Доктор Сон - Кінг Стівен - Страница 66

— Вона не просто кликала на допомогу, — сказала Люсі, — і не кричала вона. Вона фактично скиглила, як та лисиця, якій відірвало кінцівку якоюсь з отих жахливих лапозахоплювальних пасток.

— Серденько, це певне було жахливо.

Стоячи на першому поверсі у бічному холі, де містилися торговельні автомати з сендвічами — і, mirabile dictu[271] — кілька працюючих таксофонів, з болем у всьому тілі, вкритому висохлим потом (вона чула власний запах, і той аж ніяк не був ароматом «Дольче & Ґаббана Лайт Блу»), з головою, в якій стугоніла перша за останні чотири роки мігрень, Лючія Стоун зрозуміла, що ніколи не розкаже йому, яким насправді жахливим це було. Яким смердючим відкриттям це стало. Ти думаєш, що розумієш основний факт — жінка старішає, жінка стає немічною, жінка помирає — а потім ти робиш для себе відкриття, що поряд з цим там є також багато всього іншого. Тобі відкривається це, коли ти знаходиш жінку, яка написала декілька з найкращих віршів свого покоління, в калюжі її власної сечі, яка криком кричить своїй онуці, щоб та зупинила її біль, зупинила цей біль, ох, madre de Cristo[272], зробила щось, щоб його зупинити. Коли бачиш гладеньку колись руку викрученою, наче ганчірка для миття підлоги, і чуєш, як поетка обзива її курв’ячою пиздою, а потім кричить, що бажає здохнути, аби тільки перестав цей біль.

Хіба можеш розповісти своєму чоловіку про те, як ти все ще напівсонна холонеш від страху, що будь-яка твоя дія може вийти на зле? Хіба можеш пояснити, що воно таке — полишити свою любу бабусю, крижем розпластану на підлозі, поки ти набираєш 911, а потім сидіти біля неї, примушуючи випити через вигнуту соломинку розчиненого у воді оксикодону[273], чекати на приїзд швидкої. Як швидка допомога все не приїздила й не приїздила, а тобі згадалася ота пісня Гордона Лайтфута — «Катастрофа “Едманда Фіцджералда”»[274] — та, в якій запитується, чи знає хтось, куди дівається Божа любов, коли хвилі перетворюють хвилини на години? Хвилі, що перекочувалися через Момо, були хвилями болю, і вона в них захлиналася, а вони не переставали накочуватись.

Коли вона знову почала скиглити, Люсі просунула під неї обидві руки й повернула назад на ліжко незграбним ривком, який, як вона зрозуміла, відгукуватиметься їй у попереку і плечах ще чимало днів, якщо не тижнів. Змусивши свої вуха не чути благань Момо «не чіпай мене, ти мене вбиваєш». Потім Люсі сиділа під стіною, хапаючи ротом повітря, з волоссям, пасмами прилиплим їй до щік, тимчасом як Момо плакала, колисаючи свою гидко деформовану руку, допитуючись крізь стогони, навіщо Лючія зробила їй так боляче та чому з нею кояться ці біди.

Нарешті приїхала швидка, і якийсь чоловік — Люсі не знала його імені, але благословляла його у своїх незв’язних молитвах — зробив Момо укол, і той її вимкнув. Хіба можеш розповісти своєму чоловіку, що ти бажала, аби той укол її вбив?

— Було доволі жахливо, — оце й усе, що вона сказала. — Я така рада, що Абра не схотіла на цей вікенд приїжджати сюди.

— Вона хотіла, але їй дуже багато назадавали додому, а вчора вона ще й сказала, що хоче піти в бібліотеку. Щось, либонь, в неї було доволі серйозне, бо ти ж знаєш, як вона мені зазвичай набридає проханнями поїхати на футбольний матч. — Теревенить. Дурню всяку. Але що інше було казати? — Лю, мені так збіса жаль, що ти була змушена пройти через усе це самотою.

— Просто… якби ти лишень чув те її верещання. Хіба що тоді б зумів зрозуміти. Ніколи я не бажала би знову почути, як хтось так кричить. Вона завжди так чудово вміла зберігати спокій… залишатись розсудливою, коли всі навкруг неї втрачали розум…

— Я знаю…

— А тоді раптом впасти до того, чим вона була минулої ночі. Єдині слова, які вона пам’ятала, були: пизда, і лайно, і гівно, і курва, і блядь, і…

— Дай цьому спокій, любонько.

Душ нагорі затих. Абрі вистачить кількох хвилин, аби витертися і вскочити у своє недільне лахміття; скоро вона вже злетить сюди, донизу, з розвіяним подолом майки і хляпаючими шнурками кросівок.

Але Люсі не зовсім була готовою дати цьому спокій.

