Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Олди Генри Лайон - Шлях меча Шлях меча

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 94


94
Изменить размер шрифта:

Дурманно-терпкий запах степу, заторкнутого осінню, раптом ударив мені в голову, через що навколишній світ став до болю, до запаморочення реальний, перетворившись на світ, де доводиться жити всерйоз, жити один раз і назавжди, або не жити зовсім…

Долоня Куш-тенгрі стиснулася в кулак, мнучи рубець.

– Служителі Ур-калахая не проливають чужої крові, – суворо сказав Неправильний Шаман. – Ніде й ніколи. Але це не заважає нам проливати свою.

Навколо нас була Шулма.

Всередині нас була Шулма.

А переді мною на незграбному конику, одягнений у незграбний халат, сидів Кабір.

Я-Єдиноріг пильно дивився на людину, в якій жив Кабір, на людину, чий час і місце залишилися в мене за спиною, у минулому, у моєму минулому і його майбутньому; на людину зі срібним волоссям, яка не проливала чужої крові.

– І тому ми не маємо зброї, – закінчив Куш-тенгрі.

– А ми маємо, – відгукнувся я, думаючи про своє. – Ми маємо. Але ще зовсім недавно ми теж не проливали чужої крові. Лише свою.

Асахіро ледь чутно застогнав.

– Це неможливо.

– Це можливо.

– Де? – запитав Куш-тенгрі. – У Верхньому Степу? У раю?

– У раю, – печально погодився Я-Єдиноріг.

Розділ 23

1

…Жовтий бог Мо сидів на самому краю своєї священної водойми і, закусивши верхніми іклами відстовбурчену спідню губу, задумливо дивився кудись удалину.

Бог сумував. Певно, тому, що був не дуже схожий на мене. Або ж я був не дуже схожий на нього. Ось лише я через це зовсім не сумував.

Хоча віддалена подібність усе ж проглядала.

Зрозуміло, жодної шаблезубості, яка нехитро випирає назовні, у мене просто не було. Та й голова моя, сподіваюся, не настільки нагадувала зміїну. Погляд… ось за погляд не поручуся. Можливо, у якісь миті в мене теж буває такий погляд – порожній, чіпкий і холодний, від якого стає холодно й похмуро навіть спекотного дня, і хочеться кудись сховатися, а сховатися нікуди. Так, певно, буває. Але рідко. І добре, що я сам цього не бачу.

Шишкуватий гребінь? Якщо він і скидається на шолом, то доволі віддалено. Так само, як і складчастий плащ Мо на мою марлотту. А статура в Жовтого Мо завидна, півтора мене треба, хоча це й не так істотно… Луска, подібна до панцира? Ось тут усе сходиться, у мене майже те ж саме – лати, подібні до луски. А руки в Мо й справді як дві латні рукавиці! І довжелезний вказівний палець на правій, спрямований углиб священної водойми. Завдовжки якраз як Єдиноріг… А на лівій лапі великий палець відведений убік, і вказівний – теж довший від звичайного, але не так, як на правій – трішки спрямований нагору. А таки скидається на Уламка…

– Викапаний, – буркнув Дзютте.

– Схожий, – погодився Єдиноріг.

– Угу, – кивнув я. – Хоча… ви про кого?

– Я про тебе, – заявив Дзю в простір.

– І я про тебе, – з такою ж невизначеністю відгукнувся Єдиноріг.

– І я про тебе, – вирішив не порушувати одноголосності я.

І ми замовкли.

А ще Жовтий Мо був чомусь не жовтий, а зелений. Зеленуватий. Із деякою жовтизною. Жовтуватий із прозеленню. Чи все-таки жовтий?!

Я покліпав і вирішив, що, зрештою, ця не моя справа. Хоча статуя дуже виразна. Вражає. І роботи чудової. Ох, сумнівно, що її ліпив який-небудь скульптор-шулмус. Цей би наліпив… Але якщо не шулмус – то хто? Ще одна загадка. Яку я розгадувати не буду. Не до того зараз. Та і як її розгадаєш? Хіба в самого Мо запитати: «Привіт, приятелю, це я, Асмохат-та, себто твоє останнє земне втілення! Дозволь запитати, дорогий…»

Не дозволить, певно…

Ми наблизилися до краю водойми й з деяким трепетом зазирнули всередину. Вода злегка рябіла, але була досить прозора, щоб не приховувати дна – і на дні водойми, у брудному мулі, лежали гнилі й іржаві останки Звитяжців.

Десятки – якщо не сотні.

Це була величезна могила.

Ми стояли, тримаючись за руки й руків’я, – Я, Єдиноріг і Уламок – і доля тих, хто не захотів відмовитися від суті й покликання Звитяжця, здавалася нам тієї миті не кращою від власної.

А потім я повернувся і, далі не кажучи ні слова, пішов до найближчого намету, де мене вже чекав Куш-тенгрі, Неправильний Шаман.

