Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 35

«Шото, – здогадався я. – Маленький Шото. А де ж інші? Хоча… якщо Но-дачі виїхав у Мейлань, то й інші, радше за все, роз’їхалися по різних містах, щоб тероризувати емірат одночасно в кількох місцях. А ці – залишилися. Шешез казав, що в Кабірі останнім часом тихо… дивно! Ці залишилися – і тихо?!»

– Но велів нам тебе не чіпати, Наставнику, – тягуче проспівав Шото, і «Но» вийшло в нього, як «Ноо». – Утім, він поїхав, а ми, бач, неслухняні… Можна, ми тебе зачепимо, Наставнику? Можна, я – я сам! – тебе злегка зачеплю? Ти лоскоту не боїшся?..

До Уламка Шото не звертався, підкреслено ігноруючи блазня.

Брати Саї хихикнули й відвели свого Придатка кроків на десять назад.

– Це моя Бесіда, Дзю, – тихо й владно сказав Дитячий Учитель. – Моя. Не втручайся.

Він вимовив це таким тоном, одночасно виходячи з піхов, що навіть я, невидимий спостерігач, відчув – це його Бесіда.

Принаймні – поки що.

Шото коротко свиснув і кинувся вперед.

6

Вони зійшлися майже впритул – ні я, ні тим паче Ґвеніль ніколи не змогли б довго працювати на такій дистанції – і навіть мені було складно встигати розділяти Бесіду на окремі фрази й оцінювати зміст кожної.

Утім, складно не означає неможливо. І якби я був не зовні Бесіди, а всередині її, це відбувалося б значно простіше.

На перший погляд, Шото й Дитячий Учитель вели Бесіду дуже схоже, в основному покладаючись на короткі удари руба, майже без замаху й жодного разу не вдаряючи двічі на одному й тому ж рівні. Лише маленький ятаган бив значно дужче за рахунок центру ваги, зміщеного ближче до кінця клинка (як і в будь-якого Звитяжця з роду ятаганів), а Шото з його серединним балансом на два пальці від площини квадратної ґарди не так піддавався інерції удару.

Тому й витрачав значно менше сил на повернення після промаху.

Фраза. Ще одна. Дві фрази поспіль, розрив дистанції й пауза. Питання. Відповідь. Питання…

Поступово я піймав потрібний ритм, і стежити за Бесідою стало легше.

Отоді я й побачив головне.

Суть Бесіди в глухому провулку сонного Кабіра крилася не в тому, що Придаток Шото тримав свого Звитяжця двома руками, а Друдл – однією, і справді ставши схожим на стрибучу жабу з миготливим язиком-ятаганом (погляньте на жабу очима комара, і ви зрозумієте, що я хочу сказати!). І не в тому, що легший Шото не міг прийняти на себе всю міць рубального ятагана, і його Придаткові частіше доводилося ухилятись, тоді як Друдл уперто ліз уперед, і Дитячий Учитель щоразу виявлявся на шляху верескливого Шото, змушуючи того шукати все нові лазівки в обороні Наставника.

Ні, не це перетворило Чена на кам’яну статую, не це змусило мене внутрішньо злитися з чужою Бесідою, намагаючись не пропустити жодного руху.

Просто зараз у провулку вели Бесіду не Дитячий Учитель роду Абу-Салімів і вбивця Шото, що пройшов Шулму. Це була Бесіда безпосередньо Кабіра й Шулми. Бесіда минулого й сьогодення, споконвічна суперечка мудрого Муніра й гордого Масуда.

І Шлях Меча був доволі широкий, щоб умістити в себе і одне, й друге. Струмок, розділений колись блискавкою надвоє, знову злився воєдино – і струмінь ворогував зі струменем.

Я бачив, як Наставник щосили бореться сам із собою, намагаючись зламати настояну протягом десятиліть Майстерність Контролю, помножену на навички саме Дитячого Вчителя! Уже тричі він міг пробити пролам у захисті Шото, і пробивав, і в останню мить судорожно осмикувався або проходив упритул до Придатка Шото – у найкращому разі розсікаючи одяг.

Зате сам Шото не обмежував себе нічим, працюючи винятково на поразку – і за такого стану справ він обов’язково рано чи пізно дістане Друдлове тіло!

Рано чи пізно.

І зупинятися він не буде.

Шото не провадив Бесіду. Він бився. А Дитячий Учитель… він хотів битися. Він жагуче хотів цього, всією душею, всією істотою! – але його душа в останню, найважливішу секунду казала: «Ні!»

