Зона покриття - Кінг Стівен - Страница 68

— І з Директором було так, — сказав Джордан і взяв Клая за руку.

— Це надзвичайно великий телепатичний потенціал, — сказав Рей. — Ден думає, що він примушує всіх прямувати на північ, у Кашвак. Може, і нас він підштовхує йти туди, хоча ми і сказали собі: треба показати вам це і переконати, щоб ви приєдналися до нас. Розумієте?

— Лахмітник казав вам що-небудь про мого сина? — спитав Клай.

— Ні, але навіть якби сказав, то щось на кшталт того, ніби він з іншими нормальними й вас із ним чекає щасливе возз'єднання в Кашваці, — відповів Ден. — Слухайте, забудьте про ті сни, у яких ми стоїмо на платформах, а Президент Гарварда каже радісному натовпу, що ми божевільні. Такий кінець не для вас, з вами такого не повинно трапитися. Я впевнений, досі ви обдумували багато різних сценаріїв зі щасливим кінцем, а головний із них — що Кашвак і хтозна скільки інших зон, де немає стільникового зв'язку, є природними заповідниками для нормальних, місцями, де люди, через яких не пройшов Імпульс, здобудуть нарешті довгоочікувану свободу. Як на мене, то версія про жолоб, що веде на бійню (її обговорювали ваші друзі) ближча до реальності. Але навіть якщо припустити, що нормальним дадуть там спокій, ви справді вважаєте, що фонери пробачать таких, як ми? Винищувачів зграй?

На це у Клая відповіді не було.

У темряві Ден знову глянув на годинника.

— Уже по третій, — повідомив він. — Повертаймося. Деніз уже мусила спакувати речі. Настав час, коли нам потрібно або розійтися, або прийняти рішення і вирушати разом.

«Але пропонуючи йти разом, ви просите мене розійтися з моїм сином», — подумав Клай. А так він міг вчинити тільки в одному випадку: якщо Крихітка Джонні мертвий.

Або не такий, як раніше.

— Як ви збираєтеся потрапити на захід? — спитав Клай, коли вони йшли до знака на перехресті. — Ночі ще деякий час належатимуть нам, але дні — це їхній час, а на що вони здатні, ви вже бачили.

— У мене практично немає сумнівів у тому, що ми можемо не пускати їх у свої думки, коли не спимо, — відповів йому Ден. — Звичайно, потрібні деякі зусилля, але це можливо. Спатимемо по черзі, принаймні деякий час. Багато залежить від того, чи вдасться нам триматися подалі від зграй.

— А для цього треба якомога швидше дістатися західної частини Нью-Гемпширу й перейти до Вермонту, — сказав Рей. — Подалі від забудованих районів. — Він посвітив ліхтариком на Деніз, котра сиділа, спершись на спальні мішки. — Ми зібралися, дорогенька?

— Зібралися, — підтвердила вона. — Шкода тільки, що ви не даєте мені хоч щось нести.

— Ти несеш свою дитину, — ніжно заперечив Рей. — Цього досить. А спальні мішки можна залишити.

— Є такі місцини, де ліпше їхати, ніж іти, — сказав Ден. — Рей вважає, що деякі путівці вільні для проїзду протягом дюжини миль, не менше. У нас хороші карти. Він опустився на одне коліно й одягнув свій рюкзак, не зводячи при цьому погляду з Клая. На губах Дена з'явилася ледь помітна гірка посмішка. — Я знаю, що шансів у нас небагато, я не дурень, якщо вас це цікавить. Але ми знищили дві їхні зграї, вбили сотні мобілоїдів, і я не хочу зустріти кінець на одній із цих платформ.

— У нашому арсеналі є ще дещо, — мовив Том. «Чи збагнув Том, що вже перейшов до табору Гартвіка?» — подумав Клай. Мабуть, збагнув. Том далеко не дурень. — Ми потрібні їм живими.

— Авжеж, — кивнув Ден. — Ми можемо врятуватися. Вони ще слабкі, Клаю. І нехай вони розкинули свою мережу, але б'юся об заклад, що у ній повно дірок.

— Чорт забирай, вони й досі ходять у брудному одязі, — додала Деніз. Клай схилявся перед нею. Схоже було, що вона на шостому, а може, й на сьомому місяці, але її так просто не злякаєш. Він дуже шкодував, що Аліса так і не познайомилася з нею.

