Зона покриття - Кінг Стівен - Страница 64

Джордан нарешті опустив записку і спитав:

— Який твій син на вигляд?

У Клая ледь не зірвалося з язика питання, чому він цікавиться, але він вирішив не ставити його. Бо не хотів знати. Принаймні поки що.

— Джонні майже на фут нижчий за тебе. Приземкуватий. З темно-каштановим волоссям.

— Не худенький? Не білявий?

— Ні, цей опис більше нагадує його друга Джорджа. Джордан і Том перезирнулися. Погляди були сумними, але Клай побачив у них ще й полегшення.

— Що? — спитав він. — Що таке? Скажіть мені.

— На тому боці вулиці, — відповів Том. — Ти не помітив, тому що біг. За три будинки звідси лежить мертвий хлопчик. Худенький, білявий, з червоним рюкзаком...

— Це Джордж Ґендрон, — сказав Клай. Він пам'ятав червоний ранець Джорджа не гірше за синій рюкзак Джонні з наліпками, що відбивали світло. — Вони з Джонні в четвертому класі зробили макет пуританського села. Це був їхній проект на урок історії. Обидва отримали найвищі оцінки. Не може бути, щоб Джордж помер.

Але хлопчик швидше за все був мертвий. Клай сів на ґанку, який звично зарипів під його вагою, і затулив обличчя руками.

Ратуша розташовувалася на перехресті Понд та Міл-стрит, перед міським парком і водоймищем, від якого й пішла назва цього маленького села[39]. На автостоянці було майже порожньо, за винятком місць, заброньованих для машин працівників, тому що обидві вулицi, що вели до великої будівлі у вікторіанському стилі, були заблоковані покинутими автомобілями. Люди під'їздили якомога ближче, а далі йшли пішки. Тим, хто прибув запізно (як, наприклад, Клай, Том та Джордан), пробиратися довелося довго. За два квартали від муніципалітету автомобілі стояли навіть на газонах перед будинками. Півдюжини будинків згоріли. Деякі ще й досі жевріли.

Клай накрив труп хлопчика на Лівері-лейн (це справді був Джордж, друг Джонні), але для безлічі роздутих тіл, що розкладалися (на них вони натрапили, повільно бредучи до муніципалітету Кент-Понда), нічого зробити не міг. Їх були сотні, але в темряві Клай не впізнавав нікого. І, можливо, не впізнав би й у світлі дня. Круки за ці півтора тижні попрацювали добряче.

Подумки він постійно повертався до Джорджа Ґендрона, який лежав долілиць у купі закривавленого листя. У своїй записці Джонні згадав, що з ним був не тільки Джордж, але й Мітч, іще один близький друг із сьомого класу. Тож, хай там що трапилося з Джорджем, відбулося це після того, як Джонні прикріпив записку до дверей і вони втрьох пішли з будинку Рідделів. І оскільки на закривавленому листі лежав тільки Джордж, то Клай міг припускати, що Джонні й Мітч вибралися з Лівері-лейн живими.

«Авжеж, припускати означає пошитися в дурні, — подумав він. — Євангеліє від Аліси Максвел, царство їй небесне».

І це була правда. Вбивця Джорджа міг переслідувати їх і впіймати деінде. На Мейн-стрит, на Даґвей-стрит чи на сусідній Лорелвей. Міг убити різницьким ножем зі шведської сталі чи двома автомобільними антенами...

Вони дійшли до краю автостоянки муніципалітету. Ліворуч стояв пікап, що спробував заїхати на стоянку по землі й застряг у болотистій канаві менш ніж за п'ять ярдів від цілого акру цивілізованого (і здебільшого порожнього) асфальту. Праворуч лежала жінка з розірваним горлом, риси її обличчя були спотворені птахами й перетворилися на чорні діри й криваві стрічки. На голові досі залишалася бейсболка «Портлендських тюленів», а через плече була перекинута сумочка.

Гроші вбивць більше не цікавили.

Том поклав руку на плече Клаю, і той аж підскочив від несподіванки.

— Перестань думати про те, що могло статися.

— Звідки ти знаєш...

— Для цього не треба вміти читати думки. Якщо ти знайдеш свого сина... а можливо, й не знайдеш, але раптом... я впевнений, він розповість тобі все. Інакше... яке це має значення?

— Не має. Авжеж ні. Але, Томе... я знав Джорджа Ґендрона. Діти називали його Коннектикутом, бо його родина приїхала звідти. Він їв хот-доги і гамбургери на нашому задньому дворі. Його батько приходив до нас, і ми разом дивилися «Патріотів».

