Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 89

– Так чи ні? Що йому сказати?

– Нехай перекаже…

Чоловік у латах замружився, немов збираючись кинутися вниз головою в холодну й пінисту воду одного з потоків Бек-Неша, а коли він усе ж розплющив очі, вони були спокійні й дивно безтурботні.

– Нехай передасть: «Не знаю». Два слова. Не знаю. І більше нічого.

– Чи не простіше сказати: «Вирішуйте самі?» – ворухнувся здоровань зі старим поглядом.

– Простіше. Але це вже буде майже наказ – якщо я скажу Раді: «Вирішуйте самі». А так я кажу тільки про себе: «Не знаю». Я ж справді не знаю… і не хочу вдавати, ніби знаю. Усе, що я хочу, – це дійти до Джамухи Восьмирукого, стати навпроти нього з Єдинорогом у руці аль-Мутанаббі й запитати, чи знає він відповіді на всі запитання, які ризикнув поставити – чи він запитував, не подумавши. Чи знає він, убивця не з примусу, а заради мертвих істин, чи знає він, що це означає – учити дітей убивати, отримуючи від цього задоволення? Так чи ні?! І я хочу почути, що він мені відповість… я дуже хочу почути.

Із-за валуна зринула чорнява дівчина з білим обручем на лобі.

– Я розумію, – почала вона, спираючись на піку із зазубреними гілочками, що стирчали з ратища, – я розумію… Так було треба.

І дуже здивувалася, коли чоловік у латах невесело засміявся.

Ще одна блискавка розсікла небо надвоє, відобразившись у поліровці зброї – і здалося, що кілька Грозових Клинків ударили у валун і в землю біля нього.

Невдовзі обрій глухо загарчав, немов там, за дуже поганими пісками, пробуджувався від сну звір.

Дуже поганий звір.

І дуже голодний.

Ще один постскриптум

Круглолиций Кулай сидів на туго скатаному в’юку кроків за двадцять від крайнього намету, спиною до табору, який жив звичайним вечірнім життям. Кулай сидів і дивився вдалину.

Сидів просто так і дивився просто так.

За ним ніхто не стежив – як, утім, і за будь-яким іншим ориджитом – руки Кулая були вільні, і він був вільний у своїх учинках так само, як і півдня тому, коли намагався зупинити старшого брата, який не хотів прийняти Асмохат-та; так само, як добу і ще півдня тому, коли разом із усіма дітьми Ориджа мчав на м’якоруких, які стали в них на шляху; так само, як трохи більше місяця тому, коли плем’я ориджитів відправило за наказом гурхана Джамухи всіх своїх воїнів на пошуки второваних шляхів через Кул-кииз, хоча діти Ориджа й не переломлювали священний прут, клянучись у вірності Восьмирукому…

Вільний у вчинках, як і будь-який вільний воїн вільного племені, лише воля та виявлялася у висліді ярмом і неправдою.

Довго розповідати, довго й боляче згадувати, як тимчасове стійбище ориджитів, де в той день залишалися лише жінки з дітьми й старі, було оточене численними воїнами племен маалів і локрів – перших, що визнали владу онука Жовтого бога Мо, – і Джелме багатур з пониклою головою, повернувшись із чоловіками до спорожнілого стійбища, люто смикав себе за рудий вус, а тоді відкрив свої вуха й серце для повелінь Восьмирукого.

Ой-бой, брате мій Джелме!.. Зле мені без тебе… хоч і з тобою не раз бувало зле, впертий брате мій!..

Кулай заворочався, болісно морщачись, і не помітив, як поруч опинився Тохтар-кулу, стара лисиця.

– Довгого віку Кулай-нойону! – запобігливо пробурмотів Тохтар-кулу, п’ятірнею відкидаючи назад нечесане сиве волосся. – Хай оберігає нойона вічне небо! Чи чув Кулай-нойон, що Асмохат-та йде разом із дітьми Ориджа в Шулму?

– Нехай усіх нас береже небо, старий, – тужно відгукнувся Кулай. – Небові це буде дуже просто: чоловіків у племені незабаром не залишиться жодного, а жінки будуть родити дітей гостровухим маалеям!

Щоб не завити з безсилої люті, Кулай упився зубами у великий палець правої руки. Акті, його дружина Акті, що залишилася вдома під владою Восьмирукого, розірви його залізнодзьобі ілбіси!..

