Доктор Сон - Кінг Стівен - Страница 48

— Гадаю, так.

— Гаразд. — Кейсі наставив палець на Біллі. — Ти отримуєш вихідний, і то оплачений. Медична відпустка.

— Але ж «Ріва»…

— У нашому місті не менш десятка людей уміють кермувати «Рівою». Я зроблю кілька дзвінків, а перші два рейси поведу сам.

— Ваше недуже стегно…

— Тьху на те недуже стегно. Зроби мені ласку, забирайся геть з мого кабінету.

— Але ж, Кейсі, я почуваюся до…

— Мені байдуже, чи почуваєшся ти достатньо добре для забігу аж до озера Вінніпесокі[190]. Ти покажешся лікарю, все, на цьому крапка.

Біллі ображено подивився на Дена.

— Бачиш, до якої халепи ти мене втяг? Я навіть не випив вранішньої кави.

Цього ранку мухи щезли — але вони там все одно лишалися. Ден знав, що, сконцентрувавшись, він їх знову побачить, якщо захотіти… та хто ж, заради Бога-Христа, такого міг хотіти?

— Я розумію, — сказав Ден. — Земного тяжіння не існує, життя лайно. Кейсі, можу я скористатися вашим телефоном?

— Ласкаво прошу, — підвівся Кейсі. — Гадаю, мені пора пройтися до вокзалу і прокомпостувати кілька квитків. Біллі, в тебе є картуз машиніста мого розміру?

— Ні.

— Мій підійде, — сказав Ден.

9

Для організації, яка себе не рекламує, не продає жодних товарів і підтримує себе тільки жмаканими доларами, що їх кидають до пущеного з рук до рук кошика або капелюха, Анонімні Алкоголіки проявляли доволі потужний вплив, що виходив далеко поза двері різних орендованих залів і церковних підвалів, у яких вони робили власну справу. Це мережа не колишніх однокурсників, думав Ден, це мережа колишніх алкоголіків.

Він подзвонив Джону Далтону, а Джон подзвонив спеціалісту з внутрішніх захворювань на ім’я Ґреґ Феллертон. Феллертон не брав участі в Програмі АА, але чимсь заборгував перед Джонні Д. Ден не знав, чим саме, та й не переймався. Головне, що пізніше того ж дня Біллі Фрімен уже лежав на оглядовому столі в кабінеті Феллертона в Люїстоні[191]. До згаданого кабінету від Фрейжера було сімдесят миль, і всю дорогу туди Біллі не переставав варити воду.

— Ти певен, що нетравлення — це єдине, що тебе непокоїло? — спитав Ден, коли вони заїхали на маленьку парковку на Сосновій вулиці.

— Таж, — кинув Біллі. А потім неохоче додав: — Останнім часом бувало трішки гірше, але нічого такого, що б змушувало мене не спати вночі.

«Брехун», — подумав Ден, але змовчав. Він привіз сюди цього сучого сина, старого впертюха, а це вже щось.

Ден сидів у почекальні, гортаючи сторінки «Окей!»[192] з принцом Вільямом і його гарненькою, хоча й занадто худорлявою нареченою на обкладинці, коли почув з кінця коридору відчайдушний скрик болю. Хвилин за десять вийшов Феллертон і сів поряд з Деном. Подивившись на обкладинку журналу, він сказав:

— Нехай цей парубок і є спадкоємцем британського трону, але вже років під сорок він буде голомозим, як та остання куля в «дев’ятці»[193].

— Можливо, ви праві.

— Звісно, я правий. У людських справах єдине, що реально королює, — це генетика. Я направляю вашого друга до Мейнського центрального клінічного шпиталю[194] на комп’ютерну томографію. Я майже впевнений, що саме вона нам покаже. Якщо я правий, я призначаю на завтрашній ранок містеру Фрімену побачення з судинним хірургом для невеличкого сеансу вирізання і зшивання.

— Що в нього за хвороба?

У коридорі з’явився Біллі, він ішов, застібаючи на собі пряжку ременя. Його засмагле обличчя зараз було блідим і мокрим від поту.

— Він каже, що в мене якась опуклість на аорті. Як ото пухир на автомобільній шині. Тільки-от автомобільні шини не верещать, коли їх ткнеш.

