Зона покриття - Кінг Стівен - Страница 71

Але ж була ніч. До світанку ще довго, бо небо вкрите щільною пеленою хмар. Що ці хлопці робили тут вночі?

Клай вимкнув ліхтарика, витяг револьвер Бет Нікерсон і став дивитися, що ж буде далі. Кілька секунд йому здавалося, Що не станеться нічого, все обмежиться дивним відчуттям нестачі повітря, очікуванням чогось, що от-от відбудеться. А тоді почувся високий металевий звук, наче в чиїхось руках завібрувало полотно пилки. Клай подивився вгору і побачив, що електричні дроти на стовпах перед пожежною станцією дуже швидко погойдуються вперед-назад, так швидко, що їх майже не видно.

— Іди — еть! — Слова давалися молодому чоловікові з величезним зусиллям: він мало не виштовхував їх із себе. Клай від несподіванки аж підскочив. Якби його палець лежав на гачку револьвера, обов'язково пролунав би постріл. Це вже було не «Ав» та «Іін», а справжні слова. Клаю здалося, що лунали вони і в його голові, але тихо-тихо. Немов відлуння, що помалу стихає.

— Сам... іди! — відповів старший чоловік. На ньому були мішкуваті шорти-бермуди з величезною коричневою плямою на сідницях. Чи то від бруду, чи то від лайна. Говорив чоловік, докладаючи таких самих неймовірних зусиль, але цього разу ніякого відлуння в голові Клай не почув — насправді він чув першого чоловіка. Парадоксально, але факт: завдяки цьому він тільки ще більше утвердився у своїх здогадах.

Вони геть про нього забули. У цьому він був упевнений.

— Моя! — знову виштовхнув із себе молодий чоловік. І зробити це йому було фізично важко: все тіло наче подалося вперед від зусилля, а за його спиною з кількох маленьких віконець на дверях гаража пожежної станції повилітало скло.

Запала довга мовчанка. Клай зачаровано спостерігав, вперше за весь час, відколи він пішов із Кент-Понда, геть забувши про Джонні. Старший чоловік, схоже, гарячково розмірковував, докладав неймовірних зусиль, щоб, як подумав Клай, висловити свою думку вголос — уперше відтоді, як Імпульс відібрав у нього мову.

На даху станції добровільної пожежної охорони (насправді трохи краще обладнаного, але все ж гаража) на якусь секунду зайшлася виттям сирена, наче крізь неї пропустили ілюзорний розряд електрики. А на допотопній пожежній машині швидко змигнули фари і червоні блималки, освітивши двох чоловіків, і моментально на підлозі з'явилися їхні тіні.

— Дідька! Лисого! — спромігся старший чоловік. Він випльовував слова, наче шматки м'яса, що стояли йому поперек горла.

— Мояинаї — вереснув молодий, і той самий голос у голові Клая прошепотів: «Моя машина». Насправді все було дуже просто. Замість печива вони сварилися через стару пожежну машину. Тільки відбувалася ця суперечка вночі (хай навіть наближався світанок, але було ще зовсім темно), і вони знову вже майже користувалися мовою. Чорт забирай, та вони говорили.

Але, схоже, розмови закінчилися. Молодий чоловік нахилив голову і з розгону вдарив старшого головою у груди. Той повалився на землю. Перечепившись через його ноги, парубок упав на коліна.

—  Чорт! — крикнув він.

— Бля! — криком відповів інший. Жодних сумнівів бути не могло. «Бля» важко з чимось переплутати.

Силкуючись, вони знову підвелися і розійшлися на п'ятнадцять футів один від одного. Клай відчував їхню ненависть. Вона охопила його мозок і билася в очні яблука, намагаючись знайти вихід.

— Це... мояина! — сказав молодший чоловік. А у голові Клая голос молодика наче на віддалі прошепотів: «Це моя машина».

Старший зробив глибокий вдих, різко підняв угору вкриту струпами руку і показав молодшому середній палець.

— Сядь. На це! — сказав він чітко й зрозуміло.

