Доктор Сон - Кінг Стівен - Страница 80

Шафка під висячими вазонками відчинилася навстіж, потім зачинилася, потім відкрилася знов. Вона більше не могла підважувати ложки, але шафки вистачило, щоб привернути його увагу.

— Коли я зрозуміла, як сильно це непокоїть вас, моїх рідних, як сильно це вас лякає, я почала це приховувати. Але більше приховувати я цього не можу. Ден сказав, що я мушу розповісти.

Вона заховала обличчя у ветхому хутрі Гоппі й почала плакати.

Розділ дванадцятий

Вони називають це духом

1

Джон ввімкнув свій мобільний, щойно в четвер у другій половині дня вони з Деном зійшли з трапа в аеропорту Логан. Він устиг лише відзначити той факт, що в нього більше дюжини пропущених викликів, як телефон у його руці задзвонив. Він поглянув на віконце.

— Стоун? — спитав Ден.

— У мене купа пропущених викликів з цього ж номера, отже, я сказав би, що, мабуть, так.

— Не відповідай. Передзвониш йому, коли ми вже мчатимемо швидкісною трасою на північ, і скажеш, що ми будемо там… — Ден поглянув собі на годинник, який він так і не переводив зі Східного часу, — близько шостої. Коли приїдемо, тоді йому все й розкажемо.

Джон неохоче заховав телефон до кишені.

— Я впродовж усього польоту назад плекав надію, що не втрачу через це мою лікарську ліцензію. Тепер я лише сподіваюся, що нас не схоплять копи, тільки-но ми припаркуємося перед будинком Девіда Стоуна.

Ден, який кілька разів, поки вони їхали через півкраїни, радився з Аброю, похитав головою.

— Вона переконала його почекати, але саме зараз так багато всього відбувається в їхній родині, тож що за один наразі містер Стоун, як не збентежений американець.

На це Джон відгукнувся посмішкою виняткової понурості:

— Він не один.

2

Абра разом із батьком сиділа на верхній сходинці ґанку, коли Ден спрожогу завернув на під’їзну алею Стоунів. Із часом вони добре впоралися; зараз була лише п’ята тридцять.

Раніше, ніж Девід устиг її стримати, Абра підхопилася й помчала по доріжці, тільки волосся маяло позаду. Ден побачив, що вона біжить до нього, і передав загорнуту в рушник хітерську рукавицю Джону. Абра стрибнула йому в руки. Вона тремтіла всім тілом.

(«ти знайшов його ти знайшов його і ти знайшов рукавицю дай її мені»)

— Зачекай трохи, — сказав Ден, опускаючи дівчинку. — Нам треба спершу все ретельно з’ясувати з твоїм батьком.

— З’ясувати що? — запитав Девід. Ухопивши Абру за зап’ясток, він відсмикнув її від Дена. — Хто такі ті погані люди, про яких вона каже? І хто збіса ви такий? — Його погляд перекинувся на Джона, і нічого дружнього не було в його очах. — Що, в ім’я Ісуса благостивого, тут відбувається?

— Тату, це Ден. Він такий, як я. Я ж тобі розповідала.

Озвався Джон:

— Де Люсі? Вона про це знає?

— Я не казатиму вам нічого, поки не зрозумію, що відбувається.

Сказала Абра:

— Вона все ще в Бостоні, з Момо. Тато хотів їй подзвонити, але я переконала його почекати, поки ви не приїдете сюди.

Очі її залишалися прикуті до загорнутої в рушник рукавиці.

— Ден Торренс, — промовив Дейв. — Таке ваше ім’я?

— Так.

— Ви працюєте в хоспісі у Фрейжері?

— Так, правильно.

— Скільки часу ви вже зустрічаєтеся з моєю дочкою? — Пальці в нього стискалися й розтискалися. — Ви познайомилися з нею в інтернеті? Можу закластися, що так і було. — Він перевів погляд на Джона. — Якби ви не були Абриним педіатром від того дня, коли вона народилася, я б іще шість годин тому викликав поліцію, коли ви не відповідали на дзвінки.

— Я був у літаку, — сказав Джон. — Я не міг.

— Містере Стоун, — сказав Ден, — я не знаю вашу дочку відтоді, відколи її знає Джон, але лише трохи менше часу. Уперше я познайомився з нею, коли вона була немовлям. І вона сама мене знайшла.

Дейв хитав головою. Вигляд мав спантеличений, сердитий, і був він мало схильним повірити будь-чому з того, що розповідатиме йому Ден.

