Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 85

Але ж так воно, мабуть, і було, Єдинороже… так воно й було, і заблукалий Звитяжець був ожилим віршем аль-Мутанаббі, і Дикі Леза із захватом поміщали прибульця в племінний намет, їхню гордість і славу, клали його на почесну повстину в товаристві собі подібних, як святиню на вівтар… і випускали в коло не коли-небудь, а під час великого тою! А це рівнозначно турніру в Кабірі! А вже коли божественний гість несподівано для всіх демонстрував своє невміння пролити кров…

«Чене, – беззвучно покликав я, – як назвуть люди того, хто видає себе за божество… нехай, приміром, за божество Грому, не вміючи викликати грозу?»

«Брехуном, – прийшла нечутна відповідь. – Самозванцем.»

«А якщо він у всьому іншому подібний до божества, і люди не бувають настільки могутні й прекрасні?!»

«Тоді – демоном-брехуном. Демоном із ликом божества.»

«Ти зрозумів, що я хочу сказати?»

«Так. Я зрозумів.»

…Так. Він зрозумів. Чен-Я зрозумів, що для Диких Лез Шулми будь-який Звитяжець, який не вміє вбивати – це як для людей людина, яка не вміє дихати, а проте жива – себто, демон-брехун, перевертень, Тьмяний, жах, щось неживе, неприродне… Зламати його! Втопити його! У священну водойму його, під опіку Жовтого бога Мо!..

Але якщо стороннє божество, нехай і не з першої спроби, доводило свою божественність, і, слід гадати, доводило з успіхом – певно, Но-дачі знімав голови так, як досвідченим Диким Лезам і не снилося! – тоді клали його на яскраво-червону повстину, і вночі безперервно «вили над ним по святковому», і в коло виносили рідко, і взагалі намагалися зайвий раз не докучати посланцеві небес! Молилися на нього, певно, жертви приносили, гімни посвячували… у набігах намагалися із чужих наметів викрасти живі святині, нехай і ціною життів шулмуських! Що цінніше для Дикого Леза – життя шулмуса, який не став ще навіть Придатком, чи прихід у плем’я нового божества?!.

Ох, Шулма, Шулма… Кабір, Мейлань, Харза, Оразм, Хаффа – майже тисячоріччя тому!

– Гей, Но, – крізь ґарду мовив я, – ти їхню мову розумієш?

– Яка там мова? – брякнув Но-дачі. – Хіба це мова…

– Розумієш чи ні?!

– Погано, – помовчавши, відповів він, – майже ні.

– Асахіро, – запитав Чен-Я, – а ти їхню мову знаєш?

– Звичайно, – здивувався Асахіро. – Я ж тобі казав, що це ориджити, вони завжди неподалік від нас, хурулів, кочували… себто, від того племені, в яке мене з Фарізою прийняли. В ориджитів мова сичить, як змія в траві, а так усе те ж…

Ось вам і Придаток! Доки божество з іншими побратимами по божественному нещастю в наметі валялося… гаразд, не до жартів зараз.

Зараз треба збагнути, що в кожному Дикому Лезі до часу ховається зародок Звитяжця, що діти вони, буйні, жорстокі, нерозумні, цікаві, але діти, чого не зрозумів ображений Но-дачі, але добре зрозуміли дорослі Чинкуеда, Змія Шен, і Джамуха Восьмирукий!..

Зрозуміли, що на дітей просто треба прикрикнути!

– Перекладай, – наказав Чен-Я Асахіро, а Я-Чен подумав: «Будемо сподіватися, що Дикі Леза зрозуміють і без перекладу… є такі доводи, які всім зрозумілі.»

Були в нас такі доводи?

А Жовтий бог Мо їх знає!

Головне – не забувати, що діти довго й складно вести Бесіду не вміють, майже одразу збиваються на суперечку й лемент.

Так, Наставнику?.. ой, як же кривдно, боляче й кривдно, що ти – це вже минуле!

– Запитай у них, хто послав їх у ці землі?!

Асахіро запитав. Чен захоплено прицокнув язиком і подумав, що ніж так говорити – краще рій бджіл у роті оселити. Бджоли хоч мед дають…

Шулмуси якийсь час переглядалися, доки всі погляди не зійшлися на рудовусому – недаремно ми його ловили, ні, недаремно! – і той важко підвівся, зухвало повернувшись до нас.

– Він каже, – Асахіро легко встигав перекладати неквапно-зарозумілу промову знатного шулмуса, – що він – нойон вільного племені дітей Ориджа, відважний і мудрий Джелме-багатур, який убив ворогів більше, ніж… так, це можна опустити… одним словом, більше, ніж ми всі, разом узяті, і що приховувати йому нічого.

– Ото нехай і не приховує, – кивнув Чен-Я.

