Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 2

Приміром, щільно зачиняли вікна, щоб повітря в приміщенні залишалося сухе і тепле – вірніше, стежили за відповідними діями довірених їм Придатків, – або розставляли глечики, в яких плескалася густа червона рідина. Така ж тече в жилах Придатків і називається кров’ю, а та, що в глечиках – вином.

Пролити кров означало зіпсувати Придатка, а це непрощенний промах Звитяжця; пролити ж вино іноді було необхідно, хоча воно й змушувало Придатків утрачати контроль над собою, впадаючи у сп’яніння. Жоден Звитяжець не виведе п’яного Придатка на турнір чи навіть пересічну Бесіду. Не те щоб це заборонено…

І добре, що не заборонено. Я ще повернуся до сп’яніння й до того, чому я – Мейланьський Єдиноріг – віддаю перевагу саме родові Анкорів Вейських.

Але про це іншим разом.

3

Запалили свічки.

Я щойно зібрався наказати, щоб мене роздягнули, – люблю, коли полірування клинка виграє полисками живого полум’я й кольорових тіней од віконних вітражів, нагадуючи зміїну шкіру після купання, – але сталося непередбачуване.

На порозі зали зринув есток Заррахід, який ось уже близько сотні років служив у мене дворецьким. Його минуле – я маю на увазі минуле до того, як він прийшов до мене на службу – було повите мрякою, і я знав лише, що вузький і хижо витягнутий есток із незвичним для корінних кабірців жолобом майже на всю довжину клинка – виходець із західних земель, з Оразма чи Хіни, які граничать із Кабірским еміратом уздовж лівого рукава жовтої Сузи й пов’язані з ним васальною клятвою.

Утім, Заррахідове минуле цікавило мене мало. Мені було досить того, що зараз на кожній із чотирьох смуг чорного металу, з яких спліталася ґарда мовчазного естока, стояло моє особисте клеймо – здиблений єдиноріг. До того ж, я не раз переконувався в Заррахідовій діловитості й беззастережній відданості, а його манерам міг позаздрити будь-який високошляхетний Звитяжець.

Я, приміром, часто заздрив. І переймав дещо, зовсім не соромлячись цього. Чимось есток Заррахід нагадував свого нинішнього Придатка – сухого й костлявого, з темним невиразним обличчям і підкреслено прямою спиною.

– До вас гість, Вищий Дан Ґ’єне! – шанобливо схитнувся есток, на мить стаючи вертикально. – Накажете прийняти?

– Хто?

Я не чекав гостей.

– Подібний до сонця сяючий ятаган Шешез Абу-Салім фарр-ла-Кабір! – протяжливим брязкотом відгукнувся есток, не залишаючи мені вибору.

Накажете прийняти, одначе…

Шешез Абу-Салім, ятаган із панівної династії, фактично був найупливовішим клинком у білостінному Кабірі; і вже, ясна річ, він був не тим гостем, якого можна не прийняти.

Коли я кажу «найупливовішим» я маю на увазі саме вплив, а не майстерність. Під час Бесід або турнірів рід і статус Звитяжця не відіграють жодної ролі, і мені не раз доводилося схрещуватися хоча б із тим же Заррахідом, причому вимуштруваний дворецький поза службою був умілий і нещадний Бесідник. Ми зовні трохи скидалися один на одного і, правду кажучи, колись я переймав від Заррахіда не лише манери.

Але віддамо належне – якщо за майстерністю родовитий ятаган Шешез Абу-Салім фарр-ла-Кабір і не входив у першу дюжину столичних Звитяжців, то в другу він уходив напевне, і це було вже неабищо; хоча найчастіше Абу-Салім усе ж ухилявся від Бесід із упливовим кланом Наґінат Рюгоку або з Вовчою Мітлою і її подругами, віддаючи перевагу суперникам свого зросту. І в цьому я був із ним заодно, хоча й не завжди. А останнім часом – далеко не завжди.

– Накажете прийняти? – повторив есток.

Я ворухнув китичками на голівці мого руків’я, погоджуючись, і Заррахід відвів свого Придатка вбік, звільняючи прохід.

Важкий Придаток Абу-Саліма, обвислі й закручені з кінців вуса якого нагадували перевернену ґарду гордовитих стилетів Ларбонни, урочисто наблизився до моєї стіни, тримаючи на витягнутих руках царственого Шешеза. Потім він трохи постояв, поблискуючи золотим вишиттям парчевого халата – я звернув увагу, що й сам Шешез Абу-Салім одягнув сьогодні піхви з фарбованої пурпуром замші з тисненням трилисника і восьмигранним лакованим набалдашником, – і за мить ятаган Шешез привітально прошемрав, опускаючись на сандалову підставку для гостей.

