Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 66

І справді – Вухатий демон У! Або його останнє втілення…

Можна було не сумніватися, що скакуна мені прислала люб’язна пані Юньер. Із особистих стаєнь. Не знеславитися б на отакому нічному жахітті!.. Гаразд, поснідати зможу пізніше, а зараз – збиратися – і вниз. Лати одягати чи ні? З одного боку – навіщо вони мені на прогулянці, а з іншого – краще все ж одягну…

Будемо вважати, що в них я кращий.

За допомогою розбудженого тим же іржанням Коса я одягся в спідній одяг, начепив зверху панцир, одягнув ліву рукавицю, наручі, підперезався, тоді накинув зверху марлотту, на голову – шолом-тюрбан, і спустився вниз.

Єдиноріг, доки я одягався, сумирно лежав на столі й вдавав, що спить.

…Коли я підійшов до коня, Демон У (так я вирішив називати чорну бестію, незалежно від первісного імені) підозріло скосив око на мене й підняв горішню губу.

Зачекай, ти в мене зараз посмієшся!..

– Шляхетна пані Юньер, правителька Мейланя… – почав було конюх, але я відмахнувся від нього й забрав повід. Тоді я підморгнув коневі, поплескавши його по морді, а коли обурений жеребець ощирився – сунув йому просто у вогнедишну пащу правий кулак. Властиво, міг і лівий сунути, але вирішив не ризикувати. Ліві ж пальці свої, а праві – Кобланові! Нехай рукавиці й однакові…

Демон У, як і передбачалося, негайно вкусив мене за руку, і рука аль-Мутанаббі справила на нього незабутнє враження. Особливо коли я додав нею ж Демонові по шиї. Не те щоб надто сильно, але вагомо й образливо. Демон У задумливо захрипів, шанобливо покосився на лускатий кулак, оглянув мене з голови до ніг (ось коли я зрадів, що у латах!), ще раз захрипів – і я підхопився в сідло з усією спритністю, на яку був здатен.

Кінь затанцював піді мною, отетерілий конюх відскочив убік, але я ледь натягнув повід – і Демон У, на мій глибокий подив, одразу ж заспокоївся. Тоді я несильно повів колінами – і жеребець упевненим клусом рушив в обхід ставка.

Норов норовом, а вимуштруваний Демон був чудово.

І він починав мені подобатися.

Як і я – йому. Зуби цілі залишилися, ото нехай і радіє…

Брамник розчинив переді мною браму, я усміхнувся йому й сокирі Ляо – вона не звернула на мою усмішку жодної уваги – і поїхав на звану прогулянку.

3

Коли я прискакав до брами двору, послужливо розчиненої переді мною вартовими, Юньер Мейланьська вже їхала мені назустріч. Її білий кінь був, по-моєму, сандуанської породи – після приборкування Демона мої куці знання кінських статей так і сипалися з мене, – а сама пані Юньер вдягнувся в атласні шаровари кольору призахідного сонця, гостроносі черевички, розшиті бісером, і довгополий фіолетовий халат із зображеннями довгоногих рубінооких раконів.

Сьогодні правителька мала зовсім не такий вигляд, як на незабутньому святі, і нехай образ Чин у костюмі для верхової їзди був доволі свіжий у моїй пам’яті, але я не міг не відзначити рідкісну спокусливість вдової пані Юньер.

То що, відзначив?

Відзначив.

Як ти гадаєш, Чене-дурню, вона цього не знає?

Звісно, знає.

І що?..

І нічого.

…За кілька хвилин ми чинно, по-сімейному (о всі пекла Хракуташа!) їхали рука об руку геть від палацу. Юньер мило усміхалася мені, воркочучи про щось неймовірно світське, але я одразу зрозумів, що вона не в гуморі.

– Куди ми їдемо, шляхетна пані? – запитав я з безтурботністю, яка вартувала мені сивого волосся.

Юньер змахнула рукою кудись у бік східної частини міста, де я ще не був. Утім, а де я був?!.

У мовчанні – після мого питання вона більше не заговорила – ми проїхали кілька кварталів; зустрічні городяни шанобливо кланялися нам, але не більше того… і нарешті я не витримав.

– Вибачте мою настирливість, шляхетна пані, але сьогодні ви в очевидно поганому настрої. Тому дозвольте запитати вас: що могло засмутити такого чудового ранку правительку щасливого Мейланя?

Я притримав Демона У, щоб випадково не випередити білу кобилу Юньер.

– Ви, Вищий Чене, – коротко відповіла Юньер Мейланьська й глянула просто в очі.

