Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 73

Емрах і Маскін глумливо відсалютували Фарізі й Кунді і зникли за конов’яззю.

Наздогнати їх не вдалося.

Та й чого їх наздоганяти? – біля занедбаної водойми у кварталі Цин-ерль – і все…

Я ще раз повторив історію про Тьмяних, жертвопринесення Минулим богам і клятвопорушення старійшин.

Коротенько.

– Начхати, – відрізала Фаріза. – Одного виродка вбила, і другого вб’ю. Батиніти, Тьмяні… лайно.

Як я вже зрозумів, Фарізі не були властиві вишукані манери. Гадаю, що шулмуси з радістю прийняли б її в плем’я. Емрах учинив розумно, написавши: «Якщо, звичайно, ти не боїшся». Після цих слів Фаріза не те що прийшла б – приповзла до водойми й зубами загризла б месника.

Шабля Кунда Вонґ – у відповідь на пропозицію Но-дачі просто не ходити нікуди – лише глумливо присвиснула, мало не зачепивши вухо ан-Таньї, який вчасно відскочив. А якщо підуть вони – піде й Асахіро. Звісно, разом із Но. Ось чому вони спершу прийшли до мене – якщо настав час розплати, вони хотіли розплатитися одразу з усіма. «Убий, але вислухай!» Так, вони готові були платити…

Платити тією монетою, яку розміняли в Шулмі.

– Ох, Шулма радітиме, – пробурчав Уламок. – Поки вона ще до нас добереться – а ми тут уже самі один одного перерізали й переламали…

– Збираємося, – коротко наказав я. – До півночі ми мусимо бути біля водойми. Всі.

– Навіщо всі? – здивовано запитали Асахіро й Но-дачі. – Вас туди не кликали! Який сенс долю зайвий раз уздовж леза лоскотати?!

– Із майбутніми союзниками знайомитися будемо. Заодно й вибачимося за чужий гріх вікової давнини.

– Я особисто вибачатися не збираюся, – втрутилася Кунда, про всяк випадок косячись на Дзютте. – Я збираюся битись. Мене битися кликали. Зрозуміло?

– Аякже, ще б пак, – обірвав її Уламок. – А ми вже було вирішили, що тебе на святкову заточку запросили! Де ж тебе кували, таку недоумкувату?!

– Мовчи, Кундо, – злякано втрутився Сай. – Бо він і тебе виховувати почне…

Асахіро Лі встав із-за столу й підійшов до мене.

– Що ти задумав, Чене? – упівголоса запитав він.

– У Шулму він іти задумав, – замість мене відповів Кос. – Аякже! Ви там були, Джамуха був, а він – ні! Що тут незрозумілого?! Я його із самого дитинства пам’ятаю: ніколи чекати не любив, хоч дитиною, хоч зараз. Не любив і не вмів. Так, вчасно я звільнився…

– Хороша у нас людина Кос ан-Танья, – усміхнувся Я-Єдиноріг. – Так, Заррахіде?

– Так, – дуже серйозно відповів есток.

3

Заки ми добиралися до призначеного місця зустрічі – пішки, як радив Фань Анкор-Кун у своїх записах, і покинутий Демон У голосно тужив у стайні, – у мене в голові зринали різні думки, іноді забираючись у такі завулки свідомості, куди я й сам боявся заглядати. Або навіть не знав про їхнє існування.

Візьмемо, приміром, розповідь Матінки Ци про Етику Зброї – вірніше, про епоху її зародження – у результаті чого двобої перетворилися на Бесіди й стали безкровними. Адже саме тоді ми, люди, вирішили, що зброя – не просто річ, а річ-коштовність, річ-символ і навіть річ-святиня. Тобто, ніби вже й не зовсім річ. Знищувати таку – спершу дурість, потім – гріх, і нарешті – святотатство. Я й помислити не міг, що через якусь дурнувату незграбність (хоч свою, а хоч Бесідника) можу зламати Єдинорога. Ось і зараз – як подумаю, так аж у дріж кидає!

Крім того, самих лише назв зброї – навіть без власних імен – безліч. Такої розмаїтості немає серед жодних інших… речей. Зброярі досі сперечаються: Малий крис або та ж Чинкуеда – це короткий меч чи все ж кинджал? Великий Да – це ще меч чи вже алебарда?!

І справді, впору говорити про нову расу…

Але все-таки – з якоі миті Бесіда перетворюється на двобій і навпаки? Де зародок насильницької смерті?! Можна вбити, ненавидячи, – але хіба в Шулмі ненавиділи рабів, сходячись із ними віч-на-віч під час тою?