Висіти Абу-Салім не любив – як у всіх ятаганів його роду, центр ваги Шешеза зміщався дуже близько до розширеного краю клинка, через що ятагани, які висять на стіні, мають трохи незграбний вигляд. Але Звитяжцям Кабіра було добре відомо, наскільки оманливе це враження, та й сам я не раз бачив, як його величність із легкістю рубає десять шарів грубого сукна, обгорненого круж сталевого дроту. І взагалі вирізняється неабиякою вправністю.

Навіть дворучний грубіян Ґвеніль Лоулезький і його брати-еспадони (попри відсутність васальної залежності Лоулеза від Кабірського емірату) уникали при сторонніх називати Абу-Саліма просто Шешезом, хоча ятаган і любив своє перше ім’я. Шешез – мовою його предків, Диких Лез, які колись привели своїх гірських Придатків у Кабір, – означає «блискавка» або «лоб Небесного Бика».

Високошляхетний ятаган вповні виправдував це ім’я.

Ворухнувшись у належному для такї миті поклоні, я вже було вирішив наказати змінити на мені одяг, але Абу-Салім засовався на підставці й хитро підморгнув мені зеленим смарагдом, що прикрашав його руків’я.

– Терпіти не можу парадних убрань, – весело мовив він, улаштувавшись зручніше. – І тисне, й бік натирає, а нікуди не дінешся – палацові чистоплюї не зрозуміють. Мені б твого Заррахіда на тиждень-другий, щоб показав їм, з якого боку олією змазують…

Я зрозумів, що розмова буде неофіційна. Придаток Чен уже стояв за Придатком Абу-Саліма, і ми, не змовляючись, відіслали їх до стола – пити своє улюблене вино. Малі Звитяжці заметушилися довкола, поглядаючи то на нас із Шешезом, то на застиглого біля дверей естока Заррахіда.

Абу-Салім не звернув на Малих ані найменшої уваги.

– Добре в тебе, Єдинороже, – мрійливо протяг він, блиснувши чорним лаком набалдашника. – Тихо, спокійно… не те що у мене в палаці. Заздрю, слово честі…

– Я люблю спокій… Шешезе, – відповів я, вирішивши прийняти запропонований тон розмови. – Ти ж знаєш – ми, мейланьці, в душі самітники. Прийоми й парадні виходи нам не імпонують. У мене навіть піхов підходящих для такої справи нема, і плетіння на руків’ї позатиралося…

– Не прибіднюйся, – усміхнувся ятаган, – усе в тебе є. Тим паче, що я саме з цього приводу. Ти дядька мого двоюрідного, Фархада Абу-Саліма іль-Рахша фарр-ла-Кабіра знаєш? Розумію, що найменнячко довге, але ж і дядько в мене не з коротких… То знаєш чи ні?

Я кивнув. Іль-Рахша – або ж «Крило бурі» – я бачив, коли давав особисту васальну клятву царственому дому фарр-ла-Кабірів, і ще кілька разів на дуже давніх турнірах. На останніх Іль-Рахш із якихось власних причин не з’являвся, та я все ж чудово пам’ятав його підкреслено бідне руків’я без срібла й самоцвітів, уривчасту манеру Бесіди й улюблений удар із протяжкою під час рубання предметів.

Як же давно це було? Давненько…

Незабутній був Шешезів дядько. Фархада Абу-Саліма іль-Рахша фарр-ла-Кабіра називали мало не найстарішим у Кабірі Звитяжцем і казали, що він пам’ятає навіть часи Диких Лез – хоча в це не надто й вірилося.

Ятаган задоволено похитав провислим ременем піхов.

– Ось і гаразд, – заявив він, – ось і чудово!.. Ти розумієш, Єдинороже, у Фархадового Придатка три дні тому малюк народився. Кріпкенький такий, горластий, не те що попередні миршавці… Оце дядько Фархад і вирішив собі нового Придатка виростити. Бо, каже, у старого рука вже не та. Та й малюк, схоже, шульга, а в іль-Рахша на це нюх, дуже він шульг полюбляє… Одним словом, завтра Церемонія Посвяти. Прийдеш? Адже в нас із Вищих Мейланя хто зараз у Кабірі? Ти і Тессен Седзі, але це бойове віяло нікуди не виїздить уже років вісім. І справді самітники ви, мейланьці…

Я подумав. Запрошення, та ще й особисто від Шешеза (чи від самого іль-Рахша?! А перепитати – незручно…) мене тішило. Тішило, але було несподіваним, а тому його слід було осмислити. І рід мій, і статус у Кабірі цілком відповідали честі бути присутнім на Посвяті Придатків панівного дому – щоправда, дотепер високошляхетні ятагани воліли відправляти на тимчасовий (доки новий Придаток виросте й навчиться) відпочинок членів свого роду без сторонніх.