Вежа блазнів - Сапковский Анджей - Страница 2

Значить, так і скажу коротко: восени 1420 року відмовився король Ягайло прийняти чеську корону, що її йому гусити нав'язували. Вирішили у Кракові, що корону цю візьме литовський dux Вітольд, якому завжди королювати хотілося. Та щоб, одначе, ані короля римського Сигізмунда, ні папу не злити занадто, послали в Чехію небожа Вітольдового, Сигізмунда, Корибутового сина. Корибутович на чолі п'яти тисяч польських рицарів став у Золотій Празі в році 1422, на святого Станіслава[14]. Але вже приблизно на Трьох Царів[15] наступного року князькові на Литву повернутися довелося — так чубилися за те чеське спадкоємство Люксембуржець і Одо Колонна, на той час Отець Святий Мартін V. І що ви на те? Уже в 1424 році, на саме Благовіщення[16], був Корибутович знову у Празі. Цього разу вже всупереч Ягайлу й Вітольдові, всупереч папі, всупереч римському королю. А значить, як вигнанець і баніт. На чолі собі подібних вигнанців і банітів. І на тисячі, як перше, а лише на сотні лічених.

У Празі ж переворот, як Сатурн, пожирав власних дітей, а табір протистояв табору. Яна з Желіва, обезглавленого в понеділок після Поминальної неділі 1422 року, вже у травні того ж таки року оплакували по всіх костелах як мученика. І Злата Прага бундючно протиставила себе Таборові, але отут і найшла коса на камінь. Себто на Яна Жижку, великого войовника. Року Божого 1422, на другий день після червневих нон[17], під Малешовом, над річкою Богинкою, страшно провчив Жижка пражан. Багато, ой багато було у Празі по тій битві вдів і сиріт.

Хтозна, може, саме через тії сирітські сльози й сталося так, що лише трохи по тому, у середу перед Гавелом[18], помер у Пршибиславі, що під моравським кордоном, Ян Жижка із Троцнова, а пізніше із Чаші. А поховали його у Градці-Кралове, там він і лежить. І так як перше одні плакали через нього, то тепер інші плакали за ним. Що їх осиротив. Тому й назвали себе Сирітками…

Але ви ж бо всі це пам'ятаєте. Бо це ж іще зовсім недавні часи. А такими здаються… історичними.

А от чи знаєте ви, достойні панове, по чому впізнати, що час історичний? Та по тому, що діється всього дуже багато і стається все дуже швидко.

От і тоді діялося всього дуже багато і ставалося все дуже швидко.

Кінця світу, як уже говорилося, не було. Хоча багато що вказувало на те, що настане. Бо ж настали — достоту як мовилось у пророцтвах — великі війни і великі лиха для християнського люду, й багато мужів загинуло. Здавалося, сам Бог хоче, щоби перед настанням нового ладу було дощенту знищено старий. Здавалося, що наближається Апокаліпсис. Що Десятирогий Звір виходить із Безодні. Що страхітливих Чотирьох Вершників уже явлено в димах пожеж і на политих кров'ю полях. Що ось-ось прогримлять труби і буде зламано печаті. Що проллється небесний вогонь. Що впаде Зоря Полин на третю частину рік і на джерела вод. Що чоловік уже знетямлений, коли слід ноги другого на згарищі побачить, відбиток той зі сльозами на очах цілуватиме.

Страшно бувало не раз настільки, що аж, хай вельможне панство вибачає, дупа терпла.

Лютий то був час. Недобрий. І якщо панове бажають, я про нього розповім. Так просто, аби нудьгу розігнати, поки не припиниться сльота, яка нас тут, у корчмі, тримає.

Розповім, якщо бажаєте, про ті часи. Про людей, котрі тоді жили, та й про таких, які тоді жили, але аж ніяк людьми не були. Розповім про те, як одні і другі боролися з тим, що їм ті часи принесли. З долею. І з самими собою.

Починається ця історія любо і приємно, туманно і зворушливо — ніжним і сентиментальним коханням. Але нехай вас це, любе панство, не вводить в оману.