Тепер уже обидва нахилили голови і кинулися один на одного. Від потужного тріску, яким супроводжувалося лобове зіткнення, Клай аж скривився. Цього разу повилітали всі вікна в гаражі. Сирена на даху зайшлася протяжним бойовим кличем і знову замовкла. Лампи денного світла в приміщенні пожежної станції спалахнули і приблизно три секунди живилися лише енергією божевілля. Раптом ожила музика: Бритні Спірс співала «Упс!.. Я зробила це знову». Два дроти високовольтної лінії електропередачі з плавним дзвінкотом лопнули і впали майже перед Клаєм, котрий поспіхом відступив на крок назад. Швидше за все, вони вже не під напругою, не повинні бути під напругою, але...

Старший чоловік впав на коліна, по щоках стрімко текла кров.

— Моя машина! — ясно промовив він і впав обличчям долілиць. Молодший повернувся до Клая, наче для того, щоб закликати його стати свідком перемоги. Кров витікала з-під його сплутаного брудного волосся, спливала поміж очей, довкола носа і потрапляла на губи. Клай побачив, що його очі зовсім не байдужі. Вони божевільні. І тут Клай одразу і безповоротно зрозумів: якщо це те, до чого приводить цикл, то врятувати Джонні вже не вдасться.

— Мояина! — верещав молодий чоловік. — Мояина, мояина! — Пожежна машина, ніби погоджуючись із ним, коротко забуркотіла двигуном. — МОЯИ...

Клай застрелив його і заховав револьвер у кобуру. «До дідька все... — подумав він — На п'єдестал мене можуть поставити тільки один раз». І все одно його трусило, немов у лихоманці. Вломившись до єдиного мотелю Ґерлейвіля, розташованого аж на околиці міста, довго не міг заснути. Замість Лахмітника уві сні до нього прийшов син, брудна дитина з безтямним поглядом, і коли Клай звернувся до нього на ім'я, сказав: «Іди. Бісу. Мояина».

Цей сон змусив його прокинутися задовго до настання темряви. Зрозумівши, що більше не засне, Клай вирішив знову йти далі. Вийшовши з Ґерлейвіля (хай навіть це й було гучно сказано — містечко розташовувалося на невеликому клаптику землі), він збирався їхати далі на автомобілі. Іти пішки не було причин. Тепер, коли перехрестя на трасі-11, де утворилося величезне звалище, позаду, схоже, траса-160 практично вільна. Просто у темряві під дощем він цього не помітив.

«Лахмітник та його друзі розчистили дорогу, — подумав він. — Авжеж, розчистили, це ж довбаний жолоб для худоби. Для мене це, мабуть, жолоб, що веде на бійню. Бо зі мною в них старі рахунки. Хочуть якомога швидше поставити на мені печатку «СПЛАЧЕНО» і відправити у архів. Шкода, що довелося розлучитися з Томом, Джорданом і тими трьома. Цікаво, вдалося їм знайти путівці, щоб пройти до центральної частини Нью-Гемпширу...»

Він зійшов на вершину пагорба, і думка обірвалася на середині. Унизу, посеред дороги, стояв маленький жовтий шкільний автобус із написом «ШКІЛЬНИЙ ОКРУГ 38 НЬЮФІЛД ШТАТ МЕН» на борту. На нього спиралися чоловік та хлопчик. Чоловік до болю знайомим дружнім жестом безтурботно обіймав хлопчика за плечі. Поки Клай стояв там мов укопаний, не вірячи власним очам, з-за тупого носа автобуса вийшов інший чоловік. Його довге сиве волосся було стягнуте ззаду в кінський хвіст. За ним ішла вагітна жінка у футболці. Не чорній, з написом «Гарлей-Девідсон», а зеленкувато-синій, але це точно була Деніз.

Помітивши його, Джордан почав гукати на ймення, вивільнився з обіймів Тома і рвонув назустріч. Клай теж побіг. Вони зустрілися ярдах у тридцяти від автобуса.

— Клаю! — закричав Джордан істеричним від радості голосом. — Це справді ви!

— Авжеж, я, — погодився Клай. Він підхопив хлопчика, підняв над землею і поцілував. Звичайно, Джордан — це не Джонні, але принаймні на деякий час може його замінити. Він міцно обійняв хлопчика, а потім поставив його на землю і уважно придивився до його змученого обличчя. Під очима хлопчика явно проступали коричневі кола від утоми. — Як, на Бога, ви тут опинилися?

Обличчя Джордана затьмарилося.

— Ми не могли... тобто, нам тільки снилося...

До них повільно наблизився Том. Він знову не звернув уваги на простягнуту Клаєм руку і міцно його обійняв.

— Як ти, Ван Ґоґу? — спитав він.