Зона покриття - Кінг Стівен - Страница 50

Запасна футболка і кофта (з написом «Клуб Ґейтен Бустерс» на грудях), які вона вже спакувала у рюкзак, розлетілися в різні боки. На підлогу викотилися батарейки. Запасний ліхтарик упав на кахельну підлогу, й скельце тріснуло. Клай побачив достатньо, аби зрозуміти: це не спалах гніву в дусі Шарон Ріддел (вона виходила з себе щоразу, коли в них закінчувалася кава з присмаком горіху чи морозиво «Чанкі-манкі»); це непідробний жах.

Він підійшов до Аліси, став біля неї навколішки і взяв обома руками за зап'ястя. Відчував, як летять і складаються у хвилини ті дорогоцінні секунди, якими вони могли 6 скористатися, щоб залишити це місто, але також відчував, як шалено б'ється пульс на Алісиній руці під його пальцями. І бачив її очі. Зараз у них була не паніка, а страждання. Тієї миті він збагнув, що для неї ця кросівка уособлювала все: батьків, друзів, Бет Нікерсон та її дочку, пекельне полум'я Тонні-філду — абсолютно все.

— Її тут немає! — скрикнула Аліса. — Я думала, що вже спакувала її, але ні! Її ніде немає.

— Немає, люба, немає. — Клай досі тримав її за руки. Піднявши ту, навколо якої був пов'язаний шнурок, він сказав: — Бачиш? — Він почекав, поки вона спрямує погляд на своє зап'ястя, і злегка штовхнув кінчики під вузлом, де раніше був другий вузол.

— Вони такі довгі, — сказала вона. — Раніше вони не були такими.

Клай намагався згадати, коли востаннє бачив ту кросівку. Запевнив себе, що таке годі згадати після всього, що з ними сталося, а потім раптом згадав. І навіть дуже чітко. Кросівка була на місці, коли Аліса допомагала Тому підняти його після вибуху другої цистерни: тоді талісман ще підстрибував у неї на зап'ясті. Уся в крові, шматках тканини і людської плоті, Аліса тягнула його, а кросівка теліпалася на руці. Клай спробував згадати, чи була вона на місці, коли Аліса копнула палаючий торс ногою, щоб скинути його з пандуса. Здається, її не було. Не в змозі сказати щось напевне, він сумнівався.

— Вона відв'язалася, сонечко, — сказав він. — Відв'язалася і впала.

— Я її загубила? — Її погляд виражав сумнів. Перші сльози не забарилися. — Ти це точно знаєш?

— Абсолютно точно.

— Це був мій талісман, він приносив удачу, — прошепотіла вона крізь сльози, що невпинно котилися по щоках.

— Ні, — сказав Том і обійняв її. — Ми приносимо тобі удачу.

Вона подивилася на нього.

— Звідки ти знаєш?

— Тому що нас ти знайшла першими. А ми досі поруч.

Вона обійняла їх обох, і деякий час вони втрьох просто стояли в коридорі, притулившись одне до одного, серед розкиданого під ногами небагатого Алісиного скарбу.

Пожежа перекинулася на лекційний корпус, який Директор називав Гекері-холом. Але десь о четвертій ранку вітер вщух, і вогонь далі не поширювався. Коли зійшло сонце, університетське містечко просякло смородом пропану, горілого дерева і безлічі обгорілих трупів. Яскраве небо чудового жовтневого ранку в Новій Англії затьмарював стовп сіро-чорного диму. А в Читем-лоджі ще й досі залишалися його мешканці. Усе сталося за принципом доміно: Директор не міг пересуватися без машини, про те, щоб їхати машиною, навіть і мови бути не могло, а Джордан не хотів покидати Директора. Переконати його Ардаю не вдалося. Аліса, смиривши почуття щодо втрати талісмана, не хотіла йти без Джордана. А Том не збирався залишати Алісу. Клай, у свою чергу, не хотів розлучатися з ними обома, хоча з жахом усвідомлював, що ці нові знайомі у його житті вже стали для нього важливіші за його власного сина — принаймні на цей момент. Крім того, йому не давало спокою відчуття, що їм доведеться дорого заплатити за свій вчинок на Тонні-філді, якщо вони залишаться у Ґейтені, не кажучи вже про те, що вони перебувають близько від місця злочину.

Він думав, що його настрій поліпшиться на світанку, але цього не сталося.

