнати.

Керн не збрехав: кімната справді була дуже хороша — світла, простора і затишно вмебльована. Велике вікно виходило у сад. Але найпохмуріша в’язниця не могла б нагнати на Лоран більшого суму, ніж оця весела, гарна кімната. Ніби тяжкохвора, дійшла Лоран до вікна і поглянула на сад.

«Другий поверх… високо… звідси не втечеш…», — подумала вона. Та коли б і могла втекти, не втекла б, тому що її втеча означала би присуд для голови Доуеля.

Знеможена Лоран опустилася на канапу і поринула у важкі роздуми. Вона не могла визначити, скільки часу пробула в такому стані.

— Прошу до столу, — почула вона, мов крізь сон, голос Джона і звела стомлені повіки.

— Дякую, я не голодна, приберіть усе.

Вишколений служка беззаперечно виконав наказ і вийшов.

І вона знову поринула в свої думки. Коли у вікні протилежного будинку спалахнуло світло, вона відчула таку самотність, що вирішила негайно відвідати голови. Особливо їй хотілося побачити голову Доуеля.

Несподіваний візит Лоран надзвичайно потішив голову Бріке.

— Нарешті! — вигукнула вона. — Вже? Принесли?

— Що?

— Моє тіло, — сказала Бріке таким тоном, ніби йшлося про нову сукню.