Доктор Сон - Кінг Стівен - Страница 64

— Продовжуй, Джиммі, але не з’їжджай з теми.

— Я майже цілком упевнений, що підслухана тобою фраза є підлітковою сленговою версією «Мить-і-Купив». Це мережа бакалійних крамниць у Новій Англії. Від Провіденса до Преск-Айла[263] загалом їх сімдесят три. І учень початкової школи з «ай-Педом»[264] вичислив би їх за пару хвилин. Я роздрукував місця їх розташування і скористався «Верл 360»[265], щоби дістати знімки. З краєвидами гір знайшов шість. Дві крамниці у Вермонті, дві у Нью-Гемпширі та дві у Мейні.

Чохол від його ноутбука лежав під столом. Джиммі підхопив його, сягнув рукою до бокової кишені і, витягши звідти течку, передав її Розі.

— Тут не фотографії крамниць, тут фотографії різних гірських краєвидів, які видно з тих місць, де розташовані ті крамниці. Знову ж таки, завдяки «Wirl 360», який є значно кращим за «Гугл-Земля», благослови Господь його допитливе маленьке серце. Роздивися, може, якийсь із цих знімків у тобі відгукнеться. А якщо навіть ні, подивися, які з них ти точно можеш викреслити зі списку.

Роза відкрила теку і почала повільно розглядати фотографії. Дві, на яких були вермонтські Зелені гори[266], вона відразу відклала вбік. Одна з фотографій з Мейну також виявилася зайвою; на ній була лише одна гора, а Роза тоді бачила їх ціле пасмо. Три знімки, що залишилися, вона роздивлялася довше. І нарешті віддала їх назад Джиммі Арифметиці.

— Одна з цих місцин.

Він перевернув карточки.

— Фрайбург, Мейн… Медісон[267], Нью-Гемпшир… Енністон, Нью-Гемпшир. Прочула щось особливе від котроїсь з трьох?

Роза знову взяла до рук знімки, потім показала краєвиди Білих гір з Фрайбурга і Енністона.

— Здається мені, одна з оцих, але я мушу уточнити.

— Як саме ти збираєшся це зробити? — запитав Крук.

— Відвідаю її.

— Якщо все, що ти розповідаєш, правда, це може бути небезпечним.

— Я зроблю це, коли вона спатиме. Юні дівчатка сплять міцно. Вона й не здогадається, що я там була.

— Ти певна, що варто це робити? Ці три міста доволі близько одне від іншого. Ми могли б перевірити їх усі.

— Атож! — крикнула Роза. — Почнемо там кружляти й приказувати: «Ми шукаємо одну тутешню дівчинку, але схоже на те, що не можемо визначити її місцеперебування звичним для нас способом, то допоможіть нам, будь ласка. Чи не помічали ви тут якихось дівчат середнього шкільного віку з паранормальними талантами до передбачення й читання думок?»

Татко Крук застромив собі глибоко до кишень руки і, зітхнувши, поглянув на неї.

— Вибач, — промовила Роза. — Я трохи зайве накручена, окей? Я хочу зробити це «під ключ». І не варто за мене аж так непокоїтися. Я здатна сама про себе подбати.

3

Ден сидів і дивися на покійну Еліанор Улей. На відкриті очі, що вже почали скляніти. На крихітні ручки з обернутими догори долоньками. А більш за все на відкритий рот. Всередині нього запала вся позачасова тиша смерті.

— Хто ти? — при цьому думаючи: «Ніби я сам не знаю». Ніби він не бажав отримати відповіді на свої питання?

— Ти вже зовсім зрілий.

Губи не ворушилися, і в цьому голосі начебто не було жодних емоцій. Вірогідно, смерть позбавила його старого друга притаманних йому людських почуттів, і як же гірко і прикро, якщо це так. Чи, може, це хтось інший маскується під Діка. Щось інше.

— Якщо ти дійсно Дік, доведи це. Розкажи мені щось таке, що знаємо тільки він і я.

Тиша. Але присутність нікуди не поділася. Він відчував її. А тоді:

— Ти спитав у мене, нащо місіс Брант потрібні штани парковщика.

Ден спершу зеленого поняття не мав, про що воно каже цей голос. А потім второпав. Цей спогад лежав на одній з тих верхніх полиць, де він тримав усі свої погані спогади з «Оверлука». І свої замкнені скриньки, звичайно. Місіс Брант виїжджала з готелю в той день, коли туди прибув Денні зі своїми батьками, і він випадково вловив її думку, коли готельний парковщик підігнав її машину: «Гарно було б мені залізти в його штани».

