Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 63

Якщо зброя ламалася в бою, що траплялося рідко – що ж, виходить, не судилося…

Якщо під час жертвопринесення ламалася зброя батиніта, тоді майбутній доброволець, новий Даї-хранитель, входив у коло останніх свідків Істини зі своїм клинком; якщо зброя залишалася ціла, її вручали неофітові як спадщину.

Так було – до сьогоднішньої ночі.

Два століття тому під час жертвопринесення Минулим богам було вбито батиніта в Кабірі; за місяць те ж сталося в Дурбані. Сім років після цього Минулі боги терпляче чекали наступної жертви, обходячи Дурбан і Кабір, бо Дванадцять не могли відшукати Одного.

Добровольців – не було.

На восьмий рік батиніти Кабіра й Дурбана відмовилися від Істини, відреклися від Прихованої Таємниці, сказавши: якщо людство й справді розучилося вбивати, отже, воно варте того, щоб бути вбитим; а ми теж люди.

Через піввіку їхні слова повторили батиніти Кимени й Хаффи, переставши бути Дванадцятьма й Одним.

Так було – до сьогоднішньої ночі.

Бо цієї ночі в підземній залі для приношення чергової жертви Минулим богам зійдуться тринадцять убивць із переконання і тринадцять убивць із примусу; і ми порушимо договір.

Ми не будемо чекати жеребу.

Ми нападемо на них перші, без попередження, усі на всіх, так, як нападають клятвопорушники – із-за рогу, підло й нещадно.

Ми вб’ємо їх усіх і зламаємо їхню спадкову зброю.

У Мейлані ніколи більше не підніме голову змія вчення Батин; у Мейлані ніколи більше не буде Дванадцяти й Одного.

У Мейлані залишиться тільки тринадцять мимовільних убивць.

Ми.

Старійшини Ради Вищих.

Ашока Вікрамадітья і його прямий важкий меч Кханда В’ячасена, Абдаль ан-Фарсід і його шабля-шамшер іль-Самак, правитель міста Сунь Шикуань і меч „дев’яти кілець“, кривий Цзюваньдао; Джанґ Тун і ніж Бадек ханґ-Тун, Сайф Одноокий із кинджалом Ландинґ Терусом, брати Орі й Рі з дворучною сокирою Масакірі-кай і бойовим віялом Сунь на прізвисько Павич; Лян Чилінь із двозубцем Ма, Язиком кобри, відтак Мотогаре Кутіє і його спис Катакама Ярі, Білий тигр; могутній коваль Ян і подвійна палиця Убан, крихітний боєць Аран Юлінь і бойовий серп Кама Мотогарі; єдина жінка в Раді, тендітна й неприборкана О Ранкесю, натхненниця сьогоднішньої ночі, і її Наґіната Каторі сан-Кесе…

І я.

Фань Анкор-Кун і прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Ковзкий Перст.

Учора я відправив свого брата, молодого Хо Анкора, наслідного вана Мейланя з Вейської галузі Анкорів, мешканців півдня, у Кабір. Хо поїхав, узявши з собою родовий меч їхньої сім’ї, який місяць тому одержав прізвисько Єдиноріг.

Їдь, Хо, і ні про що не запитуй…

Я бажаю тобі, щоб столиця стала твоїм домом, а не тимчасовим караван-сараєм!

…Інші старійшини Ради Вищих зробили так само.

На випадок чого – бруд чуток не прилипне до молоді, хвиля ганьби не захлисне їх; і їм не доведеться сплачувати наші рахунки.

Утім, якщо остання жертва Минулим богам буде принесена так, як передбачається, – ніхто ні про що не довідається.

Нехай співають пісні.

Нехай розповідають казки.

Нехай… нехай живуть, як жили.

І ми, старійшини Ради, убивці мимоволі, ми теж будемо жити, як жили; ми будемо корчитися під бичем пам’яті, але залишимося жити.

Щоб ніхто ні про що не дізнався.

Сьогодні вночі ми порушимо клятву – щоб насіння насильницької смерті пожерло саме себе.

На щастя, ми теж смертні.

А як хотілося б мені хоч трохи пожити в тому світі, який буде після нас! – після нас, клятвопорушників і вбивць, останньої жертви Минулим богам!..

Невдовзі північ…»

2

– Усе, – задумливо сказав я, міцніше стискаючи сталеві пальці на руків’ї Єдинорога.

«Ні, не все, – беззвучно відгукнувся він. – Ти впустив один аркуш. Он, під столом…»

Я поліз під стіл.

– А ви тепер лаятися не будете? – з острахом поцікавився згори Сай Другий. – За цю… за підставку?