Коли я сів на землю поруч із шаманом, той немов і не помітив цього. Не здригнулися напівстулені повіки, подих не сколихнув груди, і невідомі далі, якими блукав зараз срібноволосий шаман, не відпустили його назад. Він був – там. А я – тут. Я сидів і дивився. На великі бурі намети, схожі на гігантських тварин у вицвілій після линяння шкірі. На хирляві деревця з дивно яскраво-зеленим листям і на жовто-сірі колючі кущі, що росли по сусідству. На моїх супутників, які розбивали табір неподалік від бурих наметів – жител шаманів Безликого, служителів Ур-калахая.

Я сидів і просто дивився.

Водойма Жовтого Мо була у низині, оточеній невисокими пологими пагорбами. Тут проходила межа двох степів. На південний схід, там, звідки ми прийшли, простирався степ, значною мірою обпалений подихом Кулхана. А на північний захід починався степ свіжий, спінений гірким вітром, той степ, побачивши який, я зрозумів – ось вона, Шулма. Тут живуть племена шулмусів, пасуть свої незлічимі табуни й череди, сперечаються про військову звитягу, чинять набіги одні на одних… І ще десь там є великий гурхан Джамуха Восьмирукий.

Мій улюблений онук.

І пряма коротка Чинкуеда, Змія Шен.

…Тут проходила ще одна межа. Вона незримо тяглася по гребенях пагорбів, що оточували священну водойму. Усередині цього кола панували боги. І всі, хто входив у це коло, потрапляли під їхній захист.

Біля священної водойми не проливалося крові.

Тут був малий Кабір.

«Тут Шулма, – з докором мовив Єдиноріг. – А у водоймі гниють трупи моїх братів.»

«Вибач, – схилив голову я. – Ти маєш рацію. А я ні. Просто мені дуже хочеться додому…»

«Так, Чене. І мені теж.»

І все ж ми перебували всередині кола, хоча воліли б до кінця своїх днів залишатися зовні.

І подалі.

Я мимоволі обвів поглядом межу священного місця й повернувся до Куш-тенгрі, почувши слабкий мелодійний передзвін брязкіток на його халаті.

Шаман уже повернувся зі своїх незрозумілих внутрішніх мандрівок і тепер дивився на мене.

– Будемо говорити, Асмохат-та? – запитав Куш-тенгрі, Неправильний Шаман. – Так?

Його звичка після майже будь-якого питання запитувати ще й «Так?», немов співрозмовник і без того не відповів би, спочатку дратувала мене, але тут, у тіні плаща Жовтого Мо, або я став терпиміший до звичок Куш-тенгрі, або це його «Так?» стало м’якшим і природнішим.

– Будемо, – погодився я.

– Будемо, – в один голос підтвердили Єдиноріг і Уламок.

Але їх шаман не почув.

Він просто злегка здригнувся, підвівся й пішов до намету.

Не озираючись. А я перш ніж піти за ним, махнув рукою Косові, щоб той підійшов і допоміг мені зняти панцир.

І без божественного втручання ясно – чим-чим, а латами аль-Мутанаббі мені Неправильного Шамана не здивувати.

Та й не збирався я його нічим дивувати.

2

У наметі панували сутінки; розташоване у центрі вогнище не горіло, але тепло від нього ще зберігалося. Лише зараз я відчув, що зовні було зовсім не спекотно.

Осінь, одначе… час звикати.

Ми опустилися на ворсисту повстину один навпроти одного, і я очікувально дивився на Куш-тенгрі. Дивитися йому в очі я досі трохи боявся, дивитися нижче було б незручно – ще вирішить, що я йому в рот заглядаю – і я перевів погляд угору, туди, де високе гладке шаманове чоло переходило в зачесану назад гриву його дивного волосся.

Куш-тенгрі ледь усміхнувся – здригнулися кутики губ, намітилися ямочки на впалих щоках без найменших слідів рослинності, роздулися ніздрі орлиного носа… і маска дикого божевільного скульптора перетворилася на доволі-таки привабливе обличчя.

– Це в мене з народження, – сказав він, труснувши срібною копицею і очевидно неправильно витлумачивши мій погляд. – Просто тридцять три зими тому в жінки з племені чиенів-вівчарів народилася сива дитина. А мудрі старійшини вирішили, що це не на добре, і маленького Куша покинули в степу. За два з половиною роки мене підібрали молодші шамани Ултая-лікаря. Кажуть, мене вигодувала вовчиця… Не знаю. Не пам’ятаю. А брехати не хочу. Ултаєві цілителі оглянули дитину, що верещала й покусала половину з них, і виявили всі вісімдесят чотири ознаки майбутнього служителя Ур-калахая. Відтоді я й живу тут. А за волосся прозваний Неправильним Шаманом. І не лише за волосся. Так і став із просто Куша – Куш-тенгрі.