Зона покриття - Кінг Стівен - Страница 55

— Ну... Джордан думає, що Директор би давно приєднався до нас, якби з ним усе було добре, а я схильний вважати, що він...

Договорити йому не дали крики Джордана. Це різке сопрано, ніби спис, пронизало голову Клая. Першим побіг Том. Сам Клай три чи навіть сім секунд стояв наче вкопаний, бо його вразила думка: «Так не кричать, коли знаходять людину, що, судячи з усього, померла від інфаркту. Мабуть, старий щось не так зробив. Наприклад, прийняв не ті пігулки». Він уже наполовину подолав коридор, коли почув голос Тома, який на одному подихові випалив: «О Господи! Джордане, не дивись!»

— Зачекай! — покликала Аліса десь позаду, але Клай не зупинився. Двері до кімнат Директора на горішньому поверсі були відчинені: ось кабінет із книжками і тепер уже нікому не потрібною електроплиткою; спальня, крізь прочинені двері якої лилося світло. Том стояв перед письмовим столом, притискаючи Джордана обличчям до себе. За столом сидів Директор. Під його вагою спинка поворотного стільця подалася назад, і тепер старий дивився у стелю єдиним оком, яке в нього залишилося. Сплутане сиве волосся звисало на підголовник. Клай подумав, що він схожий на піаніста, який щойно взяв останній акорд у складній п'єсі.

Він почув, як глухо скрикнула від страху Аліса, але не звернув уваги. Почуваючись пасажиром у власному тілі, Клай підійшов до столу і подивився на аркуш паперу, що лежав зверху на блокноті. Навіть крізь плями крові можна було розібрати написані на ньому слова — у Директора був дуже чіткий і розбірливий почерк. Затятий консерватор, сказав би Джордан.

Клай володів тільки англійською мовою, а ще трохи вивчав французьку в школі, але значення цих слів було для нього зрозумілим. Лахмітник хотів, щоб вони пішли, і якимось чином дізнався, що Директор Ардай хворий на артрит і надто старий для того, щоб іти разом з ними. Тому його змусили сісти за стіл і написати слово «божевільний» чотирнадцятьма мовами. А потім загнати перо ручки, якою старий інтелектуал написав ці слова, у праве око і далі — у мозок.

— Вони змусили його накласти на себе руки, правда? — затинаючись, спитала Аліса. — Чому його, а не нас? Чому його, а не нас? Що їм треба?

Клай згадав жест, яким Лахмітник показав на Академічну авеню, ту, яка мала іншу назву — нью-гемпширська траса-102. Ненормальні мобілоїди (про яких вже не можна було сказати, що вони несповна розуму, чи це вже було якесь зовсім інше божевілля) хотіли, аби вони знову рушали в путь. Більше нічого на думку не спадало, і, може, це й на краще. Може, все було на краще. Ймовірно, так Господь являв їм своє милосердя.

Троянди в'януть, сад пропав

У кінці останнього коридору стояв комод, у якому знайшлося півдюжини тонких лляних скатертин. Одна з них і стала саваном для Директора Ардая. Аліса взялася зшивати його, але не витримала і зайшлася плачем. Вона була не готова шити савани, чи у неї здали нерви перед лицем смерті. Забравши у неї скатертину, Том туго напнув її, склавши для шва вдвоє, і швидкими, майже професійними стібками зшив. Клаю здалося, ніби він спостерігає за рухами боксера, який правою рукою б'є по невидимій легкій груші.

— Тільки без жартів, — мовив Том, не підводячи очей. — Я високо ціную те, що ти зробив нагорі, сам я навіть доторкнутися 6 не зміг, але зараз мені зовсім не до жартів, навіть невинних. Я ледве тримаюся.