– Я – старий чоловік, – розтягуючи слова, майже проспівав Тохтар-кулу, ледь помітно усміхаючись беззубим ротом. – Але я все ще здатний розрізнити слід змії в траві весняних степів. Це добре знав Джелме-багатур, твій брат, занадто хоробрий для того, щоб постаріти; це знав ваш батько, Чабу-нойон, який не застав приходу гурхана Джамухи й помер від щастя в обіймах дев’ятої дружини; і це знав його батько, а ваш дід, Урхен-гумиш, із яким ми випили не один бурдюк араки… Я – старий чоловік. Я – чоловік, що зумів дожити до старості. І тому ніхто не скаже, що Тохтар-кулу дурний.

Кулай здивовано слухав Тохтара, закусивши губу. Чого це старий розговорився?

– Мені снився сон, Кулаю-нойоне…

Старий Тохтар мовив з такою незворушністю, що Кулай навіть і не подумав запитати: коли це устиг заснути, та ще й бачити сон?

– Мені снився сон. Я бачив те, чого вже не може бути. Я бачив, як живий Джелме-багатур на чолі жменьки чоловіків племені, що вижили, повертається в Шулму. Я бачив, як регочуть маалеї, як плескають себе по стегнах жовтоокі локри, дивлячись на невдатних дітей Ориджа; я бачив, як супиться великий гурхан Джамуха, вислуховуючи розповідь уклінного Джелме про десяток-другий м’якоруких, які перетворили степову пожежу на ледь тліючу золу; я бачив, як Восьмирукий береться за руків’я свого чарівного меча, і як живий Джелме-багатур знову стає мертвим.

Тохтар-кулу покліпав безбарвними віями, плюнув собі під ноги й уп’явся очима у власний плювок.

– Це був поганий сон, – задумливо сказав старий. – Це був дуже поганий сон. Я навіть захотів спершу прокинутися, але побачив другий сон і роздумав прокидатися. Так. Це був гарний сон. Це був такий гарний сон, що його можна було дивитися до кінця моїх днів, яких залишилося зовсім мало.

Кулай очікувально глянув на Тохтара, а той усе не міг відірватися від споглядання плювка в себе під ногами.

– Ой, який гарний сон, – нарешті заговорив Тохтар, – ой-йой, гарний-гарний… як жереб’ячим жиром намазаний!..

І знову замовчав.

Кулай простягнув руку, схопив старого за комір чекменя й двічі струснув. Третього разу не знадобилося – замисленість у хитрих Тохтарових вічках миттю змінилася готовністю продовжувати.

І Кулай ще подумав, що якби всі турботи можна було б прогнати так просто – ой бей, як легко б жилося на цій жахливій землі!..

– Ох, гарний сон! – поспішно продовжив Тохтар, відсуваючись подалі. – Сон про те, як діти Ориджа повернулися додому з Кул-кииз; і це було гарно. Сон про те, як сміялися маалеї, і локри, і хулайри – і це теж було гарно, бо ворог, що сміється, – це дурний ворог, і ми теж сміялися, несучись із пагорба на м’якоруких, а потім ми стали розумні, а більшість із нас – мертві, і ми перестали сміятися! Я бачив у сні, як супиться гурхан Джамуха, погладжуючи руків’я свого чарівного меча, але я бачив, як супиться Асмохат-та, дивлячись на те, як гурхан Джамуха погладжує руків’я свого чарівного меча… ой-йой, як погано супився Асмохат-та! Навіть я так не суплюся, коли бачу мого онука, що збирається плюнути у священну водойму!

Старий ударив себе по щоках, не в змозі висловити жах, який охопив його від видіння гнівного Асмохат-та. Кулаєві здалося, що на дні очей старого Тохтара миготять підозрілі іскорки, але він вирішив не спокушати долю.

Труснеш Тохтара втретє – а він узагалі замовкне.

Навіки.

Хоча навряд – цей нас усіх переживе…

– Я навіть знову хотів прокинутися, – старий довірчо нахилився до Кулая, залишаючись, утім, на безпечній відстані. – Але Асмохат-та перестав супитись, а гурхан Джамуха Восьмирукий перестав жити, і всі побачили, що Асмохат-та – це Асмохат-та, а Джамуха має всього дві руки – як і будь-яка людина, навіть якщо вона зветься, приміром, старий Тохтар-кулу… І якби той, хто зветься старий Тохтар-кулу, не прокинувся б від тупоту чиїхось товстих ніг, він устиг би ще побачити, як степи Шулми шумлять про мудрого й доблесного Кулая-нойона, який першим визнав Асмохат-та!.. Ой-йой, який гарний сон…

– Твій сон бреше, старий, – тужно мовив Кулай. – Асмохат-та не хотів убивати дурних дітей Ориджа. Асмохат-та взагалі не любить убивати. А ти вчив мене, що військова звитяга – це смерть ворога! Отже, ти неправильно вчив мене?!