Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 43

А потім Кос закінчив свою неймовірну імпровізацію, крутнув наостанок Сая, який аж писнув від задоволення – і опинився навпроти мене з двома клинками в руках. Я глянув на ан-Танью, зробивши надзвичайно серйозним вираз обличчя, і ми напрочуд церемонно поклонилися один одному.

Поклонилися, випрямилися і… застигли. Бо я – Єдиноріг-Я або Я-Єдиноріг?.. не важливо! – бо ми бачили, розуміли, відчували – зараз рухатися не можна. Ото ми й стояли, а миті розтягувалися, зливалися, їх уже не можна було відрізнити одну від одної – і ніхто не зміг би визначити, коли саме моя передня нога поповзла ледь убік, і злегка змінився нахил Дан Ґ’єна, а Дзютте так само трішечки піднявся догори…

Ми не усвідомлювали цього. Просто Я-Єдиноріг-Дзютте ледь-ледь змінився – і у відповідь, уловивши це, почав мінятися Кос-Заррахід-Сай, але забарився, і тоді ми зрозуміли-побачили-відчули, що тепер – можна.

Можна.

Заради Вухатого демона У, як же це було чудово! Не було ворога, не було в’їдливого Дзютте й противного Сая, не було люті, і ненависті не було – була Бесіда, Бесіда Людей і Звитяжців, і всі в ній були рівні, і думати було ніколи, ненавидіти ніколи, і лише десь на самому краєчку свідомості пульсувало здивоване замилування…

Ось як це було.

А слова – це така безглузда річ… безглузда, але, на жаль, необхідна.

6

– Дивлюсь я на вас, молоді панове, і давно вже, мушу завважити, дивлюся, давно-давно й пильно-пильно дивлюся і… а про що це я? А, так… – дивлюсь я на вас, молоді панове, і аж серце радіє…

Ясна річ, це була невгамовна Матінка Ци! Я зупинився на середині удару, відсапуючись, і подумки ще раз обізвав її «старою цікавою урючиною». Навіть якщо це й було неввічливо. А підглядати за людьми по ночах (та хоч би й удень!) – чемно?! І звідки вона взялася на нашу голову?

Тим часом Матінка Ци підійшла ближче. У руках у неї був усе той же дивний предмет, який ми завважили в харчевні, й далі акуратно замотаний у ганчір’я.

– Скільки на білому світі живу, – продовжувала бубоніти вона, – зроду такої вишуканої Бесіди не бачила! Навіть самій запраглося молодість згадати, кості старі розімнути! Чи не захотів би хто з молодих панів потішити стареньку, почати Бесіду любо?.. а то безсоння геть замучило…

Ми з Косом перезирнулися. Було зрозуміло, що просто так бабця від нас не відв’яжеться. Та й узагалі – відмовляти жінці, яка пропонує Бесіду… ніяково якось.

Кос ледь помітно кивнув і виступив уперед.

– Чого ж? – проникливо сказав ан-Танья, схиляючи голову. – Я з величезним задоволенням почну Бесіду з вами, Матінка Ци.

– Ото спасибі, молодий пане, – миттю заметушилася бабця, – ото вже спасибі велике, величезне спасибі, ви тільки почекайте хвилиночку, я зараз…

І взялася з неабиякою моторністю розмотувати ганчір’я, під яким ховався її загадковий Звитяжець.

Він являвся перед наші очі по частинах. Одне було безсумнівне – довге ратище, зростом із Матінку Ци. Зате все інше… Спершу від ганчір’я очистилося лопатовидне лезо з округленими краями – і я одразу згадав дитячі казки про піщану відьму-алмасти, що полюбляла на таких ось лопатах саджати в тандир неслухняних хлопчиків Косиків. Так би мовити, для запікання в чуреках. На іншому кінці ратища виявився півмісяць із рогами догори. А довершували все це численні дзвіночки-бубонці, китиці й стрічечки, прикріплені до цього дива з усіх боків.

Це була не зброя, а радше споруда. Посох, сокира, алебарда, рогатина, двозубець і ритуальний символ одночасно. Я криво усміхнувся й відчув дивне тремтіння Єдинорога.

«Хто це?» – запитав я, погладжуючи сталевими пальцями руків’я свого меча.

– Це Чань-бо, – замість Єдинорога відповів Дзютте. – Краще зайвий раз не висовуватися…

І мало не сам поліз до мене за пояс, але позаду, за спину, а я, не знаю вже навіщо, постарався триматися до загадкового посоха обличчям.

«Це Чань-бо, Чене», – тихо сказав-подумав Єдиноріг.

«Хто-хто?»

