Зона покриття - Кінг Стівен - Страница 59

— Ходімо, — прошепотів малий. — Мене нудить від цього запаху.

У Мелроуз-корнер, приблизно за чотири милі північніше Рочестера (вони досі бачили червону заграву, яка то росла, то зменшувалася на південному горизонті), четвірка подорожніх набрела на інше місце для пікніка. Цього разу тут були не тільки столи, а й невеличка ямка для вогнища, вимощена камінням. Клай, Том і Джордан назбирали сухого хмизу. Аліса заявила, що вона ґьорлскаут, й одразу ж підтвердила свої вміння, розклавши невелике охайне багаття і підігрівши на ньому три банки консервів, які вона назвала «бобами для безробітних». Поки вони їли, повз них пройшли дві невеликі групи подорожніх. Обидва гурти обмінялися поглядами, але ніхто не помахав рукою і не озвався бодай словом.

Наситивши голодного вовка у шлунку, Клай сказав:

— Томе, ти побачив тих хлопців із автостоянки біля торговельного центру. Я вже починаю думати, що треба тобі дати інше ім'я. Тепер ти будеш Оком Яструба.

Том заперечно похитав головою.

— Мені просто пощастило. А ще те світло з Рочестера. Розумієш, від заграви?

Клай кивнув. Усі кивнули у відповідь.

— Я випадково глянув у бік цвинтаря саме тієї миті та під правильним кутом і побачив відблиск стволів кількох рушниць. Я намагався себе переконати, що помилився, можливо, це штахети залізного паркану абощо, але... — Том зітхнув, подивився на боби, які ще залишалися в його банці, й відставив її вбік. — От вам і помилився.

— Може, то були мобілоїди, — сказав Джордан, сам у це не вірячи. Клай відчув це в його голосі.

— Мобілоїди не стоять уночі на варті, — заперечила Аліса.

— Можливо, зараз вони потребують менше сну, — сказав Джордан. — Раптом це закладено в їхню нову програму?

Чуючи, як він говорить про фонолюдей, наче вони органічні комп'ютері, що проходять цикл завантаження, Клай завжди внутрішньо здригався.

— І рушниць у них немає, Джордане, — сказав Том. — Вони їм просто не потрібні.

— Отже, тепер у них з'явилося кілька зрадників, які стоять на варті, поки вся ця краса спочиває, — підсумувала Аліса. У її голосі, сповненому ледь помітного презирства, бриніли сльози. — Сподіваюся, вони згниють у пеклі.

Клай промовчав, але піймав себе на згадці про людей, з якими вони зустрілися раніше тієї ж ночі. Тих, що штовхали возики з супермаркету. Він згадував, який страх і відраза звучали в голосі чоловіка, що назвав їх ґейтенськими головорізами. «З таким самим успіхом він міг назвати нас бандою Ділінджера[37], — подумав Клай. — Я більше не вважаю їх божевільними мобілоїдами. Тепер я називаю їх фонолюдьми. Чому б це? — Наступна думка була ще тривожнішою. — Коли зрадник перестає бути зрадником?» Відповідь, принаймні для нього, була очевидною: коли зрадники стають більшістю. Тоді ті, що зрадниками не були, перетворюються на...

Так, якби ти був романтиком, то назвав би цих людей «підпіллям». А якби не був, то охрестив би їх перебіжчиками.

Чи просто злочинцями.

Вони швидко дійшли до селища Гейес-Стейшн і заночували в напівзруйнованому мотелі під назвою «Шепіт сосен». Звідти було добре видно дороговказ із написом «ТРАСА-19, 7 МИЛЬ СТЕНФОРД БЕРВІКС КЕНТ-ПОНД». Черевики за двері номерів, у яких зупинилися, не виставляли.

Схоже, у цьому більше не було потреби.

Він знову стояв на платформі посеред того клятого поля, позбавлений можливості поворухнутися, на виду у всіх. На горизонті виднілися обриси скелетоподібної конструкції, на верхівці якої блимала червона лампочка. Футбольне поле було навіть більшим за «Фоксборо». Його друзі вишикувалися в одну шеренгу з ним, але тепер вони були не самі. Уздовж відкритого майданчика були розставлені схожі платформи. Ліворуч від Тома стояла вагітна жінка у футболці «Гарлей-Девідсон» зі зрізаними рукавами. Праворуч від Клая — літній джентльмен, трохи, але не набагато молодший за Директора, з волоссям, у якому пробивалася сивина, стягнутим у кінський хвіст на потилиці, і похмурим від переляку поглядом на видовженому інтелігентному обличчі. За ним стояв молодший чоловік, на голові в якого була потерта бейсболка з написом «Дельфіни з Маямі».

