Доктор Сон - Кінг Стівен - Страница 18

— Так. І про хоспіс я думав. А тоді побачив міську толоку, і Тінітавн, і потяг.

Кінгслі гмикнув:

— Мабуть, був би не проти іноді побути його машиністом, чи не так?

Ден збрехав, не вагаючись:

— Ні, сер, не думаю, щоби мене це зацікавило. — Зізнання, що йому мріється вмоститися у ковшоподібному водійському сидіння ГТО і покласти руки на той штурвал з обрізаного автомобільного керма, майже напевне привело б до запитання про водійські права, а далі до розпитувань, яким чином він їх позбувся, ну а насамкінець до пропозиції покинути кабінет містера Кейсі Кінгіслі, і то негайно. — Я той хлопець, що здебільша біля граблів та газонокосарок.

— А також здебільша той, що схильний до короткотермінових робіт, судячи з твоїх паперів.

— Скоро я вже десь осяду. Гадаю, мій організм вже випрацював більшість свого запасу жаги мандрів. — Він подумав, чи прозвучала ця фраза для Кінгслі такою ж нікчемною маячнею, якою вона здалася йому самому.

— Короткотермінову роботу я тобі лише й можу запропонувати, — сказав Кінгслі. — Щойно закриються на літо школи…

— Біллі мене попередив. Якщо я вирішу ще залишитися тут, коли настане літо, тоді спробую хоспіс. Фактично, я можу подати туди заяву завчасно, якщо ви не будете проти.

— Мені однаково, що так, що інакше. — Кінгслі позирав на нього цікавим оком. — Помираючі люди тебе не бентежать?

«Твоя мати померла там, — подумав Денні. — Схоже, що сяйво врешті-решт не пропало; воно навіть ховатися не збиралося. — Коли вона відходила, ти тримав її за руку. Її ім’я було Еллен».

— Ні, — відповів він. А потім, сам не знаючи навіщо, додав: — Ми всі помираючі. Цей світ усього лише хоспіс зі свіжим повітрям.

— Ще й філософ до того ж. Ну, містере Торренс, гадаю, що я тебе прийму. Враженням Біллі я довіряю — він рідко помиляється щодо людей. Тільки не запізнюйся на роботу, не з’являйся на роботу п’яним, не з’являйся на роботу з червоними очима чи з запахом дуру. Якщо бодай щось з такого трапиться, помандруєш собі далі, бо Рівінгтон Хаус не захоче мати з тобою нічого до діла — я про це подбаю. З цим нам усе ясно?

Ден відчув, як в ньому стрепенулося обурення,

(уїдливе чмо)

але він його задавив. Тут гра йшла на полі Кінгслі і його м’ячем.

— Кришталево.

— Можеш починати вже завтра, якщо тобі так годиться. Кімнат на оренду в місті повно. Якщо бажаєш, можу зателефонувати до пари місць. Ти спроможний платити дев’яносто за тиждень, поки не отримаєш свій перший зарплатний чек?

— Так. Дякую вам, містере Кінгслі.

Кінгслі махнув рукою.

— На поки що я б рекомендував готелик «Червоний дах». Ним керує мій колишній шуряк, він тобі зробить знижку. Ми дійшли згоди?

— Дійшли.

Все це відбулося з надзвичайною швидкістю, як ото бува стають на місце кілька останніх пазлів складної, тисячогранної головоломки. Ден нагадав собі не довіряти відчуттям.

Кінгслі підвівся. Він був дебелим чоловіком, тож для нього це був повільний процес. Ден також став на рівні, і коли Кінгслі простягнув йому понад столом свою, завбільшки як окорок, долоню, Ден її потиснув. Тепер згори гупали «КейСі & Оркестр Сонячного Сяйва»[67], розповідаючи всенькому світу, що саме таким чином їм подобається, ого-ого, ага-ага.

— Ненавиджу оте стрибуче бугі-лайно, — промовив Кінгслі.

«Ні, — подумав Денні. — Ти не його ненавидиш. Просто воно нагадує тобі про твою дочку, про ту, яка з тобою більше майже не спілкується. Бо все ще не може тобі вибачити».

— З тобою все гаразд? — запитав Кінгслі. — Щось ти нібито трохи зблід.

— Просто втомлений. Задовга автобусна поїздка.

Отже, сяйво повернулося, і то потужне. Поставало питання: чому зараз?

