Зона покриття - Кінг Стівен - Страница 27

Клай замислився над тим, скільки дітей із застиглими поглядами — тих, що зараз проходили повз будинок, — минулого року вимагали від батьків купити їм мобілки з особливими мелодіями, як це робив Джонні.

— Стадна свідомість, — мовив Том трохи згодом. — Ви справді у це вірите?

— Я наче вірю, — озвалася Аліса. — Бо... ну... власного ж розуму вони не мають?

— Вона має рацію, — сказав Клай.

Міграція (побачивши це явище хоч раз, ніхто б уже не зміг називати його іншим словом) стала менш численною, але не припинилася навіть за півгодини; троє чоловіків ішли в ряд — один у сорочці для гри у кеглі, другий у тому, що залишилося від костюма, третій з обличчям, нижньої половини якого не було видно, бо її вкривала кірка засохлої крові; ще двоє чоловіків і жінка рухалися, вишикувавшись у нашвидкуруч створений ряд для танцю конґа; жінка середнього віку, схожа на бібліотекарку (якщо не звертати уваги на одну оголену грудь, яка просто теліпалася), пройшла у тандемі з недорозвиненим незграбним дівчам, яке могло бути помічницею бібліотекаря. Після нетривалої паузи проходила ще дюжина, вишикувана в щось на зразок квадрата, порожнього всередині: такими були бойові одиниці за часів наполеонівських воєн. А десь на віддалі Клай чув звуки, які нагадували війну, — поодинокі постріли з гвинтівки чи револьвера, а одного разу (близько, може, у сусідньому Медфорді або навіть тут, у Молдені) стрекотіння великокаліберного автомата. Знову лунали крики. І хоча в більшості своїй вони були віддаленими, Клай не мав сумніву, що це були саме крики.

У місті досі залишалися нормальні люди, багато людей, і дехто таки зумів дістати зброю. Тепер вони, напевно, влаштували полювання на фонерів. Однак іншим пощастило менше: вони не заховалися до сходу сонця, коли вийшли психи. Клай подумав про механіка Джорджа, який стискав голову старого своїми помаранчевими руками, різкий поворот, тріск, маленькі окуляри для читання падають у буряки і лежать там. І лежать. І лежать.

— Я хочу піти до вітальні і посидіти там, — сказала Аліса. — Не хочу на них більше дивитися. І слухати. Мене нудить.

— Звичайно, — відповів Клай. — Томе, а ти не хочеш?..

— Ні, — сказав Том. — Ви йдіть. Я залишуся тут і трохи повартую. Думаю, хтось із нас мусить залишатися на варті, правда ж?

Клай кивнув. Він теж був такої думки.

— За годину чи десь так можеш мене змінити. Стоятимемо тут по черзі.

— Згода.

Коли вони рушили по коридору вглиб будинку (Клай однією рукою обіймав Алісу за плечі), Том гукнув:

— Іще одне.

Вони озирнулися.

— Гадаю, сьогодні нам треба якомога краще відпочити. Звісно, якщо ми збираємося йти на північ.

Клай пильно на нього подивився, щоб з'ясувати, чи Том сповна розуму. Виглядав він нормальним, але...

— Ти бачив, що там коїться? — запитав він. — Чув постріли? Ті... — Він не хотів казати ті крики, поки Аліса була поруч, хоча, мабуть, було вже запізно захищати її почуття. — ...верески?

— Авжеж, — відповів Том. — Але минулої ночі психів надворі не було, хіба не так?

На якусь мить Клай і Аліса заклякли. Тоді Аліса почала м'яко, майже беззвучно плескати у долоні. А на обличчі Клая з'явилася посмішка. Вона напружувала його м'язи і здавалася незвичною, а разом із нею прийшла надія, що завдала майже фізичного болю.

— Томе, ти часом не геній? — запитав він.

Том не відреагував на посмішку.

— Не розраховуй на це, — сказав він. — Мої оцінки за тести завжди залишали бажати кращого.

Без сумніву, почуваючи себе краще — і це добрий знак, подумав Клай, — Аліса пішла нагору, щоб покопирсатися у одязі Тома і знайти собі щось пристойне на день. Клай сидів на дивані, думаючи про Шарон та Джонні й намагаючись вгадати, куди вони могли піти і що робили. Весь час тішив себе думкою, що їм пощастило і вони знайшли одне одного. Задрімавши, він чітко побачив їх у початковій школі Кент-Понда, де працювала Шарон. Вони забарикадувалися у спортзалі з двома-трьома дюжинами інших людей, їли бутерброди з їдальні та пили молоко з маленьких пакетиків. Вони...

