Шлях меча - Олди Генри Лайон - Страница 114

– Чене! – немов самі пагорби за нами розверзлись шаленим криком, і луна захлинулася жахом. – Тримай!!!

Чида була вже в повітрі. Важка, ошаліла Чида Хан-Сеґрі – і лише єдина рука могла ось так увігнати масивний спис в осіннє небо Шулми, із тріском розриваючи брудно-блакитне полотнище, єдина рука могла дотягтися до розлютованої Чиди з Малого Хакаса, яка втрачає новознайденого Придатка, дотягтися за півтора кидка списа до Кабіра, до мене, до Чена-Мене!

Він не був природженим списником, повитуха Звитяжців, коваль-устад, Коблан Залізнолапий, але він уклав у цей кидок усю свою скажено величезну душу, не залишивши нічого на чорний день – бо чорний день настав!

– Тримай! – ревів Коблан, і йому вторила в польоті Чида, а Шулма скам’яніла на кілька довгих-довгих митей, і я бачив, що Чида встромиться в землю, випадів на п’ятнадцять перелетівши через нас, – і тоді Чен зірвався з місця, на ходу вкидаючи мене в піхви, забувши про Джамуху й Чинкуеду – і незабаром я відчув, як пальці аль-Мутанаббі замикаються на ратищі Чиди… відчув гостріше, ніж якби вони зімкнулися замість списового ратища на моєму руків’ї.

Чен замахнувся, Чида птахом вирвалася з обіймів латної рукавиці – залізна рука, дітище Залізнолапого, пам’ять восьмивікової давнини, сталь, що ожила в недобрий час! – і кинулася до непорушного Куш-тенгрі.

– Куше! – надривалася Чида. – Куше, я тут! Я тут, Куш-ш-ше!..

І здивовані воїни з арканами загаялися, упустивши ту мить, коли невидющий шаман зробив крок убік і взяв Чиду з повітря.

Легко й упевнено, як брав камінчики на льоту; і Чида зі щасливим зойком лягла в протягнені долоні.

Аркани натягнулися, але Куш, не чекаючи, доки його зіб’ють із ніг, сам відскочив назад, розвертаючись до воїнів сліпим обличчям; удар, мегтіння рук і ратища – й лезо наконечника Чиди розсікає один аркан, а другий обмотується навколо її хрестовини, і воїн, що не витримав ривка, падає на бік, силкуючись лівою рукою висмикнути з піхов шаблю, і висмикує, перерубуючи Диким Лезом мотузку, бранцем якої раптово став…

Перший воїн, що кинувся до звільненого шамана, горлом налетів на ратище Чиди, яка миттю розгубила всі кабірські звички – і ось Куш-тенгрі вже стоїть поруч із лежачими воїнами, пов’язка зірвана з шаманового обличчя, гнівні чорні очі впиваються в повалених шулмусів («На щастя, – шепочу Я-Чен, – вони не посміли…») – і тургауди Джамухи навіть не намагаються підвестися, коли Неправильний Шаман повертається до них спиною й махає нам сяючою Чидою.

– Що він робить?! – шепоче Уламок.

– Хто? – запитую я, бо Чен нічого не бачить і не чує, він махає шаманові у відповідь і щось кричить…

– Джамуха!

Не покидаючи піхов, я обертаюся й ще встигаю побачити, як розкручується шкіряний ремінь у руці Джамухи-батиніта, з петлі перетворюючись на смугу, а потім важкий камінь гримить об шолом Чена, і земля опиняється зовсім поруч, а Чен не відгукується, коли я кличу його, і я залишаюся сам, сам, сам…

Сам під небом.

4

Час збожеволів: він рвонув із місця й справді помчав назад, миготячи днями, тижнями, місяцями; простір звився кільцями гігантської змії, що повзе хвостом уперед: Шулма, Кулхан, Мейлань, Кабір, пам’ятний провулок, дім Коблана, кімната-темниця…

І холодний блиск маленького клинка над лежачим Ченом Анкором.

– Руку! – нестямно кричу я, забувши про все. – Руку, Чене!..

І рука відгукнулася.

Немов павук, що відливає металевим блиском, немов луската п’ятилапа комаха, латна рукавиця аль-Мутанаббі поповзла по правому Ченовому стегну, що лежав на боці, змістилася на живіт, торкнулася мого руків’я твердими пальцями – і ми, я й вона, уперто рушили вперед, витягаючи мене з піхов і захоплюючи за собою ослаблі лікоть і плече непритомного Чена Анкора Вейського.

Лише тоді небо, з якого падала коротка блискавка Чинкуеди, Змії Шен, змогло зрозуміти, що я вже не сам під ним.