— Аневризма, — сказав Феллертон. — Ох, є ймовірність, що там пухлина, але я так не думаю. У всякому разі, це вимагає термінового втручання. Та клята штука розміром, як кулька для пінг-понгу. Дуже добре, що ви привезли його на огляд. Якби вона розірвалася без шпиталю поблизу… — Феллертон похитав головою.

10

Комп’ютерна томографія підтвердила діагноз Феллертона щодо аневризми, і о шостій того ж дня Біллі вже лежав у шпитальному ліжку, де на вигляд він став значно меншим. Ден сидів біля нього.

— Я вбити когось готовий заради сигарети, — промовив Біллі мрійливо.

— Тут я нічим тобі не можу допомогти.

Біллі зітхнув:

— Та однак’во пора вже мені кидати. Там, у «Рівінгтон Хаусі», за тобою не скучатимуть?

— Вихідний.

— А хіба не пречудовий спосіб ти вибрав, щоб його провести. Що тобі скажу, якщо вони мене завтра вранці не вб’ють своїми ножами й виделками, гадаю, я буду в боргу перед тобою за своє життя. Не знаю, як ти здогадавсь, але якщо є бодай щось, що я можу для тебе зробити — я маю на увазі взагалі будь-що, — тобі варто лиш сказати.

Ден подумав, як він зійшов сходинками того міжштатного автобуса десять років тому, ступивши у снігову завірюху, легесеньку, наче фата нареченої. Згадав свою радість, коли він уздрів червоний локомотив у голові «Гелен Рівінгтон». А ще, як цей чоловік спитав у нього, чи подобається йому маленький потяг, замість наказати забиратися під три чорти геть від того, що йому не вільно чіпати руками. Лише маленька доброзичливість, але вона відкрила двері до всього, що він зараз має.

— Біллі-друже, це я в боргу перед тобою, і то в більшому, аніж зможу коли-небудь сплатити.

11

За роки своєї тверезості він помітив одну дивну річ. Коли щось у його житті йшло не зовсім добре — на думку навернувся той ранок у 2008-му, коли він побачив, що хтось розбив каменюкою заднє скло його машини, — він рідко думав про випивку. І навпаки, коли справи йшли добре, стара суха спрага знаходила шлях для повернення до нього. Того вечора, коли він уже попрощався з Біллі, по дорозі додому з Люїстона, коли все було окей-хокей, він уздрів придорожній бар, що називався «Ковбойський чобіт», і відчув ледь не нездоланне прагнення туди зайти. Взяти кухоль пива і розміняти достатньо четвертаків, щоби їх вистачило вкидати у джукбокс принаймні годину. Сидіти там, і слухати Дженнінгса, Джексона і Хаґґарда[195], і не балакати ні з ким, не чинити жодних прикрощів, просто спливати в кайфі. Відчувати, як вага тверезості — подеколи вона вчувалася, як свинцеві чоботи на ногах, — спадає геть. Коли в нього залишиться п’ять останніх четвертаків, він зіграє шість разів поспіль «Схильний до віскі, спрямований до пекла».

Він проминув той бар, завернув одразу поза ним на велетенську парковку «Волмарта» і розкрив телефон. Він дозволив своєму пальцю зависнути над номером Кейсі, потім згадав їхню важку розмову в кафе. Кейсі може захотітися відновити ту дискусію, особливо на предмет того, що Ден утримує в собі. Це був безнадійний план.

Почуваючись людиною, що пізнає стан відречення, він повернувся до бару і припаркувався на брудній стоянці позаду нього. За це він відчув повагу до себе. Також він відчув себе людиною, яка оце щойно взяла заряджений пістолет і приставила собі до скроні. Вікно в нього було відкрите, і він почув, що якийсь живий гурт грає там стару мелодію «Дірейлерз»: «Брехня коханої»[196]. Вони звучали непогано, а з кількома порціями всередині нього вони звучатимуть прегарно. Там, у барі, мусять бути леді, яким захочеться потанцювати. Леді з кучериками, леді з перлами, леді в спідничках, леді в ковбойських сорочках. Вони там завжди є. Він загадався, якого сорту віскі в їхньому колодязі[197], і Боже, Боже, великий Боже, він був таким спраглим. Він прочинив дверцята машини і поставив на землю одну ногу, та так і сидів там з опущеною головою.

Десять років. Десять добрих років, і він готовий промантачити їх за якихось десять наступних хвилин. Це буде так легко зробити. «Як мед бджолі»[198].