Доктор Сон - Кінг Стівен - Страница 88

— Дивись, буде вказівник, де повертати на пікнікову зону Клауд-Геп. Не пропусти його. Баррі каже, вони вже майже там.

— Джиммі, у мене від тебе голова болить, — сказала Зміїне Жало. — Піди сядь. Ми будемо там за годину, можливо, раніше.

— Вщипни мене за гузно, — промовив Джиммі Арифметика.

Енді Зміїне Жало вишкірилася і зробила, як він просив.

Вони якраз завертали на Сако-рівер-роуд, коли Баррі Хінець вициклився нанівець, залишивши по собі лише одяг. Той був іще теплим від гарячки, що його спекла.

8

(«Баррі мертвий»)

Не було жаху в цій думці, коли вона досягла Дена. Й ані унції співчуття. Тільки задоволення. Абра Стоун могла бути на вигляд ординарною американською дівчинкою, гарнішою за багатьох і розумнішою за більшість, але якщо зазирнути під цю гладінь — і не дуже-то й глибоко — там прозирала юна жінка-вікінг із лютою і кровожерливою душею. Ден подумав, це просто сором, що в неї нема ні братів, ні сестер. Вона захищала б їх, не жаліючи життя свого.

Ден перевів «Ріву» на найповільнішу швидкість, потяг уже вигулькнув з лісової гущавини і котився вздовж огородженого урвища. Там, унизу, в променях призахідного сонця, яскравим золотом іскрилася Сако. З обох крутих берегів до річки збігав палаючий червоними, помаранчевими, жовтими і пурпурними кольорами ліс. А вгорі пливли — так близько, що, здавалося, їх можна торкнутися — пухнасті хмарки.

З чмиханням пневматичних гальм він підкотив до щита з написом СТАНЦІЯ КЛАУД-ГЕП і вимкнув дизель. Якусь мить він уявлення не мав, що сказати, але за нього це зробила Абра, користуючись його ротом:

— Дякую, що дозволив мені вести потяг, татку. А тепер давай починати наш розбій. — Абра якраз доклала це слово у світлиці Дінів. — Наш пікнік, я хотіла сказати.

— Я повірити не можу, ніби ти голодна після всього, що ти з’їла в потязі, — піддражнив Дейв.

— Але ж так. Хіба ти не радий, що я не анорексичка?

— Радий, — сказав Дейв. — Я насправді дуже радий.

Ден краєм ока помітив Джона Далтона, як той перетинає пікнікову галявину, з опущеною головою, беззвучно ступаючи по товстій хвойній підстилці. Один з пістолетів він ніс в одній руці, а рушницю Біллі Фрімена в іншій. Парковку для машин оточували дерева; кинувши погляд назад, Джон зник серед них. Влітку маленька парковка і всі пікнікові столи були зайняті. Цього буденного дня наприкінці вересня Клауд-Геп був безживно порожнім, якщо не рахувати їх.

Дейв подивився на Дена. Ден кивнув. Абрин батько — агностик за схильністю і католик за приналежністю — зробив у повітрі хресне знамення, а вже потім вирушив до лісу слідом за Джоном.

— Тут так гарно, тату, — промовив Ден. Його невидима пасажирка тепер говорила до Гоппі, бо Гоппі був єдиним, хто залишився біля нього. Ден посадив горбкуватого, лисіючого, одноокого кроля на один із пікнікових столів і пішов до першого пасажирського вагона по плетений пікніковий кошик.

— Все гаразд, — сказав він порожній галявині. — Я сама його принесу, тату.

9

У світлиці Дінів Абра відсунула свій стілець і підвелася.

— Мені треба знову до туалету. Щось, відчуваю, мене нудить у животі. А після того, гадаю, мені краще піти додому.

Емма підкотила очі, але місіс Дін була втіленням співчуття.

— Ох, серденько, це в тебе оте, ну, сама знаєш що?

— Так, і доволі зле.

— Ти маєш з собою все, що тобі потрібно?

— У мене в наплічнику. Все зі мною буде добре. Вибачте.

— Ну, це нормально, — сказала Емма, — іти, коли ти виграєш.

— Ем-мо! — скрикнула її мати.

— Та все гаразд, місіс Дін. Вона мене побила в ЛОШАКа.