У тисячному натовпі Клай бачив знайомі обличчя, і це його не здивувало. Зрештою, хіба не так усе відбувається уві сні? Зараз ти перебуваєш у телефонній будці зі своєю вчителькою молодших класів, а наступної миті вже стоїш на оглядовій площадці «Емпайр-Стейт-Білдінґ» з трьома дівчатами з «Дестініз Чайлд».

«Дестініз Чайлд» у цьому сні не було, але Клай побачив голого молодика, який вправно орудував автомобільними антенами (тепер він був одягнений у бавовняні штани й чисту білу футболку), чоловіка з похідним рюкзаком, що називав Алісу маленькою леді, і кульгаву бабусю. Вона показала жестом на Клая та його друзів, що стояли, вишикувавшись уздовж п'ятдесятиярдової лінії, й заговорила до своєї сусідки... Клай без подиву помітив, що це була вагітна невістка пана Скоттоні. «Це ґейтенські головорізи», — сказала кульгава бабуся, і вагітна невістка пана Скоттоні глумливо всміхнулася, піднявши повну верхню губу.

«Допоможіть мені! — крикнула жінка, яка стояла на платформі поряд із Томом. Вона зверталася до невістки Скоттоні. — Я теж, як і ви, хочу народити дитину! Допоможіть!»

«Слід було думати про це, коли ще був нас», — відповіла невістка Скоттоні, і тут Клай зрозумів, що насправді ніхто не розмовляє, як і в попередньому сні. Йде телепатичний обмін думками.

Лахмітник рушив уздовж шеренги, піднімаючи руку над головою кожного, до кого підходив. Він робив це, як Том над могилою Директора: випроставши долоню, загнувши донизу пальці. На зап'ясті Лахмітника Клай помітив якийсь ідентифікаційний браслет (можливо, то був один із сигнальних медичних пристроїв) і раптом зрозумів, що тут є електрика, бо світили ліхтарі. І збагнув іще дещо. Лахмітник міг підняти руку над головами кожного з них, хоча вони стояли на високих платформах, бо йшов він не по землі. Він піднявся на чотири фути і пересувався повітрям.

«Ось чоловік — божевільний, — казав він. — Ось жінка — божевільна». І щоразу натовп в один голос ревів у відповідь: «НЕ ТОРКАЙСЯ!» — і фонолюди, і нормальні. Бо тепер різниці між ними не було. У сні Клая вони були однакові.

Він прокинувся пізно, коли день уже наближався до вечора, і побачив, що зіщулився в клубок і міцно стискає пласку мотельну подушку. Вийшовши надвір, побачив Алісу й Джордана, які сиділи на бордюрі, що відділяв автостоянку від номерів. Аліса обіймала Джордана, його голова покоїлася в неї на плечі, а рукою він тримав її за талію. Волосся хлопчика на потилиці було скуйовджене. Автострада, що вела до траси-19 і заглиблювалася у штат Мен, була порожня, за винятком вантажівки «Федерал Експрес» з розчиненими настіж задніми дверцятами на білій розділовій смузі та розбитого мотоцикла.

Клай підійшов і сів поряд із ними.

— Вам часом...

— Ось дитина — божевільна, — сказав Джордан, не підводячи голови з Алісиного плеча. — Це про мене.

— А я — femina, — сказала Аліса. — Клаю, у Кашваці є величезний стадіон? Якщо є, то мене туди не затягнеш.

За ними зачинилися двері. Почулися кроки, що наближалися.

— Мене теж, — сказав Том, сідаючи поруч. — У мене багато недоліків, я сам це визнаю, але прагнення до самогубства ніколи не було одним із них.

— Я не впевнений, але, здається, там є тільки початкова школа, — відповів Клай. — Діти старшого віку, мабуть, їздять на автобусі до Ташмора.

— Це віртуальний стадіон, — озвався Джордан.

— Що? — спитав Том. — Хочеш сказати, як у комп'ютерній грі?