Нехай це не вводить в оману.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Крізь відчинене вікно кімнатчини, на тлі темного ще після недавньої грози неба, було видно три вежі: ратуші — найближчу, далі струнку вежу костелу святого Йоанна Євангеліста, що виблискувала на сонці новенькою червоною черепицею, а за нею круглий донжон княжого замку. Круг вежі костелу шугали ластівки, переполохані нещодавнім калатанням дзвонів. Дзвони вмовкли вже добрих кілька хвилин тому, але перенасичене озоном повітря, здавалося, усе ще дрижало від їхнього звуку.

Дзвони зовсім недавно били й на вежах костелів Пресвятої Діви Марії та Божого Тіла. Але цих дзвіниць не було видно з віконця кімнатки в піддашші дерев'яного будинку, приліпленого, мов ластів'яче гніздо, до комплексу притулку та монастиря отців-августиніян.

Був час сексти[20]. Ченці якраз розпочали Deus in auditorium[21]. А Рейнмар із Беляви, якого друзі називали Рейневаном, поцілував спітніле зап'ястя Аделі фон Стерча, вивільнився з її обіймів і, важко дихаючи, приліг збоку на гарячій від кохання постелі.

З-за мурів, з боку вулиці Монастирської, долинали крики, тарахкотіння возів, глухе стугоніння порожніх бочок, мелодійний дзенькіт олов'яного та мідного посуду. Була середа, базарний день, що завжди притягував до Олесниці безліч купців і покупців.

«Уже співають гімн», — подумав Рейневан, лінивим рухом обіймаючи Аделю, дружину лицаря Гельфрада фон Стерча, яка була родом із далекої Бургундії. От уже й гімн. Важко повірити, як хутко проминають хвилини щастя. Хотілося б, аби вони тривали вічно, а вони проминають, немов якийсь невловний сон…

— Рейневане… Mon amour…[23] Мій божественний хлопчику… — Аделя хижо і жадібно перервала його дрімотну задуму. Вона також усвідомлювала проминання часу, але аж ніяк не збиралася марнувати його на філософські розмірковування.

Аделя була зовсім, повністю, абсолютно гола.

«Всякому городу нрав і права, — думав Рейневан, — як цікаво пізнавати світ і людей. Шльонські жінки і німкені, приміром, як доходить до діла, ніколи не дозволяють задирати їм сорочку вище пупка. Польки й чешки задирають самі, та ще й залюбки, вище персів, але нізащо у світі не скинуть зовсім. А бургундки — о, ці миттю знімають із себе все; їхня гаряча кров у хвилини любовних розкошів не терпить, видно, на шкірі ані клаптика тканини. Ах, що ж то за радість — пізнавати світ! Пречудова, мабуть, країна Бургундія. Пречудовий, мабуть, тамтешній ландшафт. Гори — високі… Пагорби — круті… Долини…»

— Ах, ааах, mon amour, — стогнала Аделя фон Стерча, припадаючи до долонь Рейневана всім своїм бургундським ландшафтом.

Рейневанові, до речі кажучи, було двадцять три роки, і світу він пізнав радше небагато. Знав дуже мало чешок, ще менше шльонзачок і німкень, одну польку, одну циганку; що ж до інших народностей, то тільки одного разу дістав відкоша від угорки. А тому його еротичні експерієнції[24] жодною мірою не можна було зарахувати до розряду імпозантних, більше того, були вони, відверто кажучи, досить мізерними як кількісно, так і якісно. Проте і їх вистачало, щоби він собою пишався і часом навіть дер кирпу. Рейневан — як і будь-який молодик, у крові якого бушував тестостерон, — мав себе за великого спокусника і неабиякого знавця любовних справ, від якого в жіночого роду немає ніяких таємниць. Однак правда полягала в тому, що за одинадцять зустрічей із Аделею фон Стерча Рейневан довідався про ars amandi більше, аніж за всі три роки навчання у Празі. Рейневан, одначе, так і не допетрав, що то якраз Аделя навчає його, — він був переконаний, що найбільше важить власне його самобутній талант.