Його розбудив голос Аліси, яка кликала згори. Подивившись на наручний годинник, він побачив, що спав на дивані майже двадцять хвилин. Слина з роззявленого рота цівкою стікала на підборіддя.

— Алісо? — Він підійшов до підніжжя сходів. — Усе гаразд? — Він бачив, що Том теж дивиться нагору.

— Так, але ти міг би зійти сюди на секундочку?

— Авжеж. — Він подивився на Тома, знизав плечима і пішов нагору.

Аліса була в гостьовій кімнаті, у якій, судячи з вигляду, гостей майже ніколи не було, хоча дві подушки свідчили про те, що Том більшу частину ночі провів тут із нею, а зім'ята постільна білизна — що він навряд чи добре виспався. Вона знайшла штани захисного кольору (майже її розміру) і спортивну кофту з написом «ОЗЕРНИЙ ПАРК КЕНОБІ» спереду, під зображенням американських гірок. На підлозі стояв портативний магнітофон того типу, який колись був найзаповітнішою мрією Клая та його друзів, так само, як для Крихітки Джонні межею бажань був той червоний мобільник. Клай та його друзі називали такі магнітофони стереосистемами або бумбоксами.

— Я знайшла його у шафі, і батарейки, здається, ще не сіли, — сказала Аліса. — Хотіла ввімкнути і пошукати якусь радіостанцію, але потім злякалася.

Він подивився на стереосистему, що стояла на підлозі з твердої деревини у гостьовій кімнаті, і йому самому стало страшно. Можливо, це рушниця, яка може вистрілити. Але він відчув непереборне бажання простягнути руку й перемкнути тумблер, що зараз показував CD, на FM. І зрозумів, що Аліса теж відчувала цей потяг, тому і покликала його. Прагнення торкнутися зарядженої рушниці нічим не відрізнялося б від цього.

— Його мені подарувала сестра на день народження два роки тому, — озвався Том з порога, й обоє аж підстрибнули від несподіванки. — У липні минулого року я зарядив його батарейками і брав із собою на пляж. Коли я був малим, ми всі ходили на пляж і слухали радіо, хоча такого великого приймача у мене ніколи не було.

— У мене теж, — зізнався Клай. — Але я завжди хотів такий мати.

— Я брав його із собою на Гемптон-біч у Нью-Гемпширі з купою компакт-дисків Ван Галена та Мадонни, але це вже було не те. Годі й порівнювати. Відтоді я ним не користувався. Гадаю, в ефірі зараз все одно не працює жодна станція. Ви так не думаєте?

— Упевнена, що деякі ще в ефірі, — заперечила Аліса. Вона весь час кусала нижню губу. Клай подумав, що коли вона не перестане, то з губи потече кров. — Ті, що їх мої друзі називають «робовісімдесятими». У них прості назви — наприклад, БОБ чи ФРЕНК, — і їхній сигнал іде з одного гігантського комп'ютера у Колорадо і транслюється з супутника. Принаймні так кажуть мої друзі. І... — Вона лизнула те місце, яке кусала. Під шкіркою вже проступала кров. — Сигнали стільникових телефонів теж так передаються, правда ж? Через супутник.

— Не знаю, — чесно зізнався Том. — Гадаю, ті, що транслюються на велику відстань... а ще трансатлантичні... і, мабуть, злий геній міг обманним шляхом подати інший супутниковий сигнал на всі ці вежі надвисоких частот... ті, що передають сигнал далі...

Клай знав, про які вежі йдеться, — сталеві каркаси, обліплені тарілками, наче сірими присосками. За останні десять років вони повиростали всюди.

— Якщо ми піймаємо місцеву станцію, то, може, почуємо новини, — мовив Том. — Якісь поради щодо того, що робити, куди йти...

— Так, але раптом те ж саме діється й по радіо? — спитала Аліса. — Саме це я маю на увазі. А якщо ти піймаєш те, що моя... — Вона знову облизнула губу і знову почала її кусати. — Те, що почула моя мати? І мій тато? Він теж, так, у нього був найсучасніший телефон з усіма наворотами — відео, автонабір, Інтернет — він обожнював цього свого франта! — Її сміх був водночас істеричним та болісним — запаморочлива комбінація. — Якщо ти піймаєш те, що почули вони? Мої та ті, що надворі? Невже ти хочеш так ризикувати?