Вони стояли вп'ятьох біля вікна вітальні й спостерігали, але, звичайно, ніхто не вийшов зі згарища, що вже дотлівало, і жодного звуку не долинало звідти, крім тихого потріскування вогню, який, щойно покінчивши з трибунами нагорі, пробрався вглиб і почав пожирати приміщення спортивного факультету і роздягальні. Тисяча чи близько тисячі мобілоїдів, що влаштували там собі нічліжку, давно підрум'янилися, як сказала Аліса. Гидотний запах проникав усюди й прилипав до піднебіння. Клая вже один раз знудило, і він знав, що й інших так само, навіть Директора.

«Ми припустилися помилки», — знову подумав він.

— Вам треба було піти, — сказав Джордан. — Нічого б з нами не сталося... ми й раніше справлялися, правда, сер?

Директор Ардай проігнорував питання. Він пильно дивився на Клая.

— Що сталося вчора, коли ви з Томом були на тій станції обслуговування? Гадаю, у вас такий вигляд тому, що там справді щось трапилося.

— Справді? А як я виглядаю, сер?

— Як тварина, що нюхом чує пастку. Ті двоє на вулиці побачили вас?

— Усе було не зовсім так, — відповів Клай. Йому не сподобалося, що його назвали твариною, але ніде правди діти: він поглинає кисень і харчі, а назовні видає вуглекислий газ і лайно. Собаці — собача смерть.

Рукою Директор почав нервово розтирати те місце, де знаходиться шлунок. Цей його жест, як і багато інших, здавався Клаю надміру театральним. Не зовсім удаваним, але розрахованим на те, щоб його побачили у самому кінці лекційної аудиторії.

— А точніше?

Й оскільки вже не було ніякого сенсу оберігати почуття інших, Клай розповів Директору про все, що вони бачили, стоячи у конторі станції «Сітґо»: про бійку над коробкою черствих ласощів, яка раптово перетворилася на щось інше. Розказав про папери, що тремтіли на столі, попіл, який почав крутитися у попільничці, наче вода, яку випускають із ванни, про дзенькіт ключів на гвіздках, про заправний пістолет, який злетів з насоса.

— Я це бачив, — сказав Джордан, і Аліса кивнула.

Том згадав, що йому перехопило дихання, а Клай це підтвердив. Вони обидва намагалися описати це відчуття чогось всевладного, що зароджувалося у повітрі.

Клай вважав, що так буває перед грозою. Том додав, що повітря було ніби перенасичене чимось і якесь аж занадто важке.

— А тоді він дозволив їй взяти пару довбаних коржиків, і все стало як раніше, — сказав Том. — Попіл перестав кружляти, ключі більше не дзеленчали, а з повітря зникла грозова напруга. — Він повернувся до Клая, щоб той його підтримав. Клай кивнув.

— Чому ви нам про це раніше не розповіли? — спитала Аліса

— Бо це б нічого не змінило, — відповів Клай. — Ми б все одно спалили це гніздо, хоч би й що там.

— Так, — підтвердив Том.

— Гадаєте, мобілоїди перетворюються на псіоніків? — несподівано запитав Джордан.

— Мені не відоме значення цього слова, Джордане, — зізнався Том.

— Ну, наприклад, це люди, які можуть переміщувати предмети думкою. Чи випадково, якщо емоції виходять з-під контролю. Тільки здібності псіоніків, такі як телекінез і левітація...

— Левітація? — мало не гаркнула Аліса.

Але Джордан не звернув на неї уваги.

—  ...це лише гілки. Стовбур псіонічного дерева — це телепатія, а саме її ви й боїтеся, чи не так? Телепатії.

Пальці Тома намацали те місце над верхньою губою, де раніше були вуса, і торкнулися почервонілої шкіри.

— Ну, така думка у мене була. — Він трохи помовчав, високо задерши голову. — Логічно. Проте я сумніваюся.

Джордан і це пропустив повз вуха.

— Припустімо, що вони справді псіоніки. І стають справжніми телепатами, а не просто зомбі зі стадним інстинктом, саме це я маю на увазі. І що з того? Ґейтенська зграя мертва, і здохли вони без руля щодо того, хто їх спалив, померли у своєму несправжньому сні. Тож якщо ви непокоїтеся через те, що вони могли телепатично передати факс із нашими іменами і описами своїм друзякам у найближчих до Нової Англії штатах, тоді розслабтеся.

— Джордане... — почав Директор і скривився, наче від болю. Він досі тримався за бік.