Єдиноріг повторив моє запитання вголос – певно, для Уламка. Навіщо він це зробив – я не зрозумів, та й не дуже прагнув зрозуміти.

– Слухай, Єдинороже, – образливо скреготнув із-за моєї спини Дзютте, – виявляється, твій Мейланьський недоумок… чи то б пак Придаток не знає, хто такі Чань-бо! І чому їх у Мейлані лише вчать?! Я, Кабірець, і то…

– По-перше, тепер уже не «мій», а «наш», – роздільно й чітко продзвенів Єдиноріг, і Дзютте примовк. – Наш, і не Придаток, а людина. По-друге, Чен народився й виріс у Кабірі, і в Мейлані ніколи не був – як його батько й дід. І по-третє, не забувайся, Дзю…

І вже до мене:

– Чань-бо в Мейлані, Чене, це наче Дзютте в Кабірі з точністю до навпаки. Дзютте завжди в юрбі, а Чань-бо, Посохи Зосередження, люблять самотність; Дзю вражає й метушиться, а Чань-бо спокійні й розважливі, і образливих дурниць не говорять. Є така вейська приказка: «Хочеш поради – іди до Чань-бо. Він помовчить, і ти підеш окрилений».

– Самітники, – підкинув я потрібне слово.

– Приблизно, – погодився Єдиноріг.

– І це… тяжко пробачення просимо, – знову встряв Уламок. – Гей, Однорогий, передай своєму, щоб не викидав мене в болото, а то він може…

– На дорозі Барра жодного болота нема, – серйозно сказав Я-Єдиноріг.

– А шкода.

– Буде потреба – і болото знайдеться, – буркнув Дзю й більше не витикався.

…А Бесіда Коса й Матінки Ци вже була в самому розпалі. Бабця скакала з боку на бік із тією незграбністю, що приходить лише з досвідом і роками щоденних виснажливих занять, – я просто закохався в неї за ці лічені секунди! – а її щонайрізноманітніший Чань-бо і справді то волів посадити Коса на свою лопату, то намагався заколоти його рогами півмісяця, то хотів на смерть залякати брязкотом дзвіночків і дріботінням стрічок.

Утім, мій відставний дворецький тримався непогано, відстоюючи нашу з ним честь, упевнено блимав Заррахідом і хоробро свистів Саєм, які вже встигли обірвати із Посоха Зосередження одну стрічку й тепер ганялися за крайнім правим дзвіночком.

Я схвально приклацнув язиком і подумав, що коли бабця прокручує Чань-бо через спину, зігнувшись ієрогліфом «ге», – то, я, певно, навіть у латах ризикнув би піти перекатом на дев’ять стоп уперед і від землі, не встаючи, саме тим косим випадом, який так полюбився незабутньому крисові Семару, себто Коблановому підмайстрові…

І раптом усе завмерло. Дворогий кінець Чань-бо застиг біля горла ан-Таньї, сковзнувши повз запізнілі вуса Сая Другого, а Заррахідове вістря різко зупинилося біля бабиного живота. По-моєму, бабця встигла трохи раніше. Хоча випадок був спірний, і на турнірі обов’язково вели Бесіду б заново.

То й гаразд… ми ж не на турнірі!

– Дякую за приємну Бесіду, – анітрохи не засапавшись, заявила Матінка Ци, ледь помітно усміхаючись.

– Так само вдячний, – Кос подумав і видав потрійний церемоніальний уклін із дрібним відскоком, і я просто очманів від цього, – за щиру насолоду! Завжди радий вести Бесіду з вами, Матінко Ци…

Бабця заходилася спритно обмотувати ганчірками свого Чань-бо, а Кос підійшов до мене. Вигляд у нього був трохи сконфужений.

– Бачив? – тільки й запитав він.

– Бачив, – тільки й відповів я.

І біля стегна згідно хитнувся опущений у піхви Єдиноріг.

Біля Коса безшумно, як тінь, виникла Матінка Ци. Її дорогоцінний Чань-бо знову був надійно загорнутий. Бабця якось непомітно обігнула мене й ан-Танью, опинившись у мене мало не за спиною, і погляд її буквально впився у Дзютте, що визирав із-за пояса.

«Цікаво, – подумав я, – від кого це Уламок ховався? Від бабці? Навряд… Радше від ціпка. Знайомі вони, чи що?..»

– Звідки у вас… це? – коротко й виразно запитала Матінка Ци.

– Це… – я чомусь розгубився. І як я їй поясню, що це Дзютте Уламок, блазень ятагана Шешеза фарр-ла-Кабіра?!

– Це пам’ять… про друга.

– Він належав Друдлові Кабірцю, – з неприємною наполегливістю продовжила бабця. – Ви сказали – пам’ять?