— Давайте зайдемо в дім, — сказав Джон. — Я думаю, ми зможемо все пояснити — майже все, — і якщо нам це вдасться, ви будете вельми раді, що ми тут, і що ми з’їздили до Айови зробити там те, що зробили.

— Я збіса дуже сподіваюся на це, Джоне, але маю серйозні сумніви.

Вони пішли досередини, Дейв, обхопивши Абру за плечі (цієї миті вони більше скидалися на тюремника й ув’язнену, аніж на батька з дочкою), слідом Джон Далтон, останнім Ден. Він подивився на той бік вулиці, на іржавий червоний пікап, припаркований там. Біллі швидко показав йому два великих пальці… і потім схрестив вказівні й середні. Ден відповів йому тим же жестом і слідом за іншими увійшов у передні двері.

3

Коли Дейв усідався в їхній вітальні на Ричленд-корт зі своєю незбагненною дочкою і ще більш незбагненними гостями, «Віннебаго» з рейдерською групою Правдивих на борту рухався південно-західніше Толідо[320]. За кермом сидів Волоський Горіх. Енді Стайнер і Баррі спали — Енді, як мертва, Баррі перевертаючись з боку на бік і щось бурмочучи. Крук сидів у відсіку-салоні, гортаючи «Нью-Йоркер». Єдиним, що йому насправді подобалося, були карикатури і крихітні оголошення про кумедні речі, на кшталт светрів із шерсті яка, капелюхів в’єтнамських роботяг-кулі та імітацій кубинських сигар.

Поряд з ним, зі своїм ноутбуком у руках, плюхнувся Джиммі Арифметика.

— Я прочісував нет. Треба було влізти на деякі сайти й безпечно вилізти з них, але… можна, я тобі дещо покажу?

— Як ти міг нишпорити в інтернеті з міжштатної автомагістралі?

Джиммі подивився на нього з поблажливою посмішкою.

— Зв’язок G4, бейбі. Це модерні часи.

— Якщо ти так кажеш. — Крук відклав журнал вбік. — І що ти знайшов?

— Фотокарточки з Енністонської молодшої середньої школи.

Джиммі торкнувся сенсорної панелі, і з’явилося фото. Не зернистий газетний знімок, а високої роздільності шкільний портрет якоїсь дівчини у червоній сукні з рукавами-буфами. Її заплетене в косу волосся було каштанового кольору, вона широко і впенено усміхалась.

— Джуліанна Кросс, — сказав Джиммі. Він знову торкунвся панелі, й вискочила інша, рудоволоса, з пустотливою усмішкою. — Емма Дін. — Ще одне лясь по сенсорній панелі, і з’явилася ще гарніша дівчина. Сині очі; біляве волосся обрамляло її обличчя й розсипалося по плечах. Вираз обличчя серйозний, але ямочки натякають на усмішку. — А цю звуть Абра Стоун.

— Абра?

— Йо, вони тепер називають їх як звагодно. Пам’ятаєш, як колись мугирям цілком вистачало імен Джейн і Мейбел? Я десь читав, що Слай Сталлоне назвав свого сина Сейдж Мунблад[321], це ж треба, так прибацано?

— Ти гадаєш, одна з цих трьох може бути дівчинкою Рози?

— Якщо вона права щодо того, що та дівчинка юного підліткового віку, то десь воно так і мусить бути. Ймовірно, Дін або Стоун, ці дві якраз живуть на тій вулиці, де трапився той маленький землетрус, але не можна цілком відкидати також Кросс. Вона живе зразу за рогом. — Джиммі Арифметика крутнув пальцем по панелі, і всі три фотографії вмить вишикувалися в ряд. Під кожною кучерявим шрифтом було написано: МІЙ СПОГАД ПРО ШКОЛУ.

Крук вивчав фотографії.

— А чи не може хтось кудись стукнути про той факт, що ти тириш фотки маленьких дівчаток з «Фейсбуку» чи ще відкілясь? Бо таке ввімкне всі тривожні дзвіночки у Мугирленді.

Джиммі зробив ображене обличчя.

— Всрався мені той «Фейсбук». Ці фото з натуральних файлів Енністонської молодшої середньої школи, перекачані прямим ходом з їх комп’ютера на мій. — Він видав негарний смоктальний звук. — І жоден парубок з доступом до всього банку комп’ютерів Агентства нацбезпеки не здатен знайти там мого сліду. І хто тут крутий?