Зона покриття - Кінг Стівен - Страница 83

— Порахувати до трьох, Джордане? — спитав він.

— Чорт, ні! Просто виштовхніть мене, поки я не обпісявся!

— Тоді руки вперед і пішов! — закричав Клай і викинув угору зчеплені руки. Джордан кулею вилетів у вікно і зник. Клай не чув, як він приземлився, — музика грала надто гучно.

Інші скупчилися біля вікна, що знаходилося вище рівня їхніх голів.

— Джордане? — покликав Том. — Джордане, ти там?

Якусь мить хлопчик не відповідав, і Клай вирішив, що він справді зламав собі шию. А потім голос, який тремтів:

— Я тут. Ой-йой, як боляче. Я вдарився ліктем. Лівим. Рука заніміла. Чекайте...

Вони стали чекати. Деніз міцно стиснула Клаєву руку.

— Рухається, — нарешті сказав Джордан. — Гадаю, нічого страшного, але, мабуть, доведеться піти до шкільного медпункту.

Від полегшення вони розреготалися.

Том прив'язав автобусний ключ запалювання до подвійної стрічки, яку вирвав зі своєї сорочки, а стрічку — до пряжки паска. Клай знову сплів пальці на кшталт підніжки і підняв Тома.

— Зараз я спущу тобі ключ, Джордане. Готовий?

— Так.

Том ухопився за край вікна, глянув униз і спустив пасок.

— Усе, він у тебе. Тепер слухай мене, — сказав Том. — Ми просимо тебе зробити це, тільки якщо ти зможеш. Якщо не вдасться, ніякого покарання. Зрозумів?

— Так.

— Тоді вперед. Геть! — Том якусь мить вдивлявся у темряву, а потім мовив: — Він пішов. Господи, допоможи цій хоробрій дитині. Спускайте мене.

Та стіна будівлі, від якої відійшов Джордан, була дальньою, зграя спала з іншого боку. Клай, Том, Деніз та Ден перейшли до тієї стіни, що виходила на центральну вулицю. Чоловіки втрьох перекинули зламаний автомат на бік і підтягнули до стіни. Ставши на автомат, Клай і Ден тепер могли дивитися у високі вікна, а от Тому для цього доводилося підніматися навшпиньки. Клай поставив ящик, щоб Деніз також могла визирнути, сподіваючись, що вона не впаде і не почнуться перейми.

Вони побачили, як Джордан підійшов до краю скупчення тіл, постояв там хвилину, наче розмірковував, а потім повернув ліворуч. Ще довго після того, як раціональне мислення підказало йому, що Джордан уже зник із поля зору, Клаю здавалося, що він бачить фігурку, яка обходить величезну зграю.

— Як ти думаєш, скільки часу йому знадобиться, щоб повернутися? — спитав Том.

У відповідь Клай похитав головою. Він не знав. Це залежало від багатьох факторів, і розмір зграї був лише одним із них.

— А що, як вони вже зазирнули в багажник автобуса? — спитала Деніз.

— А що, як Джорді зазирне в багажник, а там порожньо? — піддав жару Ден, і Клай ледве втримався, щоб не порадити йому тримати свої погані флюїди при собі.

Час спливав, розтягуючись на кілометри. Маленький червоний вогник на верхівці парашутної вишки блимав. Після Пахельбеля знову почався Форе, після Форе — Вівальді. Клаю чомусь згадався сплячий хлопчик, який випав із магазинного возика, а разом з ним — і чоловік, який його віз (мабуть, це був не його батько), а потім сів з малим на узбіччя дороги, приказуючи: «Ґреґорі поцілує, і все заживе». Згадався чоловік з наплічником, який, слухаючи «Прогулянку слоненяти», сказав: «Для Доджа теж тоді були непогані часи». У пам'яті спливло, як у дитинстві, у наметах для гри у бінґо, чоловік із мікрофоном монотонно вигукував: «Це вітамін щастя», витягаючи номер В-12 з барабана, всередині якого стрибали м'ячики для пінґ-понґу. І не мало значення, що вітаміном щастя був вітамін D.

Тепер здавалося, що час тягнеться нескінченно, і Клай почав втрачати надію. Якби їм судилося почути звук автобусного двигуна, то це вже мало статися.

— Щось пішло не так, як слід, — тихо пробурмотів Том.

— А може, й ні, — озвався Клай. Йому доводилось докладати зусиль, щоб голос не видав, що на душі у нього страшний тягар.