— Я пам’ятаю вірш, який вона колись написала. Я не пам’ятаю його дослівно, але починається він десь отак: «Бог шанувальник тендітних речей, і свій світовид попідхмарний Він прикрашає сувенірами з найтоншого скла». Я завжди вважала, що, як для поезії Кончетти Рейнолдс, це симпатичний, проте доволі банальний образ, ледь не солодкавий.

А ось і з’явилася його Абба-Доця — їхня Абба-Доця — з розчервонілою після душу шкірою.

— Все гаразд, татку?

Девід підняв руку: «Зачекай хвильку».

— Тепер я розумію, що вона насправді мала на увазі, і я ніколи не зможу знову перечитувати цей вірш.

— Люба, тут Аббі, — промовив він фальшиво веселим голосом.

— Добре. Мені треба з нею поговорити. Не переживай, я не збираюся більше ревти, але ми не можемо оборонити її від цього.

— Можливо, від найгіршого з цього? — запитав він добродушно. Абра стояла біля столу, її мокре волосся було зав’язане у два хвостики, від чого вона знову набула вигляду десятирічної дівчинки. З невеселим обличчям.

— Можливо, — погодилася вона, — але я більше не можу цього робити, Дейві. Навіть за допомоги поденниці. Я гадала, що зможу, але ні, ніяк. У Фрейжері, це зовсім недалеко від нас, є хоспіс. Медичка в приймальнім покої мені розказала. Гадаю, в шпиталях мають якийсь їх список саме для такого типу ситуацій. Так чи інакше, називається він «Гелен Рівінгтон Хаус». Я туди подзвонила, перед тим як дзвонити тобі, і на сьогоднішній момент у них є вакансія. Здогадуюся, що минулої ночі Господь зіпхнув зі своєї камінної полички черговий з Його сувенірів.

— А Четта зараз не спить? З нею ти це обго…

— Вона опритомніла пару годин тому, але була не при ясному розумі. Минуле й теперішнє, все змішалося разом, немов у якомусь салаті.

«Коли я все ще міцно спав, — винувато подумав Девід. — І снилася мені моя книжка, поза всякими сумнівами».

— Коли їй прояснішає — припускаю, що це станеться, — я їй скажу, якомога делікатніше, що прийняття рішення наразі не її прерогатива. Настав час для догляду рівня хоспісу.

— Гаразд. — Коли Люсі щось вирішувала — вирішувала насправді, найкращим було відійти вбік, дозволивши їй втілювати власні бажання.

— Тату? З мамою все гаразд? А з Момо?

Абра знала, що з мамою зараз нормально, а з її прабабусею ні. Більшість того, що Люсі розповіла своєму чоловіку по телефону, Абрі стало відомо, коли вона стояла ще в душі й шампунь разом зі сльозами спливав по її щоках.. Але вона добре навчилася тримати життєрадісне обличчя, допоки хтось не подасть їй уголос знак набрати печального виразу. Абрі подумалося, чи її новий друг Ден знав, коли був іще хлопчиком, цей трюк зі щасливим обличчям. Вона вирішила, що напевне так.

— Чіє, гадаю, Абра хоче з тобою поговорити.

Люсі зітхнула:

— Давай її.

Девід простягнув телефонну слухавку доньці.

2

О 14:00 тієї неділі Роза Циліндр повісила на дверях свого надрозмірного автодому таке оголошення: МЕНЕ НЕ ТУРБУВАТИ БЕЗ НАГАЛЬНОЇ ПОТРЕБИ. На наступні години було складено ретельний графік. Сьогодні вона зовсім нічого не їстиме, а питиме тільки воду. Замість ранкової кави вона прийняла блювотне. Коли прийде час добуватися в мозок тієї дівчинки, вона буде чистою, як порожня склянка.

За відсутності тілесних функцій, які могли б її відволікати, Роза зможе знайти все, що їй потрібно: ім’я дівчинки, її точне місцеперебування, з чим і як детально вона обізнана та — це було дуже важливим — кому вона могла вже щось розповісти. Роза непорушно лежатиме на своєму двоспальному ліжку з четвертої дня до десятої вечора, дивлячись у стелю і медитуючи. Коли розум її стане таким же чистим, як її тіло, Роза прийме духу з одного з балонів у прихованому сейфі — єдиної затяжки буде достатньо — і вона знов обертатиме світ, поки не опиниться у тій дівчинці, а дівчинка в ній. О першій ночі за Східним часом її пожива спатиме мертвим сном, і Роза перебиратиме вміст її мозку, як їй забажається. Можливо, їй навіть вдасться вщепити туди навіяння: Приїдуть певні люди. Вони тобі допоможуть. Поїдеш з ними.