— Розумію, — сказав Клай. Жартувати зараз хотілося найменше. А щодо того, що він зробив нагорі... ручку з ока Директора треба було дістати будь-що. Не можна було залишати її там. Клай і дістав. Висмикуючи її, він дивився в куток кабінету, намагаючись не думати про те, що робить чи чому в біса вона так сильно застрягла. Не думати вдавалося добре, але, коли він нарешті висмикнув її з ока, ручка скреготнула по кістці очниці старого і почувся якийсь дивний звук, ніби з кінчика пера зірвався якийсь крихкотілий шматочок, і, якось дивно хляпнувши, упав на блокнот. Клай подумав, що запам'ятає ці звуки на все життя, але йому все-таки вдалося витягти довбану ручку, і це було найголовнішим.

Надворі, між курними руїнами футбольного поля і Читем-лоджем, стояло близько тисячі мобілоїдів. Вони стояли там більшу частину дня після полудня. А тоді, близько п'ятої години, безмовно рушили зграєю у напрямку центру Ґейтена. Клай із Томом винесли тіло Директора, загорнуте в саван, через чорний хід і поклали на задній ґанок. Коли тіні надворі почали видовжуватися, четверо вцілілих зібралися в кухні й пообідали (тепер вони називали це сніданком).

Апетит у Джордана був напрочуд гарним. На щоках палахкотів Рум'янець, а сам хлопчик збуджено розповідав їм про своє життя в Академії Ґейтена, той вплив, який Директор Ардай справив на душу й розум самотнього, відлюдкуватого, схибнутого на комп'ютерах хлопчика з містечка Медісон, штат Вісконсин. Лихоманкове просвітлення під час спогадів Джордана занепокоїло Клая. Зустрівшись поглядами з Алісою та Томом, він зрозумів, що вони відчувають те саме. Джордан був на межі божевілля, але що з цим робити, вони не знали. Навряд чи його можна було відправити до психіатра.

Коли вже остаточно стемніло, Том запропонував Джордану лягти й відпочити. Хлопчик сказав, що ляже, але тільки після того, як вони поховають Директора. «Його можна поховати в саду за будинком», — сказав він і додав їм, що Директор називав свій город «садом перемоги», але ніколи не пояснював чому.

— Там ми й викопаємо могилу, — з посмішкою заявив він. Його щоки пашіли. Очі, що глибоко ввалилися, гарячково променились натхненням, веселощами чи безумом — або й усім разом. — Не тільки тому, що там м'яка земля. Він найбільше любив це місце... з усіх тих, що надворі. Ну, що скажете? Їх немає, вони досі не виходять уночі, це не змінилося, а копати ми можемо при світлі газових ліхтарів. Що скажете?

Запала мовчанка, яку першим порушив Том.

— Лопати є?

— Ще б пак, у сараї. Навіть до теплиць не доведеться ходити. — І Джордан щиро розсміявся.

— Зробімо це, — сказала Аліса. — Поховаємо його, та й по всьому.

— А після цього ти відпочинеш, — сказав Клай, не відриваючи погляду від Джордана.

— Аякже, аякже! — нетерпляче закричав Джордан. Зіскочивши зі стільця, він почав міряти кроками кімнату. — Ну давайте вже, швидше! — Так, наче хотів пограти з ними у піжмурки.

Отож, вони викопали могилу в саду Директора за Читем-лоджем і поховали його серед бобів та помідорів. Том із Клаєм опустили тіло в савані в яму завглибшки приблизно три фути. Працюючи фізично, вони не відчували холоду і лише тепер, завершивши роботу, помітили, як сильно похолодало надворі. У небі яскраво сяяли зорі, але над Академічним пагорбом низько стелився густий туман. Академічну авеню вже оповив білий серпанок, що невпинно розростався, і тільки круті дахи найвищих старих будинків, вкриті черепицею, ще залишалися над поверхнею.

— Якби ж то хтось знав гарні вірші, — сказав Джордан. Його щоки пашіли, як ніколи раніше, але очі запали ще глибше, і хлопчик тремтів, хоч на ньому й було два светри. Від дихання з рота невеличкими клубами йшла пара. — Директор любив поезію, його хлібом не годуй, дай тільки поезію почитати. Він був... — Джорданів голос, такий навдивовижу веселий увесь вечір, нарешті затремтів. — Він був таким затятим консерватором.

Аліса пригорнула його до себе. Хлопчик спочатку пручався, а потім здався.