— Ні, Томмі має рацію, — сказала Деніз, ладна будь-якої миті розплакатися. — Я всім серцем люблю його, і він хоробріший, ніж Сатана на своїй прем'єрі в пеклі, але якби все пішло так, як треба, то він вже мусив рушати.

На диво, Ден не підтримав їхнього песимізму.

— Ми не знаємо, яка перешкода могла виникнути на його шляху. Просто дихайте глибше і візьміть свою фантазію в шори.

Клай спробував це зробити, але у нього не вийшло. Тепер краплями спливали секунди. З великих концертних динаміків гриміла Шубертова «Аве Марія». «Душу б продав за дозу гарного рок-н-ролу: «О Керол» Чака Беррі чи «Коли кохання приходить у місто» "U2"», — подумав Клай...

За вікном не було нічого, крім темряви, зірок і самотнього крихітного червоного вогника, що працював на батарейках.

— Підсади мене, — сказав Том, зістрибуючи на підлогу з автомата. — Якось спробую пролізти у те віконце і піду його пошукаю.

— Томе, якщо мій здогад про вибухівку в автобусі був неправильним...

— До біса автобус і туди ж вибухівку! — несамовито вигукнув Том. — Я хочу знайти Джор...

— Гей! — крикнув Ден. — Гей, все гаразд! ДАВАЙ, МАЛИЙ! — і грюкнув кулаком у стіну біля вікна.

Клай повернувся і побачив, як у темряві спалахнули вогні фар. Від ковдри з коматозних тіл, розстеленої на акрах майдану, почав підніматися туман, і фари автобуса сяяли, наче крізь димову завісу. Їхнє світло ставало яскравішим, потім тьмянішало, знову яскравішало, і в уяві Клая постала чітка картина: Джордан сидить у кріслі водія мікроавтобуса і натискає на елементи керування, намагаючись розібратися, який із них за що відповідає.

Зараз фари поволі почали наближатися. Дальнє світло.

— Так, котику, — видихнула Деніз. — Ну ж бо, мій хороший. — Стоячи на ящику, вона з одного боку вхопила за руку Дена, з другого — Клая. — Ти молодець, так тримати.

Фари відвернулися від них і зараз освітлювали дерева на дальньому лівому краю відкритого майдану, який килимом вкривали фонери.

— Що він робить? — мало не застогнав Том.

— З того боку кімната сміху не має стіни, — відповів Клай. — Усе гаразд. — Повагавшись, він додав: — Принаймні я так думаю.

«Якщо його нога не зісковзне. Якщо він не сплутає газ і гальмо, не в'їде у кляту кімнату сміху і не застрягне там».

Вони чекали, а автобус дав задній хід, освітивши фарами стіну Кашвакамак-холу. І в променях дальнього світла Клай побачив, чому Джордан так забарився. Не всі фонери спали. Дюжини їх (тих, що мають погане програмування, припустив він) були на ногах і бродили по майдану. Чорні силуети безглуздо тикалися в різні боки, намагаючись знайти вихід, чіплялись через тих, що лежали, падали, підводилися і знову починали блукати, а нічне повітря наповнювали звуки «Аве Марії» Шуберта. Один із них, молодий чоловік з великою глибокою раною посеред лоба, що надавала його обличчю стурбованого вигляду, підійшов до Кашвакамак-холу і навпомацки, наче сліпий, почав пробиратися уздовж стіни.

— Ти вже досить далеко заїхав, Джордане, — пробурмотів Клай, коли фари наблизилися до стовпів з гучномовцями на дальньому краї майдану. — Став машину і мчи сюди.

І Джордан наче почув. Фари зупинилися. Якусь мить по майдану рухалися тільки неспокійні обриси фонерів, що не спали, та ще туман піднімався від теплих тіл, які лежали на землі. Тоді вони почули ревіння двигуна автобуса, що заглушив навіть музику, і фари стрибнули вперед.

— Ні, Джордане, що ти робиш?! — закричав Том.

Деніз відсахнулася і неодмінно впала 6 із ящика, якби Клай не підхопив її за талію.

Автобус врізався у сплячу зграю і, підскакуючи, покотив по ній. Фари стрибали вгору-вниз: вони то освітлювали тіла, то миттєво піднімалися, то знову опускалися до звичного рівня. Автобус розвернувся ліворуч, потім знову взяв курс, але його занесло праворуч. На якусь мить чотири яскраві вогні дальнього світла вихопили з темряви одну зі сновид — чітку фігуру, наче вирізану з чорного будівельного картону. Клай побачив, як фонер здійняв руки, наче повідомляючи про забитий гол, і зник під радіаторною решіткою автобуса.