Абра пішла сходами нагору, одною рукою тримаючись за живіт, сподіваючись, що те, як вона це робить, не виглядає надто фальшивим. Вона знову визирнула надвір, побачила пікап містера Фрімена, але не затримувалася на обмін сигналами великим пальцем. Опинившись у ванній кімнаті, вона замкнула двері й сіла на закритий кришкою унітаз. Яке ж то було полегшення, перестати жонглювати такою кількістю власних «я». Баррі помер; Емма з її матір’ю внизу; тепер залишилися тільки Абра тут, у ванній, і Абра там, у Клауд-Гепі. Вона заплющила очі.

(«Дене»)

(«Я тут»)

(«тобі більше не треба прикидатися мною»)

Вона відчула його полегшення й усміхнулась. Дядько Ден старався дуже наполегливо, але не був він скроєний на те, щоби бути дівчинкою.

Легкий, делікатний стук у двері.

— Подружко? — Емма. — Ти в порядку? Вибач, якщо я сказала дурню.

— Я в порядку, але піду додому, прийму «Мотрін»[345] і ляжу.

— Я думала, ти збираєшся залишитися ночувати.

— Зі мною все буде гаразд.

— Хіба твій батько не поїхав з дому?

— Я замкну всі двері, поки він не повернеться.

— Ну… хочеш, я тебе проведу?

— Нормально.

Їй хотілося бути самій, щоби радіти разом із Деном, з батьком і з доктором Джоном, коли вони приберуть тих створінь. А вони це зроблять. Тепер, коли Баррі мертвий, решта їх стали, як сліпці. Ніщо не може піти не туди, куди слід.

10

Не було жодного вітерцю, який поторохкував би ламким листям, а коли заглухла «Ріва», на пікніковій галявині Клауд-Геп стало зовсім тихо. Залишилася лише притлумлена балачка річки внизу, покрики самотньої ворони і звук двигуна, що наближався. Вони. Ті, яких послала та жінка в капелюсі. Роза. Ден підняв одну боковину плетеного кошика і, сягнувши досередини рукою, взявся за «Ґлок 22»[346], що його ним забезпечив Біллі — звідки той сам взяв цю штуку, Ден не знав, та воно йому було й байдуже. Що йому не було байдуже, так це те, що той без перезаряджання вистрелює п’ятнадцять куль, а якщо недостатньо п’ятнадцяти куль, це означає, що ми живемо в неправедному світі. Навернувся примарний спогад про батька, Джек Торренс усміхається тією своєю чарівливою, кривою усмішкою і каже: «Якщо це не подіє, я навіть не знаю, що мушу тобі повісти». Ден подивився на старого Абриного кролика.

— Готовий, Гоппі? Сподіваюся, так. Сподіваюся, ми обоє готові.

11

Біллі Фрімен згорблено сидів за кермом свого пікапа, але поспішно випростався, побачивши, як Абра вийшла з будинку Діні. Її подружка — Емма — стояла в дверях. Дівчатка попрощалися, спершу ляснувшись п’ятірнями високо над головами, а потім обертом внизу. Абра вирушила в бік свого будинку, який стояв на протилежному боці вулиці за чотири подвір’я звідси. Цього в плані не було, і коли вона поглянула на нього, він жестом запитав: «Що відбувається?»

Абра усміхнулась і коротко показала йому великі пальці. Вона вважає, що все окей, він зрозумів її беззастережно ясно, але бачити її на вулиці, та ще й саму, від цього Біллі стало тривожно, нехай навіть ті фріки зараз за двадцять миль звідси. Вона потужна, як та генераторна станція, і, можливо, знає, що робить, але їй все’дно лише тринадцять.

Дивлячись, як вона з рюкзаком на спині йде хідником, нашукуючи в кишені ключа, Біллі нахилився вбік і відвернув кнопку на бардачку. Всередині лежав його «Ґлок 22». Зброю було позичено в одного парубка, заслуженого відставного члена нью-гемпширського крила «Подорожніх Святих». У свої молоді роки Біллі інколи теж ганяв з ними, але формально до їх лав не вступив. Загалом був тим і радий, хоча розумів, у чому їх притягальність. Товариський дух. Він гадав, що щось схоже відчувають Ден з Джоном стосовно пияцтва.

Абра прослизнула в дім і замкнула двері. Біллі не дістав ні «Ґлока», ні свого мобільного телефону з бардачка — поки ще ні, — але дверцята його теж не прикрив. Він не знав, чи це те саме, що Ден називає сяйвом, але мав якесь нехороше передчуття. Абра мусила б залишатися у своєї подружки.