– Вони не будуть, – повідомив йому зі стіни Уламок. – Зате я буду.

– А ти чому?! – обурився Сай.

Уламок подумав.

– Просто так. Дивлячись на тебе, Вилорогий, мені чомусь завжди лаятися хочеться…

– Тихо! – осмикнув базік есток. – Єдинороже, скажи Ченові – нехай далі читає! І перекладай слово в слово.

Я виліз із-під стола з аркушем у лівій руці і Єдинорогом у правій.

– Чую-чую, – пробурмотів я собі під ніс. – Чую й читаю…

Аркуш був наполовину менший, ніж попередні, й на папері іншого сорту.

«…ми недооцінили їх і переоцінили себе. Двоє зуміли втекти разом зі своєю зброєю; мало того – вони забрали з собою меч одного з убитих ассасинів. Сподіваюся, у втікачів вистачить розуму й обережності не мститися, а зникнути з Мейланя, розчинившись у численному населенні емірату.

Сподіваюсь… і ще я сподіваюся, що вони виявляться чеснішими від нас і далі не порушать своєї клятви; а Дванадцятьма й Одним вони стануть нескоро, якщо стануть узагалі.

Навіщо я пишу все це? Не знаю. Знаю тільки, що ховаю ці записи в потаємній надії, що їх коли-небудь хтось знайде. Дуже хочеться пожити в чистому світі; і дуже не хочеться вмирати негідником, який не сказав ані слова на своє виправдання, хоча виправдання мені немає й бути не може.

Адже сьогодні вночі я, Фань Анкор-Кун, Вищий Мейланя, старійшина Ради – сьогодні вночі я вбив людину…»

– Усе, – тихо вимовив Я-Єдиноріг. – Ось тепер – усе.

– Усе? – запитальною луною відгукнувся Кос. – Ой, сумніваюся…

«Ось чому старий Кханда й Ковзкий Перст перезирнулися, коли я сказав їм, що вбив Придатка! – подумав Єдиноріг. – Вони добре знали, що це означає, старійшини-клятвопорушники…»

– Підсумуємо, – сказав Кос, сідаючи навпроти мене.

Я приготувався слухати, одразу ж віддавши Косові пальму першості у важкій справі підведення підсумків; а Єдиноріг приготувався перекладати.

– Згідно з цими записами, колись між старійшинами Ради Вищих Мейланя (і не лише Мейланя) і ассасинами-вбивцями, які виявилися зовсім не вбивцями, а останніми, так би мовити, свідками Істини, – між ними було укладено угоду. Так?

– Так, – відповів Я-Єдиноріг.

Інші промовчали. Про що тут сперечатися?..

– Згідно з цією таємною угодою й зберігаючи гідність людства за каноном учення Батин – доволі своєрідний канон, слід завважити! – раз на рік старійшини й свідки Істини збиралися в таємному місці без сторонніх і врочисто вбивали один одного. Сімсот років поспіль. Зберігали в такий спосіб насіння Істини.

– Зберігали, а тоді у домовину клали, – пробурчав я.

Кос не звернув на це ані найменшої уваги. Він підвівся, залишивши лежати Сая й Заррахіда, витягнув із рукава квітчасту пачку куплених у крамниці пахощів – легкий сухий аромат миттю поширився по кімнаті – і взявся розставляти тоненькі курильні свічки в усі можливі й неможливі кутки.

Відтак ан-Танья кілька разів ударив кресалом – іще на початку читання ми запалили звичайні свічки, але Кос чомусь вирішив ними не користуватися – і підніс тліючу губку до чотирьох-п’яти оглушливо запахущих (виявляється, й таке буває!) паличок.

– Чудово! – з видимим задоволенням принюхався Кос. – У Кабірі таких немає… не привозять купці. Отже, вчення Батин процвітає, плодоносить і, нарешті, загниває – у результаті чого єретично настроєні батиніти Кабіра, Дурбана, Кимени й Хаффи відрікаються від Прихованої Таємниці. Залишається давній Мейлань, де традиції споконвіку настільки сильні, що розраховувати на добровільне зречення останніх свідків Істини не доводиться.

– Вони називають їх Тьмяними, – мовив я Косові.

– Вони? – здивовано звів брову ан-Танья. – Їх? Хто вони, кого – їх, і чому – тьмяними?!

Я на мить зняв праву руку з Єдинорога. Якщо, пояснюючи, я бовкну щось образливе – нехай не чує…

– Вони – це вони, – я поглядом показав на наших супутників. – Звитяжці, тобто… Їх – це зброю ассасинів. Тобто, батинітів. Ми зовемо батинітів ассасинами, а Звитяжці називали й називають їхню зброю – Тьмяними.