– Він каже, – продовжував Асахіро, – що діти Шулми незлічимі, як зірки в небі, як волоски у хвостах коней його табунів, як… одним словом, багато їх і… і дуже багато.

– Зрозумів, – поспішно погодився Чен-Я.

– …і їх послав великий гурхан Джамуха Восьмирукий, улюблений онук Жовтого бога Мо…

– Який перелічив усі волоски у хвостах коней його табунів, – не стримався Чен-Я.

Сумлінний Асахіро негайно переклав, і частина шулмусів, хто молодший, не стримавшись, хмикнула й одразу ж замовкла, а рудовусий Джелме закусив губу й гаркнув щось спершу своїм ориджитам, а опісля…

А після й нам.

– Він запитує, чи знаємо ми, з кого сміємося?

«Діти, діти… наш – отже, найдужчий, найгрізніший, найнеперевершеніший… бійтеся, інші діти!»

– Скажи – знаємо, – прищулився Чен, а я покинув піхви й закрутився в руці аль-Мутанаббі, перетворившись на виблискуюче колесо. – І запитай, чи знають вони, у свою чергу, хто перед ними?

Дикі Леза притихли, вслухуючись у мій упевнений свист, а з юрби шулмусів почулося вже знайоме: «Мо аракчі! Мо-о аракчі илджаз!»

– Вони кажуть, що ти – Мо-о аракчі илджаз.

Чен-Я чекав продовження.

– Арака – це такий напій, – узявся пояснювати Асахіро, – щось на кшталт Фуррашської чачі, лише з кобилячого молока й слабший. Аракчі – це той, хто араку п’є. Частіше, ніж слід. П’яниця, одним словом. А Мо-о аракчи – це той, хто п’є перед боєм невидиму араку з долонь Жовтого бога Мо. У будь-якому племені пишаються Мо-о аракчі, але в мирний час змушують їх кочувати окремо від інших. Бояться… А илджаз – це дракон. Великий. Із трьома головами.

– Он як, – пробурмотів Чен-Я, – отже, я тепер Мо о аракчі илджаз. Грізний, п’яний і з трьома головами. Ще три дні тому я був демон якша Асмохата і його чарівний меч, що вогнем уночі палає… і тут ось таке!

– Асмохат-та! – раптом підхопив найближчий шулмус, молодий круглолиций Придаток зі здивовано роззявленим ротом. – Хурр, вас-са-Оридж! Асмохат-та! Мо-о аракчі илджаз – Асмохат-та!..

Юрба полонених загаласувала, розмахуючи зв’язаними перед грудьми руками, і навіть рудовусий нойон не намагався втихомирити одноплемінників, що розбушувалися, хоча все йшло до бійки – у круглолицього виявились як прихильники, так і супротивники.

– Ти хоч розумієш, що сказав? – тихо запитав Чена-Мене Асахіро.

– А що я сказав? – здивувався Чен, а я перестав вертітися в його руці й здивовано захитався ліворуч-праворуч. – Та нічого я не сказав…

– Ти сказав, що ти – останнє земне втілення Жовтого бога Мо, хазяїна священної водойми. Ас – Мо – Хат – Та. У Шулмі вважають, що вголос назвати себе Асмохат-та може або дурень, або…

– Або?

– Або Асмохат-та.

Дзютте за поясом Чена неспокійно засмикався.

– Про що це ви? – вимогливо запитав він у мене.

Я пояснив.

– Щасливі твої зірки, дурний ти мечу, – серйозно й мало не врочисто заявив блазень. – Кольни-но Придатка Махайри нижче пояса – тільки ззаду, а не спереду – нехай іде до шулмусів і співає їм «Джир про хитрозлобного якшу Асмохата і його беззаконні діяння». І щоб через слово було – Асмохат-та! А не захоче співати – кольни дужче – і спереду!..

– Діомеде! – покликав Чен-Я. – Іди-но сюди!

Діомед підійшов. Чен наказав співати. А я кольнув. Діомед підстрибнув і сказав, що він джир дослівно не пам’ятає, бо він не мандрівний співак, лише підспівувач; а Махайра взагалі нічого не зрозумів і почав відмахуватись. Я вгамував Женця й кольнув Діомеда ще раз, доки Дзю, наспівши, тримав ображеного Махайру. Тоді Діомед схопився за вколоте місце й погодився співати.

А Кос пошукав у своїй поклажі й повідомив, що слова джиру в нього записані. Для нащадків, мовляв, старався. Цікаво, для чиїх? Тож нехай Діомед співає з його запису, а Асахіро буде перекладати.

– А я гратиму! – устряла Фаріза й тицьнула кожній людині по черзі в обличчя якусь палицю з натягнутими вздовж неї жилами невідомого мені звіра. – Ось – кобиз! У шулмусів знайшла…