— Крізь ці дірки ми й прослизнемо, — твердив Ден. — Підемо в Канаду з Вермонту, а може, Нью-Йорка. П'ятеро краще, ніж троє, але шестеро — ліпше за п'ятьох. Троє сплять, троє стоять на варті вдень, щоб протидіяти телепатичному навіюванню. Наша власна маленька зграя. Що скажете?

У відповідь Клай повільно похитав головою.

— Я йду шукати сина.

— Подумай ще раз, Клаю, — попросив Том. Будь ласка.

— Облиште його. Він уже все вирішив, — сказав Джордан, підійшов до Клая і обійняв його. — Сподіваюся, ви його знайдете. Але навіть якщо знайдете, гадаю, нас вам знайти вже ніколи не вдасться.

— Ще й як вдасться. — Клай поцілував Джордана в щоку і відступив назад. — Я впіймаю собі телепата й користуватимуся ним, як компасом. Може, це навіть буде Лахмітник власною персоною.

Повернувшись до Тома, він простягнув йому руку.

Але Том, не звертаючи уваги на руку, стиснув Клая в обіймах і розцілував у обидві щоки.

— Ти врятував мені життя, — прошепотів він своєму другові на вухо. Гарячий подих лоскотав шкіру. Щетина терлася об Клаєву щоку. — Дозволь мені врятувати твоє. Ходімо з нами.

— Я не можу, Томе. Я мушу це зробити.

Том відступив на крок і подивився на нього.

— Знаю, що мусиш. Знаю. — Він витер очі. — Чорт, ніколи мені не вдається як слід попрощатися. Я навіть зі своїм довбаним котом не зміг попрощатися.

Клай стояв під знаком перехрестя і дивився, як поступово віддаляється світло їхніх ліхтариків. Він не зводив погляду з променя Джордана, який зник останнім. Секунду чи дві він затримався на вершині першого пагорба на заході, єдина маленька іскорка у пітьмі, так, наче Джордан зупинився, щоб озирнутися. На мить здалося, що промінець хитається з боку в бік. А потім зник, і все поглинула темрява. У Клая вирвалося зітхання, у якому бриніли сльози. Він натягнув на плечі рюкзак і ґрунтовим узбіччям траси-11 рушив на північ. Приблизно за чверть четверта він перетнув межу міста Норт-Бервік, залишаючи Кент-Понд позаду.

Мобільне бінґо

Тепер Клай міг спокійно повернутися до нормального життя і мандрувати вдень, бо знав, що фонолюди не чіпатимуть його. Він був аутсайдером, до того ж, вони самі хотіли, аби він ішов у Кашвак. Але була одна проблема: він уже призвичаївся до нічного існування. «Усе, що мені потрібно, — це труна і плащ із каптуром, яким я, лягаючи, зможу вкритися», — думав він.

Холодний червоний світанок наступного дня після розставання з Томом та Джорданом застав Клая на околиці Спрінґвейла. Поряд зі спрінґвейльським музеєм лісу розташовувався невеликий і затишний на вигляд будиночок, який, мабуть, належав доглядачеві. Зламавши замок на бічних дверях, Клай увійшов і з радістю побачив, що в кухні є й пічка, і ручний насос. Була тут ще й повна харчів маленька комора, до якої не дісталися мобілоїди, що нишпорили в пошуках їжі. Цю знахідку він відсвяткував великою тарілкою вівсянки, приправивши страву розведеним з порошку молоком, а ще з цукром та родзинками.

На полиці в коморі, притулені один до одного, мов книжки в паперових обкладинках, знайшлися пакети з фольги, у яких виявився концентрат яєчні з беконом. Одну порцію він підсмажив, а решту пакетів запхав у рюкзак. Їжа була кращою, ніж він очікував, тож Клай заснув одразу, як тільки його голова торкнулася подушки в спальні.

По обидва боки траси тягнулися довгі намети.

То була не траса-11 з її фермами, містечками й відкритими полями (на якій приблизно через кожні п'ятнадцять миль траплялася цілодобова крамниця з бензозаправкою), а магістраль, прокладена у глухих місцях. Густий ліс підступав аж до кюветів обабіч дороги. По обидва боки білої розділової смуги стояли людські черги.

«Праворуч і ліворуч, — інструктував чийсь голос через гучномовець. — Ліворуч і праворуч, ставайте у дві шеренги».