Зона покриття - Кінг Стівен - Страница 39

— Не кажучи вже про стереосистеми, — додав Клай.

— Зараз немає часу пояснювати. Небо вже починає світлішати, і... розкажи їм, Джордане.

Джордан слухняно відповів, як учень, що повторює урок, якого не розуміє.

— Справжні вампіри мусять заховатися до того, як проспіває півень, сер.

— Правильно, перш ніж заспіває півень. Поки що просто спостерігайте. Це все, що від вас вимагається. Ви ж не знали, що є такі місця, чи не так?

— Аліса знала, — озвався Клай.

Вони дивилися. Ніч справді почала здавати свої позиції, тож Клай зрозумів, що очі на всіх тих обличчях розплющені. Він був цілком певен того, що вони не бачили, а просто... були розплющені.

«Тут відбувається щось погане, — подумав він. — Збирання у зграї було тільки початком».

Дивитися на вкладені у штабелі тіла та байдужі обличчя-маски (здебільшого білі, адже це Нова Англія, врешті-решт) було теж страшно, але безтямні очі, здійняті до неба, сповнили його невимовним жахом. Десь неподалік заспівала перша вранішня пташка. Це був не півень, але Директор все одно здригнувся і похитнувся. Цього разу його підтримав Том.

— Ходімо, — сказав їм Директор. — До Читем-лоджу недалеко, але ми мусимо рушати. Від сирості мої ноги як дерев'яні. Тримай мене за лікоть, Джордане.

Аліса вивільнилася з обіймів Клая і підійшла до старого з іншого боку. Його посмішка швидше свідчила про незгоду, і він заперечливо похитав головою.

— Про мене подбає Джордан. Зараз ми дбаємо один про одного — правда, Джордане?

— Так, сер.

— Джордане? — звернувся до хлопчика Том. Вони наближалися до великого і досить претензійного особняка у стилі Тюдорів. Клай припустив, що це і є Читем-лодж.

— Так, сер?

— Я не зміг прочитати напис над табло. Що на ньому було написано?

— ЛАСКАВО ПРОСИМО НА ЗУСТРІЧ ВИПУСКНИКІВ! — Джордан хотів було посміхнутися, а тоді згадав, що цього року не буде ніякої зустрічі випускників — транспарант на трибунах вже почав вицвітати, — і його обличчя згасло. Якби не втома, він міг би опанувати себе, але було дуже пізно, майже світанок, тож на шляху до резиденції Директора останній студент Академії Ґейтена, який досі не зняв з себе бордово-сірий одяг, гірко розридався.

— Це було просто неймовірно, сер, — сказав Клай. Якось непомітно він почав звертатися до директора, як Джордан. Том та Аліса також. — Спасибі.

— Так, — закивала головою Аліса. — Дякую. Ніколи в житті я не з'їдала одразу два гамбургери — принаймні таких великих точно ніколи.

Була третя година наступного дня. Вони сиділи на задньому ґанку Читем-лоджу. Чарльз Ардай — Директор, як називав його Джордан, — приготував гамбургери на маленькому газовому грилі. Він сказав, що м'ясо можна їсти без побоювання, бо генератор, від якого живилася морозилка у кафетерії, працював до полудня вчорашнього дня (і справді, пиріжки, які вони дістали з холодильника, принесеного Томом та Джорданом із буфетної, були вкриті інеєм і тверді, як хокейні шайби). Він сказав, що смажити м'ясо, мабуть, безпечно до п'ятої години, хоча розважливіше було б пообідати раніше.

— Вони можуть почути запах їжі? — запитав Клай.

— Скажімо так: у нас немає ніякого бажання дізнаватися, чи це правда, — відказав Директор. — Чи не так, Джордане?

— Так, сер, — сказав Джордан і відкусив шматок другого гамбургера. Він жував уже повільніше, але Клай думав, що малий впорається з завданням. — Нам потрібно бути всередині, коли вони прокинуться і коли повертатимуться з міста. Вони ходять саме до міста. Просто спустошують його, як птахи викльовують до останнього зернятка поле з зерновими. Так каже Директор.

— Коли ми були у Молдені, то вони поверталися додому зграями раніше, — зауважила Аліса. — Правда, ми не знали, де їхній дім. — Вона не відводила погляду від таці з чашками пудингу. — Можна мені це?

— Авжеж. — Директор підштовхнув тацю ближче до неї. — І ще один гамбургер, якщо маєш бажання. Треба все з'їсти, а то зіпсується.

Аліса застогнала і заперечно похитала головою, але чашку з пудингом взяла. І Том також.

— Здається, вранці вони йдуть в один і той самий час, але тепер повертаються додому пізніше, — задумливо сказав Ардай. — Чому б це?

