Зона покриття - Кінг Стівен - Страница 75

Він очікував побачити Рея із розстебнутими або спущеними додолу штаньми, але той стояв на килимі хвої, і помітно було, що штанів не знімав. А навкруги не росло жодного куща, жодного натяку на отруйний плющ. Його обличчя було смертельно блідим. Так пополотніла Аліса, коли вибігла у вітальню Нікерсонів, бо її знудило. Тільки в очах ще залишалася іскра життя. Вони палахкотіли.

— Іди сюди, — пошепки покликав він, наче злочинець іншого злочинця на подвір'ї в'язниці. Струмок дзюркотів так сильно, що Клай ледве чув слова. — Швидко. У нас мало часу.

— Рею, що, чорт забирай...

— Просто слухай. Ден і твій приятель Том, вони надто розумні. Джорді теж. Іноді думки заважають. Деніз — краща кандидатура, але вона вагітна. Вагітній жінці довіряти не можна. Залишаєшся тільки ти, пан художник. Мені це не надто до вподоби, бо ти досі думаєш про свого сина, але твій малий пропав. У глибині душі ти це знаєш. Твій син загинув.

— Хлопці, у вас там все добре? — гукнула Деніз, і Клай, хоч який був спантеличений, вловив у її голосі сміх.

— Рею, я не знаю, про що...

— Не знаєш, і хай так і буде. Просто слухай. Те, чого хоче той недоумок у червоній «кенгурушці», не станеться, якщо ви цього не допустите. Ось і все, що тобі необхідно знати.

Рей засунув руку в кишеню своїх полотняних штанів і дістав мобільний телефон та клаптик паперу. Телефон був сірим від бруду, що вкривав його щільним шаром, наче ним з дня купівлі користувалися на будівельному майданчику.

— Поклади це в кишеню. Коли прийде час, подзвони за номером, записаним на тому клапті. Ти відчуєш, коли цей час настане. Мені залишається тільки сподіватися, що ти зрозумієш.

Клай узяв телефон. Вибору він не мав, хіба що впустити мобільний на землю. Клаптик паперу вислизнув з його пальців.

— Підніми його! — несамовито прошепотів Рей.

Клай нахилився і підняв папірець. На ньому було надряпано десять цифр, із них перші три означали телефонний код штату Мен.

— Рею, вони читають думки! Якщо у мене це буде... Рот Рея скривився у жахливій пародії на усмішку.

— Так! — так само пошепки тріумфував він. — Вони зазирнуть тобі у голову і що побачать? Що ти думаєш про довбаний мобільний телефон, от що! А про що ще всі думають з першого жовтня? Ті з нас, хто ще в змозі думати?

Клай дивився на брудний побитий мобільник. Корпус був заклеєний двома наліпками. На верхній Клай прочитав напис: ПАН ФОҐАРТІ. На нижній — ВЛАСНІСТЬ ҐЕРЛЕЙВІЛЬСЬКОЇ КАМЕНОЛОМНІ. НЕ ЗНІМАТИ.

— Негайно поклади це у свою довбану кишеню!

Він послухався не тому, що наказ прозвучав як беззастережний, а через нагальну потребу, що застигла в очах доведеної до відчаю людини. Клай поволі почав засовувати мобільний і шмат паперу в кишеню джинсів, які прилягали до тіла щільніше, ніж полотняні штани Рея. Не встиг він поглянути вниз, щоб трохи ширше відкрити кишеню, як Рей простягнув руку й вихопив револьвер із Клаєвої кобури. Клай звів на нього погляд, але було вже пізно: Рей тримав дуло під підборіддям.

— Ти лише допоможеш синові, Клаю. Повір мені. Бо це не життя.

— Рею, ні\

Рей натиснув на гачок. Куля із м'яким кінчиком, яку називали «Захисник Америки», знесла йому півголови. З гущавини дерев із криком здійнялося в небо вороння. Клай навіть не підозрював, що вони там, та зараз своїм карканням вони сколихнули осіннє повітря.

Але на якусь мить навіть їх заглушив крик Клая.

Тільки-но вони почали копати могилу в м'якій землі під ялинами, як у їхнє мислення втрутилися мобілоїди. І Клай уперше відчув цю спільну силу. Відчуття було саме таким, як його описав Том: наче в спину штовхає чиясь сильна рука. Тільки і рука, і спина знаходилися в голові. Жодних слів. Тільки той поштовх.

— Дайте нам закінчити! — крикнув він і тут же відповів сам собі трохи вищим голосом, який упізнав одразу. — Ні. Йдіть. Зараз.

