Зона покриття - Кінг Стівен - Страница 57

— Я візьму всю зброю нагору. У тебе ж є той здоровенний старий револьвер сорок п'ятого калібру?

— Красунчик Бет Нікерсон? Так.

— Тоді добраніч. І якщо побачиш — чи відчуєш — що вони йдуть, кричи. — Том зробив паузу. — Звісно, якщо у тебе буде на це час. І якщо вони дозволять.

Клай дивився, як Том виходить з кухні, й думав про те, що Том завжди на крок попереду нього. Думав, як сильно йому подобається Том. Думав, що йому хотілося б взнати його краще. Але шанси не надто великі. А Джонні та Шарон? Вони ще ніколи не здавалися такими далекими.

О восьмій годині ранку Клай сидів на лавці в «саду перемоги», як називав його Директор, переконуючи себе у тому, що, якби не страшна втома, він би підняв свій важкий зад і зробив би для старого щось на зразок надгробної таблички. Багато часу це б не забрало, а Директор заслужив це — хоча б за турботу про свого останнього учня. Але насправді Клай просто не знав, чи зможе підвестися, непевною ходою зайти у будинок і розбудити Тома, щоб той прийняв варту.

Невдовзі настане чудовий прохолодний осінній день — у такий гарно збирати яблука, робити сидр і грати в тач-футбол на задньому подвір'ї. Поки що туман густою пеленою вкривав землю, але ранкове сонце вже пробивалося крізь нього, і крихітний світ, у якому сидів Клай, став сліпучо-білим. У повітрі зависли роздрібнені суспендовані краплини води, і перед його втомленими очима мінилися сотні маленьких веселок.

І раптом із цієї сліпучої білизни матеріалізувалося щось червоне. Якусь секунду пуловер Лахмітника, здавалося, плив у повітрі сам по собі, а потім, коли він переміщувався садом у напрямку Клая, над ним матеріалізувалося темно-коричневе обличчя, під ним — руки власника. Цього ранку каптур був натягнутий на голову й облямовував усміхнене понівечене обличчя й очі живого мерця.

Високе чоло вченого, спотворене рубцем.

Брудні безформні джинси, з порваними кишенями, які він не знімав уже цілий тиждень.

Напис «ГАРВАРД» на вузьких грудях.

Револьвер Бет Нікерсон висів на поясі в кобурі. Клай навіть не торкнувся його. Лахмітник зупинився футів за десять від нього. Він — воно — стояв на могилі Директора, і Клай знав, що це не випадковість.

— Чого тобі треба? — спитав він у Лахмітника і тут же відповів на власне питання. — Сказати. Тобі.

Клай витріщився на Лахмітника, від несподіванки йому відняло мову. Це можна було пояснити лише телепатією. Лахмітник всміхнувся (наскільки взагалі здатний був усміхатися з розірваною нижньою губою) і розвів руками, наче промовляючи: «Пусте, воно того не варте».

— Тоді кажи, що хотів, — відрізав Клай і спробував приготуватися до того, що його позбавлять голосу вдруге. І зрозумів, що до такого підготуватися неможливо. Ти почуваєшся усміхненим поліном на коліні в черевомовця.

— Ідіть. Увечері. — Клай зосередився і відповів: — Годі, припини це!

Лахмітник — уособлення абсолютного терпіння — чекав.

— Думаю, що зможу тобі опиратися, якщо докладу зусиль, — сказав Клай. — Не впевнений, але думаю, що зможу.

Лахмітник чекав, його обличчя промовляло: «Ти все сказав?»

— Ну давай, — сказав Клай і продовжив: — Я міг привести. Інших. Я прийшов. Сам.

Клай подумав, а чи не пов'язана воля Лахмітника з усією зграєю, і дійшов висновку, що так і є.

— Йдіть. Сьогодні. На північ. — Клай чекав. Але коли зрозумів, Що Лахмітник більше не позбавлятиме його голосу, принаймні поки що, то запитав: — Куди? Чому?

Цього разу слів не було, але натомість перед ним постала картинка. Вона була такою чіткою, що Клай не зрозумів, чи то вона в його свідомості, чи то Лахмітник якимось чином примудрився показати її на блискучому екрані туману. Це був той напис рожевою крейдою, який вони бачили посередині Академічної авеню:

— Не розумію, — сказав він.