— Важко чимось розжитися? — висловила припущення Аліса.

— Можливо... — Він востаннє відкусив шматок гамбургера, а потім охайно прикрив залишки паперовою серветкою. — Як ви знаєте, зграй багато. У радіусі п'ятдесяти миль їх може бути не менше дюжини. Від людей, що йшли на схід, ми дізналися, що зграї є у Сендауні, Фремонті та Кандії. Вдень вони майже безцільно нишпорять у пошуках їжі, а може, й музики, а потім повертаються туди, звідки прийшли.

— Ви це напевно знаєте? — уточнив Том. Він покінчив з однією чашкою пудингу і взявся за наступну.

Ардай похитав головою.

— Нічого не можна сказати напевне, пане Маккурт. — Його волосся, що звисало довгими сивими пасмами (точно волосся професора англійської мови, подумав Клай), трохи розвіював спокійний полуденний вітерець. Хмари зникли. Із заднього ґанку відкривався гарний вид на кампус, поки що безлюдний. Джордан регулярно робив обхід навколо будинку, щоб розвідати ситуацію на схилі, який спускався до Академічної авеню, і доповідав, що там також усе тихо. — Ви не бачили інших їхніх нічліжок?

— Ні, — сказав Том.

— Але ми йшли в темряві, — нагадав йому Клай, — а нині ж темно, хоч око виштрикни.

— Так, — погодився Директор. Його голос лунав майже сонно. — Як у le moyen age. Переклади, Джордане.

— У середні віки, сер.

— Добре. — Учитель поплескав учня по плечу.

— Навіть великі зграї можна було легко пропустити, — сказав Клай. — Їм би навіть ховатися не довелося.

— Ні, вони не ховаються, — заперечив Директор Ардай, складаючи руки дашком. — Принаймні поки що. Вони ходять зграями... нишпорять у пошуках їжі... а їхній груповий розум може слабшати, поки вони шукають їжу... але, мабуть, з кожним разом все менше. Імовірно, з кожним днем дедалі менше і менше.

— Манчестер згорів дотла, — ні сіло ні впало сказав Джордан. — Ми бачили пожежу звідси, правда, сер?

— Так, — підтвердив Директор. — Це було дуже сумне й страшне видовище.

— А це правда, що людей, які хочуть потрапити до Массачусетсу, розстрілюють на кордоні? — поцікавився Джордан. — Так кажуть люди. Подейкують, що треба йти у Вермонт, тільки той шлях безпечний.

— Брехня, — відказав Клай. — Те саме ми чули про кордон Нью-Гемпширу.

Джордан якусь хвилю дивився на нього круглими очима, а тоді розреготався. У цей безвітряний день його чистий сміх дзвенів чудово.

А тоді десь далеко прогримів постріл. А ближче до них хтось закричав, чи то від люті, чи від жаху.

Джордан припинив сміятися.

— Розкажіть нам про той дивний стан, у якому вони перебували минулої ночі, — тихо попросила Аліса. — І про музику. Усі зграї слухають музику вночі?

Директор глянув на Джордана.

— Так, — підтвердив хлопчик. — Сама тільки спокійна музика, ніякого року чи кантрі...

— Мушу висловити припущення, що й ніякої класики також, — вставив Директор. — Принаймні без претензій на щось.

— Це їхні колискові, — сказав Джордан. — Директор і я так думаємо, чи не так, сер?

— Ми з Директором, Джордане.

— Ми з Директором, так, сер.

— Але ми справді так думаємо, — підтвердив Директор. — Хоча, підозрюю, що в цьому може бути закладено якийсь інший сенс. Так, щось геть інше.

Клай був спантеличений. Він не знав, що робити далі. Дивився на своїх друзів і бачив на їхніх обличчях відображення власних почуттів — то було не просто збентеження, а страшне небажання, щоб їх просвітили.

Нахилившись уперед, Директор Ардай сказав:

— Дозвольте мені бути чесним з вами. Я мушу бути чесним — це звичка, вироблена роками. Я хочу, щоб ви нам допомогли зробити жахливу річ. Гадаю, часу на те, щоб це зробити, не так багато, і незважаючи на те, що один такий вчинок може ні до чого не привести, ніколи не знаєш напевно, правда? Ніхто не знає, який зв'язок може існувати між цими... зграями. Хай там як, я не стоятиму осторонь, поки ці... істоти... непомітно прибирають до рук не тільки мою школу, але й денне світло. Я міг би вже здійснити цю спробу, але я старий, а Джордан дуже молодий. Надто молодий. Чим би вони зараз не були, не так давно це були люди. Я не дозволю йому брати у цьому участь.