Навіщо шулмуси випускали в коло чужинців?!

Вони хотіли довести. Довести не-шулмусам, не таким, як вони, свою перевагу. Це було для шулмусів життєво необхідно – доводити. Успішний набіг – доказ військового вміння, гладші череди – доказ багатства, приборкання дикого жеребця – доказ відваги; бій сам на сам із чужинцем на очах усього племені – доказ сили й переваги.

Не вміє доводити за всяку ціну, не гребуючи ніякими доводами, аж до вбивства – умре.

А хто вміє або навчився, буде прийнятий у плем’я.

Він – свій. Тепер він – свій.

Він теж уміє доводити. Він – шулмус.

Із білої повстини – на яскраво-червону… Клинком подати.

Джамуха Восьмирукий і Чинкуеда чудово зрозуміли це – і зуміли довести своє право на владу в Шулмі, безпомилково вибравши час, місце й спосіб.

А що доводили Тьмяні, приносячи жертви Минулим богам?

Вони доводили життєздатність своєї раси (людства або Звитяжців), згідно з каноном учення Батин.

А я, я сам – ведучи Бесіду з тим же Фальґримом, я ж теж доводжу?!

Так. Безумовно.

…І коли я зрозумів різницю – я беззвучно розреготався, неабияк здивувавши цим Коса й Асахіро, що йшли поруч.

Фарізу було важко чимось здивувати.

– Нічого, нічого, – шепнув я ім. – Усе гаразд… це я так.

І ми пішли далі.

Далі…

Шулмуси й Тьмяні доводили комусь! Що б вони не доводили – завжди був хтось, хто повинен був оцінити вагомість їхніх доказів! Хтось – Творець, супротивник, сусіднє плем’я, старійшина Ради, інший народ, суперник, друг, брат, перехожий, чужинець…

Хтось.

Хто завгодно.

І цей хтось не міг бути Бесідником для того, хто хоче довести. Бо Бесіда має на меті спільну спробу досягнути істини.

Спільну. І не обов’язково досягати лише істини Батин. Бесіда має на меті вміння не лише говорити, а й слухати.

А отже – чути.

Отже – розуміти.

Не можна розуміти, не гребуючи ніякими доводами; не можна розуміти, не бажаючи почути; не можна почути, перекрикуючи один одного; не можна вести Бесіду з ворогом…

Ворог – це неминучість двобою; Бесідник – це попутник, із яким разом ідуть по Шляху, нехай навіть і по Шляху Меча, – але ти вже не сам під небом. Перестань бути двояким… і зрозумій, що він – це ти.

І коли я доводжу, ведучи Бесіду з Фальґримом, – у першу чергу я доводжу самому собі. А Фальґрим допомагає мені в цьому, бо я не борюся з його еспадоном Ґвенілем – я борюся з власними лінощами, гординею, невмінням; я борюся сам із собою.

Навіть якщо іноді мені здається, що я борюся з Фальґримом.

І тому я ніколи не вб’ю Білявого.

І тому він ніколи не поранить мене.

І тому могутній Ґвеніль ніколи не надщербить Єдинорога.

І тому…

– Прийшли, – тихо мовить Кос, торкаючи мене за плече. – Он, за парканом… Бачиш?

Так, я бачив.

І край бортика водойми, облицьований плиткою, й блякле світло відображених зірок; і тінь поруч.

– Прийшли, – погодився я.

4

Я залишив своїх супутників біля паркана, а сам рушив до водойми, нашвидку домовляючись із Єдинорогом про те, що кожен із нас буде говорити сам за себе й із собі подібним.

Однаково говоримо ми одне й те ж… або майже те саме. А коли треба бути напоготові – не до роздвоєння й внутрішніх голосів.

…Сказати, що Емрах іт-Башшар здивувався, побачивши мене, – це значить нічого не сказати.

– Ти? Як це… тобто – звідки? І навіщо?!..

Говорив він невиразно, бо важко говорити, коли твоя щелепа відвисла до пояса.

– Я, звідти й тому, – наблизившись, сказав я. – Що з тобою, Емраху… спершу сам у гості набиваєшся, загадки різні загадуєш, проводиш Бесіду душа в душу – а тепер як нерідний! Чи ти справді мені не радий?!

– Я чекав не тебе, – набичившись, заявив Емрах, і руки його ніби ненароком лягли на пояс.

Поясом був Маскін Тринадцятий.

– А ти не допускаєш думки, що вона – моя кохана? – задумливо простягнув я, вдаючи, що не завважую ворожості харзійця. – Моя ніжна й трепетна лань…

– Хто – вона?