«Фархада б на його місце!» – ледве встиг подумати я, і тут трапилося непередбачене. Те, на що ніяк не міг зважитися Наставник, зумів зробити Придаток Друдл!

Коли маленький ятаган, мало не плачучи зі злості на себе самого, учергове ухилився від незахищеного стегна Придатка Шото, не розрубивши навіть поли халата – Придаток Друдл із нечленороздільним криком раптом стрибонув уперед, мало не перекинувши Придатка Шото, і щосили вдарив того коліном у низ живота.

Це було брутально й брудно, це суперечило всім канонам і основам Бесіди, разом узятим, і це було надзвичайно доречно. Зрозуміло, доречно зовсім не для Придатка Шото, який завив від болю й зігнувся навпіл.

І от що дивно – якщо від майстерності Наставника я отримав чималу насолоду, то від Друдлового вчинка я був просто в захваті. Щоправда, це був дещо тваринний захват…

І через це мені одразу стало ніяково.

Дитячий Учитель просвистів біля відкритої для атаки голови Придатка Шото, змахнувши пасмо волосся, але так і не змусивши себе повторити Фархадів удар, який розколов череп скаженого чауша – і один свист наклався на інший.

Глядачі не витримали, стаючи учасниками.

Сай Перший на дві третини увійшов під праву Друдлову ключицю. Блазень зойкнув, пальці його розтиснулися, і Дитячий Учитель брязнув об камінь бруківки.

Кутастий Придаток братів Саїв стояв на місці, але в руці його вже погойдувався руків’ям догори Сай Другий, готовий у кидку піти за братом.

– Я ж тобі сто разів повторював, Шото, – проскрипів Сай Перший, доки Друдлів халат довкола нього набухав, просочуючись кров’ю, – не пхайся в герої, не наривайся без потреби. А тобі все забавки… І що б я Но сказав, якби цей товстун твого Придатка попсував?! Гаразд, закінчуй…

– С-скотина! – злобливо зашипів Шото, і…

…Час – дуже дивна штука. Ченові знадобилося всього п’ять стрибків, щоб опинитися в гущі подій, і за ці лічені миті встигло відбутися багато чого, про що значно довше розповідати, ніж воно зайняло часу насправді.

Певно, час буває справжній і несправжній. Минуле, майбутнє – це для філософів. А для Звитяжців – лише справжнє й несправжнє.

Це був теперішній час.

…Перший стрибок. Шото, ще не завважуючи мене й Чена, двома косими змахами перекреслює пораненого Друдла, і той важко падає на коліна, затискаючи лівою долонею розсічений живіт. Шото злітає вгору, його Придаток робить крок уперед – зараз, зараз його нога опуститься…

…Другий стрибок. У Чена летить, завваживши нас, Сай Другий, летить швидко й уміло, анітрохи не гірше від метальних ножів із Фумена – але він значно більший від мідної монетки гітріфі, тож я без особливих зусиль підхоплюю його на кінчик клинка, пригашую розгін і, не зважаючи на лайки радного Сая, кручу в повітрі й відкидаю до стіни. Нога Придатка Шото із силою опускається на Дитячого Вчителя, і маленький ятаган із тріском ламається біля самого руків’я.

Нерівні краї зламу тьмяно блищать у місячному сяйві, і Дитячий Учитель мовчить, як завжди… Ні, тепер уже назавжди. «Наставнику!» – нестямно виє Дзютте, а згори вже з реготом обрушується Шото…

…Третій стрибок. Друдл, стоячи на колінах, віднімає ліву руку від живота – і в ній одразу опиняється Уламок, притиснувшись усім своїм товстим і тупим клинком до Друдлового передпліччя. Два блазні на мить стають одним цілим, і я бачу, як Шото із розмаху налітає на Дзютте й з криком безсилля відскакує, мало не зламавшись. Ще один удар – і Дзютте раптом прослизає в момент зіткнення, намертво заклинивши Шото між своїм чотиригранним клинком і пелюсткою ґарди. Різкий поворот – і…

…Четвертий стрибок. Брязкіт, передсмертний крик Шото – і його уламки лягають поруч із мертвим Дитячим Учителем. Друдл хрипить, Дзютте падає на бруківку, відкочуючись убік, і слідом падає сам Друдл. Горілиць. Устромлений у його тіло Сай Перший упирається руків’ям у камінь, і Друдлова вага за долю секунди ламає навпіл тонкий клинок кинджала. Оповите мотузкою руків’я вислизає з-під непорушного блазня – і все, що залишилося від Сая, лежить тепер упритул до шматка леза Шото й руків’я Дитячого Вчителя. Купка мертвого металу, мертвого, мертвого, мертвого, мертвого…