Але Лахмітник вже йшов геть. Ще якусь мить Клай бачив його червону кофту, яка, здавалося, знову ліниво пливла у сліпучо-білому тумані, але скоро зникла й вона. Клаю залишалося тільки втішати себе тим, що вони все одно збиралися на північ. Крім того, їм подарували ще один день. А це означало, що не потрібно вартувати. І він вирішив піти спати і дати виспатись іншим.

Джордан прокинувся в цілком нормальному стані, нервове збудження минулося. Він гриз половину твердого, мов камінь, рогалика і понуро слухав розповідь Клая про вранішню розмову з Лахмітником. Дослухавши до кінця, Джордан взяв їхній дорожній атлас, переглянув предметний покажчик у кінці й розгорнув сторінку, на якій була зображена західна частина Мену.

— Ось, — сказав хлопчик, показуючи місто трохи вище Фрайбурґа. — На схід — Кашвак, на захід — Літл-Кашвак, майже на кордоні з Нью-Гемпширом. Знайома назва, я це одразу зрозумів. Бо там озеро. — Він тицьнув пальцем у те місце, де було озеро. — Завбільшки майже як Себаґо.

Аліса нахилилася ближче, щоб прочитати назву озера.

— Каш... Кашвакамак, здається, так.

— Це муніципальна квазікорпорація. Вона називається ТР-90, — сказав Джордан і теж тицьнув пальцем у карту. — У такому разі можна сказати, що слова «Кашвак дорівнює Без-Моб» мають якийсь сенс, як ви гадаєте?

— То це мертва зона? — спитав Том. — Ніяких ретрансляторів і веж надвисоких частот?

Джордан примусив себе посміхнутися.

— Ну, мабуть, супутникових тарілок там вистачає, але в усьому іншому... ти вгадав.

— Не доганяю, — сказала Аліса. — Навіщо їм відправляти нас у зону без стільникового зв'язку, де люди, мабуть, у більшості своїй не божевільні?

— Так само можна спитати, чому вони залишили нас у живих, — сказав Том.

— Мабуть, вони хочуть скористатися нами як живими керованими снарядами, щоб вразити у слабке місце, — висловив припущення Джордан. — Відразу позбутися і нас, і їх. Одним пострілом бити двох зайців.

Вони замовкли, обмірковуючи цю можливість.

— Давайте підемо і з'ясуємо все, — сказала Аліса, — але я нікого не збираюся вбивати.

Джордан поглянув на неї із сумом.

— Ти ж бачила, що вони зробили з Директором. Якщо до цього дійде, думаєш, матимеш вибір?

На відкритих ґанках більшості охайних будиночків, що стояли навпроти колон, які позначали собою вхід до Академії Ґейтена, досі стояли черевики, але двері або стояли розчинені настіж, або були зірвані з петель. Вирушивши на північ і проходячи повз газони перед тими будинками, четверо людей бачили трупи мобілоїдів, але частіше траплялися тіла безневинних подорожніх, які просто опинилися не в тому місці не в той час. На них не було взуття, але Дивитися на їхні ноги не було потреби: багато кого з жертв помсти буквально розірвали на шматки.

Сліди кривавої бійні тяглися ще на півмилі по обидва боки Академічної авеню, яке за школою знову перетворилося на трасу-102. Аліса крокувала, міцно заплющивши очі й дозволивши Тому бути її поводирем, наче була сліпою. Те саме Клай запропонував Джорданові, але хлопчик лише заперечно похитав головою і байдуже рушив уздовж розділової смуги — худюща дитина з рюкзаком на спині й дуже густим волоссям. Кинувши кілька побіжних поглядів на вбитих, він знову втупився у свої кросівки.

— Та тут їх сотні! — не втримавшись, вигукнув Том. Була восьма година вечора, впала темрява, але їм досі було видно більше, ніж хотілося б. На розі Академічної авеню й Спофорд лежала, обхопивши знак зупинки, дівчинка у червоних брюках і білій матросці. На вигляд їй було не більше дев'яти років. Боса. За двадцять ярдів звідти стояв будинок із розчиненими настіж дверима. Звідти її, мабуть, і витягли, не звертаючи уваги на її благання. — Сотні.

— Може, ти перебільшуєш, — сказав Клай. — Дехто з нормальних, як і ми, був озброєний. Вони перестріляли немало кретинів. А ще кількох зарізали. Я навіть бачив одного зі стрілою, що стирчала у...