— Знаю, — сказав Том. — Знаю. — І тут же різко наказав Джорданові: — Перестань на неї дивитися, Джордане, від цього вона не встане й не піде.

Джордан не звернув на його слова жодної уваги і дивився на подзьобаний круками труп у бейсболці «тюленів».

— Досягнувши якогось базового програмного рівня, фонери почали займатися своїми, — сказав хлопчик. — Навіть витягуючи їх з-під трибун і викидаючи в болото, вони принаймні щось намагалися зробити. Але до наших їм немає діла. Вони залишають їх гнити там, де вони впали. — Він повернувся до Клая й Тома. — Не має значення, що вони кажуть чи обіцяють. Ми не можемо їм вірити, — розлючено вигукнув він. — Не можемо, і крапка.

— Цілком з тобою згоден, — відповів Том.

Клай кивнув.

— Я теж.

Том вказав головою в бік муніципалітету: там досі світилися кілька аварійних ламп, що живилися від акумуляторів з тривалим терміном служби. Лампи відкидали померкле жовтаве світло на автомобілі працівників, завалені опалим листям.

— Ходімо подивимося, що вони залишили після себе.

— Так, ходімо, — кивнув Клай. Джонні там не буде — у цьому він не сумнівався, — але десь у глибині душі ще теплилася зовсім крихітна, дитяча, незгасаюча надія, що посеред цього кошмарного сну наяву він почує крик «Татусю!» і його син кинеться в його обійми, живий, неушкоджений і справжній.

Побачивши напис на подвійних дверях муніципалітету, вони одразу зрозуміли, що там нікого немає. У неяскравому світлі аварійних ламп великі неохайні мазки червоної фарби були більше схожі на засохлу кров:

— А цей Кашвак далеко звідси? — спитав Том.

Клай замислився.

— Здається, вісімдесят миль, майже прямо на північ. Більша частина шляху пролягає через трасу-160, але якою дорогою дістатися до нього з ТР, я не знаю.

— А що таке ТР? — спитав Джордан.

— ТР-90 — це поселення, яке входить у муніципальну квазікорпорацію. Там є двійко маленьких сіл, кілька кар'єрів, невеликі резервації індіанців-мікмаків на півночі, але здебільшого там ліси, ведмеді й олені. — Клай поторсав за ручку, і двері відчинилися. — Я хочу подивитися, що там усередині. Вам, хлопці, не конче заходити, якщо не хочете... я вас зрозумію.

— Та ні, ми зайдемо, — заперечив Том. — Правда, Джордане?

— Авжеж. — Джордан зітхнув, як маленький хлопчик, якому загадали робити важку роботу. А потім посміхнувся. — Погляньте, лампочки світять. Невідомо, коли ми ще таке побачимо.

Джонні Ріддел не вискочив із темної кімнати, щоб кинутися в обійми свого тата, але в приміщеннях муніципалітету досі відчувався запах їжі, яку на газових грилях і жаровнях готували люди, що зібралися тут після Імпульсу. Біля дверей великої зали засідань, на довгій дошці оголошень, на яку колись вивішували інформацію про міські справи і події, що незабаром відбудуться, висіло близько двох сотень записок. Клай, перебуваючи у такому напруженні, що йому навіть дихалося важко, заходився вивчати їх із завзяттям вченого, впевненого, що знайшов втрачене Євангеліє від Марії Магдалини. Він боявся того, що може знайти, але ще більше боявся, що не знайде потрібної йому записки. Том і Джордан тактично залишили його і пішли до зали засідань, у якій біженці накидали повно сміття. Впадало в око, що вони провели тут кілька ночей, сподіваючись на порятунок, який так і не прийшов.

З прикріплених записок Клай зрозумів: у вцілілих виникло переконання в тому, що вони можуть сподіватися на більше, ніж порятунок. Вони вважали, що у Кашваці на них чекає спасіння. І чому саме в цьому містечку, якщо в усій окрузі ТР-90 (і звичайно ж, на півночі й заході) не було стільникового зв'язку, передавання й приймання сигналу? Щодо цього в записках ясності не було. У більшості з них, схоже, малося на увазі, що читачі усе зрозуміють без зайвих пояснень. Це була ситуація, у якій «усі знають і йдуть». Але навіть автори, що писали більш-менш зрозуміло, вочевидь намагалися урівноважити та тримати під контролем страх і душевне піднесення. У більшості записок було написано: йдіть дорогою з жовтої цегли до Кашвака, там на вас чекає спасіння.