Доктор Сон - Кінг Стівен - Страница 78

— Дене, — погукав Джон стиха. — Все гаразд?

— Так. — У його голосі все ще бриніли Абрині сльози. — Неси сюди лопату.

12

Це в них забрало двадцять хвилин, перші десять копав Ден, передавши потім лопату Джону, який врешті й знайшов Бреда Тревора. Він відвернувся від ями, прикриваючи собі рота й носа. Слова його прозвучали приглушено, проте зрозуміло:

— Правда, є тут тіло. Господи!

— Ти не чув його запах раніше?

— Так глибоко закопане, та ще й минуло два роки? Ти хочеш сказати, що ти чув?

Ден нічого не відповів, і тому Джон знову повернувся до ями, але цього разу без наснаги. Кілька секунд він постояв нахилений, ніби збираючись і далі працювати лопатою, а потім випростався і відступив назад, коли Ден посвітив ліхтариком у місце їх розкопок.

— Я не можу, — промовив Джон. — Думав, що зможу, але не можу. Тільки… не з цим. У мене руки наче гумові.

Ден вручив йому ліхтарик. Джон посвітив ним у яму, спрямовуючи промінь на те, що його шокувало: обкидана грудками землі кросівка. Працюючи неспішно, не бажаючи більше потрібного тривожити тлінні рештки Абриного хлопчика-бейсболіста, Ден відгрібав землю з боків тіла. Потроху-помалу проявилася покрита землею фігура. Це йому нагадало різьблення на саркофагах, які він бачив у «Нейшенел Джіографік».

Запах тління тепер став дуже сильним.

Ден відступив подалі й почав робити собі гіпервентиляцію, закінчивши найглибшим вдихом, на якій він лишень був спроможним. Потім він опустився в неглибоку могилу з того краю, де тепер стирчали у формі V обидві кросівки Бреда Тревора. Пройшовшись навколішках до того місця, де, на його думку, мусив бути пояс хлопчика, він простягнув руку по ліхтарик. Джон його йому подав і відвернувся. Він уже вголос рюмсав.

Ден затиснув тонкий ліхтарик губами і почав ще відгрібати землю руками. Проявилася майка хлопчика, прилипла до його запалих грудей. Потім руки. Пальці, тепер всього лише кісточки обтягнуті жовтою шкірою, були зчеплені над чимсь. У грудях Дена вже почало бухкати, вимагаючи повітря, але він якомога делікатніше розводив пальці Тревора. І все ж таки один з них хруснув з сухим, мертвим тріском.

Вони поховали хлопчика з його бейсбольною рукавицею, притиснутою руками до грудей. Її дбайливо наолієна «кишеня» повнісінько кишіла комахами.

Повітря вирвалося з Денових грудей з різким «гхуш», а те, що він йому на заміну вдихнув, було густо насичене тлінням. Він вихопився з могили праворуч, зумівши виблювати на землю, яку вони вибирали з ями, а не на рештки Бредлі Тревора, чия вина полягала єдино в тому, що він народився з дечим, чого бажали монстри з певного племені. І вони таки витягли бажане, фактично вимотавши з хлопчика його передсмертними криками.

13

Вони перепоховали тіло, цього разу більшість роботи робив Джон, і накрили те місце імпровізованим надгробком з великих шматків асфальту. Обом не хотілося, щоб лисиці або бродячі собаки поласували тим вбогим м’ясом, що там ще залишилося.

Закінчивши, вони залізли до машини і сиділи там мовчки. Нарешті Джон сказав:

— Що нам робити з ним, Денно? Ми не можемо полишити його просто так. У нього є батьки. Родина. Ймовірно, діди й баби, брати і сестри. Всі вони й досі не можуть заспокоїтися.

— Він мусить потерпіти якийсь час. Достатньо довго, щоб ніхто не гукнув: «Агов, цей анонімний дзвінок надійшов невдовзі після того, як якийсь незнайомець купив лопату у залізній крамниці в Адері». Навряд, щоб саме так трапилося, але нам краще не ризикувати.

— Який час?

— Либонь, з місяць.

Джон обмислив строк, а потім зітхнув.

— Мабуть, навіть два. Надамо його рідним ще час думати, що він міг просто втекти з дому. Подаруємо їм такий термін, перш ніж розіб’ємо їхні серця. — Він помотав головою. — Якби я був змушений подивитися на його обличчя, не думаю, що після того я коли-небудь знову зміг би заснути.