7

Минуло три робочі дні, Ден уже встиг пофарбувати естраду і здути машинкою з толоки все мертве листя минулої осені, коли з того боку Кренмор-авеню причвалав Кінгслі з повідомленням, що, якщо мається бажання, то на Еліот-стрит є одна квартира. У ній своя ванна кімната, себто з ванною і душем. Вісімдесят п’ять за тиждень. Ден таке бажання мав.

— Сходи в обідню перерву, — сказав Кінгслі. — Спитай місіс Робертсон. — Він підняв палець, на якому вже були помітні перші артритні вузли. — І не здумай там якоїсь херні творити, бо та жінка — моя давня приятелька. Пам’ятай, що я поручився за тебе лише на підставі хирлявого стосику папірців та інтуїції Біллі Фрімена.

Ден сказав, що херні творити не буде, але надмір щирості, якою він намагався просякнути свій голос, звучав підробкою навіть для його власних вух. І знову йому на думку спав батько, який, втративши посаду вчителя у Вермонті, був принизився до того, що мусив благати свого заможного друга дати йому роботу. Нібито дивно відчувати симпатію до людини, яка тебе мало не вбила, але він її відчував. Чи вважали люди за необхідне нагадувати його батькові, щоби він не творив херні? Мабуть. Та Джек Торренс все одно її сотворив. Грандіозну. На п’ять зірочок. Поза всякими сумнівами, почасти причиною того було його пияцтво, але коли ти опинився долі, декотрі особини, як воно видається, так і пнуться пройтися по твоїй спині та ще й притиснути підошвою тобі шию, замість того, аби допомогти підвестися. Це так паскудно, але так по-людськи природно. Звісно, коли ти бігаєш разом із підніжними псами, то й бачиш здебільшого самі лише лапи, пазурі та гузна.

— І попитай в Біллі, може, він знайде якісь чоботи, щоби підійшли тобі за розміром. Він був заначив десь із дюжину пар у реманентному складі, хоча останній раз, коли я дивився, там хіба що половина були парними.

День стояв сонячний, повітря було духмяним. Ден, який працював у джинсах і майці «Ютіка Блу Сокс»[68], подивився вгору на майже без жодної хмаринки небо, а потім знову на Кінгслі.

— Йо, я знаю, як воно виглядає, але це гірський край, друзяко. НУОАД[69] сповістило, що в нас задує північно-східний, і випаде, либонь, з фут. Довго не пролежить — бідняцькі добрива, як називають квітневий сніг у Нью-Гемпширі, — але будуть і штормові пориви. Так там кажуть. Сподіваюся, разом з листяздувачем тобі пригодиться й снігоздувач. — Він зробив паузу. — Також я сподіваюся, що в тебе все гаразд зі спиною, бо вам з Біллі доведеться багацько обламаних гілок прибрати завтра. Можливо, також доведеться порізати кілька повалених дерев. Ти з мотопилою на «ти»?

— Так, сер, — відповів Ден.

— Добре.

8

Ден з місіс Робертсон чудово порозумілися; вона навіть запропонувала йому сендвіч з яєчним салатом і чашку кави у спільній кухні. Він прийняв її пропозицію, очікуючи звичних розпитувань про те, що його привело у Фрейжер і де він жив до того. На його втіху, нічого цього не прозвучало. Натомість вона спитала в нього, чи має він час, щоби допомогти їй закрити віконниці на нижніх вікнах, якщо дійсно на них насувається, як вона це назвала, «вітровий ковпак». Ден погодився. Небагато він мав життєвих правил, але одним із них було: намагайся завжди підтримувати злагоду з хазяйкою житла; ніколи не знати, коли тобі, можливо, доведеться прохати про відстрочення квартирної плати.

Повернувшись на толоку, він знайшов Біллі, який чекав на нього зі списком завдань. Вони з ним лише вчора познімали брезентові накривки з усіх дитячих атракціонів. А сьогодні знову повернули усі їх на місце й позакривали щитами й віконницями різноманітні ятки та кіоски. Останньою роботою того дня стало заведення задом до депо пані «Рівінгтон». А вже потім вони всілися на складані стільці проти вокзалу Тінітавна і закурили.

— Ось що я тобі скажу, Денно, — мовив Біллі. — Який же я втомлений роботяга.

— Не ти один.

Проте Ден почувався гарно, розігріті м’язи аж дзижчали. Він уже забув, якою приємною може бути робота на свіжому повітрі, особливо коли робиш її не з похмілля.