— Ти тоді був зовсім маленьким хлопчиком з великим радіо у себе в голові. Мені було тебе жаль. Також мені було лячно за тебе. І переляк мій виявився недаремним, правильно?

У цьому вчувся легенький відголосок доброти і гумору його старого друга. Це Дік, авжеж. Ден дивився на мертву жінку ошелешений. Світло в кімнаті знову ввімкнулось і вимкнулось. Кухлик на столі вкотре видав коротке «дреньк».

— Я не можу тут довго залишатися, синку. Тут бути боляче.

— Діку, тут є одна маленька дівчина…

— Абра, — майже зітхнувши. — Вона як ти. Усе вертає.

— Вона вважає, що є одна жінка, яка може на неї полювати. Вона носить певний капелюх. Це такий старомодний циліндр. Подеколи в неї згори тільки один довгий зуб. Коли вона голодна. Так вона мені принаймні розповіла.

— Питайся, що хотів, синку. Я не можу лишатися. Цей світ тепер для мене ніби сон у якомусь сні.

— Там є ще й інші. Друзі тієї жінки у капелюсі. Абра бачила їх з ручними ліхтариками. Хто вони такі?

Тиша знову. Але Дік усе ще був поряд. Змінений, але був. Ден відчував його своїми нервовими закінченнями, і ще як специфічно ковзку наелекризованість вологою поверхнею своїх очей.

— Вони порожні демони. Вони хворі, а самі того не знають.

— Я не розумію.

— Ато. І це добре. Якби ти коли їх зустрів — якби вони бодай трішки унюшили твого сліду — ти би давно вже був мертвим, висотаним і викинутим геть, як порожня картонка. Саме це трапилося з тим, кого Абра називає хлопчиком-бейсболістом. І з багатьма іншими. Діти, що сяють, це їх здобич, та ти про це вже й сам здогадався, хіба не так? Ці порожні демони на землі, ніби рак якийсь на шкірі. Колись вони їздили верхи верблюдами в пустелі: колись вони ганяли каравани через східну Європу. Вони їдять крики і п’ють біль. Ти мав свої жахи ув «Оверлуку», Денні, але ти хоч не стикнувся з цим поріддям. Тепер, коли та химерна жінка піймала собі на ум цю дівчину, вони не зупиняться, допоки її не запопадуть. Вони можуть вбити її. Вони можуть Навернути її. Або вони можуть її тримати і вживати, допоки не висотають дощенту, і це було б гіршим за все.

— Я не розумію.

— Виссуть її. Зроблять такою ж порожньою, як вони самі. — Вийшло з мертвого рота печально-осіннє зітхання.

— Діку, що ж мені, збіса, в такому разі робити?

— Дістань дівчині те, що вона просила.

— Де ж вони, ті порожні демони?

— У твоєму дитинстві, звідки походять усі демони. Мені не вільно казати більше.

— Як я можу зупинити їх?

— Єдиний спосіб, це вбити їх. Примусити їх зжерти їхню власну отруту. Зроби це, і вони зникнуть.

— Та жінка в капелюсі, химерна жінка, як її ім’я? Ти знаєш?

Віддалік, з коридору долинуло рипіння швабри, почав насвистувати Поул Ларсон. Атмосфера в кімнаті змінилася. Щось, що перебувало в делікатній рівновазі, почало тепер вигойдуватися з балансу.

— Піди до своїх друзів. До тих, котрі знають, хто ти такий. Мені здається, ти вже зовсім зрілий, синку, але все ще маєш борг. — Запала пауза, а по тому голос, що був і не був голосом Діка Хеллорана, заговорив востаннє, рішуче командним тоном він промовив: — Сплати його.

Червона імла випурхнула з очей, з носа і відкритого рота Еліанор. Повисіла над нею секунд зо п’ять, а тоді зникла. Рівно горіло світло. Спокійно стояла вода в кухлику. Дік зник. Тут залишилися тільки Ден і труп.

«Порожні демони».

Якщо він бодай колись і чув жахливішу фразу, пригадати такої він не міг. Але наразі вона мала сенс… якщо ти бачив «Оверлук» таким, яким він був насправді. Те місце було переповнене демонами, але вони були принаймні мертвими демонами. Він не думав, що те саме можна сказати про жінку в циліндрі та її друзів.

«Ти все ще маєш борг. Сплати його».