— Ти здивуєшся, з чим людина може продовжувати жити, — сказав Ден.

Він подумав про місіс Мессі, тепер безпечно заховану на задвірках його голови; скінчилися її явлення. Він завів машину, опустив своє скло і кілька разів вдарив об дверцята рукавицею, щоби вибити з неї землю. Потім одягнув її на себе, сковзнувши пальцями туди, де багатьма ясними днями колись бували встромлені пальці хлопчика. Він заплющив очі. Секунд за тридцять, чи близько того, він розплющив їх знову.

— Є щось?

— Ви Баррі. Ви з хороших людей.

— Що це означає?

— Не знаю я, окрім того, що можу закластися, що це той, якого Абра називає Баррі Кібець.

— Більше нічого?

— Абра зможе дізнатися більше.

— Ти в цьому впевнений?

Ден згадав, як був погострішав його зір, коли Абра розплющила свої очі всередині його голови.

— Упевнений. Посвіти секунду на «кишеню» рукавиці, будь ласка. Там щось написано.

Джон посвітив, там був акуратно зроблений дитячою рукою напис: THOME 25.

— Що це означає? — запитав Джон. — Я гадав, його прізвище Тревор.

— Джим Томей, бейсболіст такий. У нього був двадцять п’ятий номер[318]. — Ден на мить задивився на «кишеню» рукавиці, потім делікатно поклав її на сидіння між ними. — Він був для цього хлопчика улюбленим гравцем Вищої Ліги. От він і назвав рукавицю його іменем. Я дістану тих уйобків. Присягаюсь перед Господом Всемогутнім, що я їх дістану і зроблю так, що вони про це пошкодують.

14

Роза Циліндр сяяла — весь Правдивий Вузол сяяв, — але не так, як сяяли Ден або Біллі. Прощаючись одне з одним, ані Роза, ні Крук жодним чином не відчули, що якраз в цей час дитину, яку вони були замордували кілька років тому в Айові, відкопують двоє чоловіків, які вже й без цього знали про них занадто багато. Роза могла б перехопити повідомлення, що перелітали між Аброю і Деном, якби перебувала у стані глибокої медитації, але ж, звісно, тоді дівчинка вмить помітила б її присутність. Крім того, прощання, що відбувалося тієї ночі в Розиному «ЕрфКрузері», було особливо інтимного ґатунку.

Вона лежала, сплівши пальці в себе за головою, і дивилася, як одягається Крук.

— Ти відвідав ту крамничку «Дистрикт Х», так?

— Не я особисто, я мушу берегти репутацію. Я послав Джиммі Арифметику. — Крук вишкірився, застібаючи пряжку ременя. — Те, що нам треба, він отримав за п’ятнадцять хвилин, але був відсутній дві години. Гадаю я, Джиммі знайшов там собі новий дім.

— Ну, це добре. Сподіваюся, ви, хлопчики, розважитеся.

Вона намагалася витримати легкий тон, але після двох діб жалоби за Дідом Фліком, що сягнула кульмінації у прощальному колі, підтримувати будь-що легким вимагало зусиль.

— Він не дістав нічого, що могло б дорівнювати тобі.

Вона звела вгору брови:

— Провів оглядини, авжеж, Генрі?

— Не мав потреби. — Він окинув її всю очима, як вона лежить гола, з розсипаним, неначе темне віяло, волоссям. Вона була високою, навіть коли лежала. Він одвіку любив високих жінок. — Ти головна зірка в моєму домашньому кінотеатрі і завжди будеш нею.

Надто помпезно — ще б пак, патентоване Крукове окозамилювання — але це однаково її потішило. Підвівшись, вона притиснулася до нього, зануривши пальці йому в волосся.

— Будь обережним. Усіх привези назад. І привези її.

— Привеземо.

— Тоді тобі краще вже ворушитись.

— Розслабся. Ми будемо в Стербриджі вранці у п’ятницю, якраз коли відкривається поштова служба «І-ЗІ». У Нью-Гемпширі опівдні. На той час Баррі її вже засіче.

— Аби лиш вона не засікла його.

— Я щодо цього не хвилююся.

«Добре, — подумала Роза. — Я хвилюватимуся за нас обох. Я хвилюватимуся, допоки не побачу її в кайданках на зап’ястках і в колодках на щиколотках».