— П'ять хвилин, — наполягав він.

Цього разу голосом зграї заговорила Деніз.

— Ідіть. Зараз.

Том скинув тіло Рея (те, що залишилося від голови, загорнули в чохол підголівника, знятий з крісла в автобусі) у яму і трохи прикидав землею. І, скривившись, схопився за голову.

— Гаразд, гаразд, — мовив він і одразу ж відповів: — Ідіть. Зараз.

Похідною стежкою вони повернулися до автобуса. Попереду всіх ішов Джордан. Він помітно зблід, але, на думку Клая, це була не та блідість, що розливалася на обличчі Рея в останні хвилини життя. Зовсім не та. І його останні слова: «Бо це не життя».

На протилежному боці дороги, мов на параді, у шерензі, що простиралася до обох ліній горизонту, на відрізку завдовжки, мабуть, з милю, вишикувалися фонери. Напевно, їх було не менше чотирьох сотень, але Лахмітника серед них Клай не бачив. Тому вирішив, що Лахмітник пішов далі, щоб підготувати їм прийом, бо в його володіннях було багато вілл.

«І на кожній є телефон, підключений до центральної АТС», — подумав Клай.

Коли вони гуртом ішли до мікроавтобуса, він побачив, що із загального строю випало троє фонерів. Двоє одразу ж заходилися кусатися, битися й рвати один на одному одяг, а їхнє гарчання могло бути словами (Клай наче почув вигук «лайно собаче», але це міг бути просто випадковий збіг складів). Третій просто повернувся і побрів геть у напрямку Ньюфілда, тримаючись білої розділової смуги.

— Так, виходь із шеренги, солдате! — істерично заверещала Деніз. — Усі виходьте!

Але цього не сталося. І перш ніж дезертир (якщо його можна було так назвати) дійшов до повороту на південь, за яким траса-160 зникала з поля зору, літній фонер міцної статури різко простягнув руки, вхопив перехожого за голову і скрутив йому в'язи. Подорожній повалився у кювет.

— Ключі були у Рея, — втомлено сказав Ден. Його кінський хвіст майже розпустився, і волосся розсипалося по плечах. — Комусь доведеться повернутися і...

— Я їх забрав, — відповів Клай. — І сам сяду за кермо. — Він відчинив дверцята маленького автобуса, відчуваючи те монотонне стук-стук-стук, поштовх-поштовх-поштовх у голові. Його руки були вкриті брудом і кров'ю. Мобільний телефон відтягував кишеню, і Клая відвідала забавна думка: раптом Адам і Єва перед вигнанням з раю прихопили з собою трохи яблук? Аби було чим перекусити на довгому пильному шляху до семисот телеканалів і бомб у рюкзаках, котрі залишають у лондонському метро. — Усі по своїх місцях.

Том поглянув на нього.

— Не треба веселощів, Ван Ґоґу.

— Чом би й ні? — з посмішкою спитав Клай. Йому стало цікаво, а чи, бува, не схожа його посмішка на Реєву — той моторошний передсмертний вищир. — Принаймні мені не доведеться слухати ваші теревені. Усі на борт. Наступна зупинка — Кашвак=Без-Моб.

Але, перш ніж вони змогли залізти в автобус, їх змусили викинути зброю.

Ніяких телепатичних команд їм не надсилали, і керування тілом не перебирала на себе якась надсила — Клаю не довелося спостерігати за тим, як щось змушує його руку тягнутися і діставати револьвер з кобури. Він мав сумнів, що фонери на це спроможні, принаймні на цьому етапі. Вони навіть не могли примусити когось до черевомовлення, якщо їм це не дозволяли. Натомість він відчув у голові якусь сверблячку, дуже сильну, майже нестерпну.

— О Єзус Марія! — тихо скрикнула Деніз і жбурнула свій маленький пістолет двадцять другого калібру подалі. Він приземлився на дорозі. Після цього Ден викинув власного пістолета, про всяк випадок додавши до нього мисливського ножа. Ніж полетів лезом уперед подалі на узбіччя траси-160, не зачепивши, проте, жодного з фонерів, які там стояли.

Джордан впустив пістолет, який носив із собою, на землю біля автобуса. Потім, скиглячи і сіпаючись, поліз у свій рюкзак, дістав Алісин пістолет і жбурнув його до першого. Том додав сера Швидкого.

До купки зброї, що утворилася біля автобуса, Клай додав свого кольта сорок п'ятого калібру. Від самого початку Імпульсу він приніс нещастя двом людям, і Клай анітрохи не шкодував за ним.