Лезо Чинкуеди наспіх полоснуло по зап’ястю, промахнувшись, і з безсилим вереском сковзнуло уздовж наруча, а я кинувся вперед, над самою землею, болісно відчуваючи вантаж непорушного Ченового тіла, що обмежувало мене у випаді.

Мені вдалося лише злегка подряпати ногу Джамухи трохи вище щиколотки, але й Джамусі довелося відскочити назад і зупинитися, важко дихаючи й опустивши Чинкуеду.

Придавлений Ченом Уламок щось кричав, але мені було не до нього.

Удар.

Ще удар.

Скрегіт панцира під клинком, неприємний смак шкіри лат, слабкий стогін Чена – і біль у його плечі, який я відчув як свій, коли спробував різко злетіти вгору…

І теплі пальці залізної руки.

Джамуха пішов по колу, тримаючи на відльоті готову напасти Змію Шен, і я спочатку стежив за ними, а потім не зміг, і тоді латна рукавиця вчепилась у мене, мало не кришачи руків’я, і могутньо пішла вгору й назад, перевертаючи на спину Чена, що стогнав.

Удар.

Ще удар.

Ні, не дістанеш… ні!..

Дістала.

І кров проступила на стегні Чена Анкора, кров із неглибокого порізу, але Чинкуеда вже спрямовувалася до мене, а я не встигав, не встигав я!.. І нога Джамухи зльоту вдарила по руці аль-Мутанаббі, відкидаючи нас убік…

– Стій, мерзото!..

Вивертаючись по геть немислимій дузі, я спершу не одразу зрозумів, що немислимою ця дуга була лише в тому випадку, якби Чен і далі лежав на спині, мертвою вагою повиснувши позад мене, – і блиск мого клинка відбився в очах Чена, який стояв на одному коліні, а в лівій руці Чена гнівно бряжчав Уламок, блазень, Кабірський Кат, що дорвався до Чинкуеди, Змії Шен!

Коли Змія Шен із прокляттями вилетіла з пальців Джамухи, Я-Чен (о, як же це прекрасно – воля на ім’я Я-Чен!..) навскіс пронісся перед обличчям Восьмирукого, підчепивши на вістря вуаль, що закривала очі гурхана, і вирвав її з шолома.

Я-Чен хотів подивитися йому в очі.

І подивився.

Це були очі Хаміджі-давіні.

І їх застеляли сльози.

5

У нас був час зрозуміти, і прийняти, і зупинитися біля дверей вибору, біля дверей, за якими лежало майбутнє, що побувало в шкірі минулого; і лише прощати в нас не було часу, бо на нас дивилися ті, хто ще не навчився – прощати.

Але якщо колись жива людина билася мертвою зброєю за своє життя, то сьогодні я, Звитяжець, бився напівмертвою людиною за наше спільне життя. І не лише наше.

Майбутнє чекало, збуджено скалячись і гарчачи.

Чен наступив ногою на безмовну Чинкуеду, Змію Шен; Уламок повернувся за пояс, я – у піхви, і ми неквапно розгледілися.

…Шулма на пагорбах зрушилася на крок уперед.

Усього на крок. Я-Чен тоді ще не знав, що одночасно з падінням Чиди в руки Неправильного Шамана біля кожного нойона племені непомітно опинилася людина в смішному халаті з брязкітками – і десять нойонів, заглянувши в неприродно чорні очі слуг Ур-калахая, промовчали, а без їхнього наказу воїнів вистачило не більше, ніж на один крок.

…Охоронці-тургауди Джамухи зрушилися на два кроки.

І рівно на ті ж два кроки змістилися до північних пагорбів п’ятнадцять кабірців на чолі з незворушно небезпечним ан-Таньєю; а дві дюжини Звитяжців грізно блиснули на сонці, що виглянуло з діри розпоротого Чидою неба.

Мужність віддала данину мужності, сила – силі, тисяча – кільком, і лавина завмерла, так і не скотившись із північних пагорбів.

…Ні єдиного кроку не зробив Куш-тенгрі, стоячи там, де стояв, із двома воїнами біля своїх ніг і з Чидою на плечі; він стояв, а осінній вітер грався зі сріблом волосся Неправильного Шамана.

Усі чекали нас.

Нас чекало горло Джамухи Восьмирукого, ассасина-вбивці, горло нещасної Хаміджі-давіні, заполоненої кривавим девом помсти й істини Батин; горло, відкрите для цієї істини на вістрі мого клинка.

Усі чекали нас.

Чого чекали ми?

Чи знали ми, що будемо робити, коли я ворухнувся в піхвах, грані Уламка заграли сонячними зайчиками, а Чен усміхнувся в обличчя майбутньому хижою усмішкою плямистого чауша, повільно починаючи розстібати пряжки лат?..