Клянуся священною водоймою Шулми, вона вміла заглядати так глибоко (незважаючи на лікування Уламка), що мені стало ніяково – геть незрозуміло, чого б то?!

– Я? У чому ж я провинився, милостива пані?! Ви лише натякніть мені – і я миттю залагоджу мою провину!

– Спробуйте здогадатися самі, – вона ледь усміхнулася.

Ця тінь усмішки свідчила про те, що якусь частинку своєї таємничої провини я, схоже, встиг залагодити – і я зітхнув з деяким полегшенням.

– Ще раз прошу вибачити вашого покірного слугу за його нездогадливість – але все-таки я не годен зрозуміти…

– Весь Мейлань уже тижні зо три говорить про наші заручини й майбутнє весілля, емір Кабірський Дауд Абу-Салім надіслав привітання з вістовим соколом, якому немає ціни ні в кабірських динарах, ні в мейланьських лянах, – вона говорила, потупившись, але з чарівною твердістю. – Я чую про це від усіх, крім вас, Вищий Чене! Я розумію – політика не завжди в ладах із серцем – але мені хотілося б усе-таки вислухати вас як наслідного вана Мейланя й просто як Чена Анкора і, на випадок чого, припинити всі ці дозвільні розмови і… і…

Я мимоволі повторив Кобланів жест, ляснувши себе долонею по лобі. Пролунав брязкіт. Юньер захоплено глянула на мене, а я мало не вилаявся, згадавши про латну рукавицю й шолом під тюрбаном.

Ось чого вона чекає від мене! Офіційної пропозиції або прямої відмови від усіх цих заручин і весіль!.. Юньер, звичайно, жінка наполеглива й цілеспрямована, але такі речі першим мусить казати чоловік – а я мовчу…

І буду мовчати. Або майже мовчати.

– Я хочу, шляхетна пані Юньер…

– Можна просто Юньер. Або – Юн.

Юн – це по-мейланьски «весна». Весна…

А зараз – початок осені!

– Гаразд… Юньер. Просто я хочу пояснити ситуацію, що склалася. (Бач, слова які вишукую!) Не те щоб я був проти нашого весілля (то проти я чи не проти?!)… і я розумію, що… (а що я, властиво, розумію?!), але у мене в Кабірі залишилася наречена, або майже наречена, і взагалі…

– Ось що стримувало тебе! – просяяла Юньер (можна просто Юн). – Але за законами емірату в чоловіків може бути чотири дружини! Чи ти сповідуєш Хайракамську єресь?

– У жодному разі, – заперечив я, не маючи гадки про цю єресь, але вже не люблячи її всім серцем.

– Чи, може, ти таємний дейлемський жрець-євнух?

– Я?!

Ще хвилина – і вона довідалася б, який я євнух!..

– Тоді все гаразд! І я не буду заперечувати, щоб вона – твоя майже наречена – стала твоєю дружиною. Другою. Згодом ти зможеш вибрати й третю, і четверту – але я, як ти сам розумієш, повинна стати першою.

У голосі Юньер на мить промайнули тривожні нотки.

– А хто вона, Чене?

Ах так… уже просто Чене?

– Вона – шляхетна пані Ак-Нінчі з роду Чібетеїв.

– Чібетеї, Чібетеї… Здається, це з Вищих Малого Хакаса?

– Так.

– Чудово! Ти – розумник! З політичної точки зору такий союз обіцяє чималі вигоди… хоча, гадаю, ти вибирав цю Ак-Нінчі не лише з політичних міркувань?

– Та… – промимрив я. – До певної міри… тобто, я хочу сказати, що за відповідних обставин був би радий бачити тебе своєю дружиною…

Оголосити список відповідних обставин мені не дали.

– Як я рада, Чене! Звичайно ж, я приймаю твою пропозицію, тим паче, що приготування до нашого весілля займуть не більше тижня! Я розумію, що ти повинен…

Влип!

Виходить, що я вже зробив їй пропозицію. Мало того – ми обговорили мій другий шлюб із Чин. Досить вигідний із політичних міркувань. Мав рацію покійний Друдл – як у Чена-дурня… Бо ж куди мене – у правителі?! Я їм тут науправляю…

Із деяким зусиллям я зліпив радісний вираз обличчя – вийшло криво й неприродно, але краще в мене не вийшло – і сказав голосно й збуджено:

– Чудово, Юн! Я радий, що між нами тепер немає недомовок. А Ак-Нінчі я як-небудь повідомлю…

По-моєму, я збирався сказати зовсім не те.