Вежа блазнів - Сапковский Анджей - Страница 15

Рейневан не прокоментував і цього разу.

— Зараз уже так не прибивають, — зітхнув лицар. — А шкода. Мою пані Барбару легковажною не назвеш, проте як подумаю, що її хвилину слабкості, може, використовує там, у Кракові, який-небудь джинджик, якийсь, хлопче, подібний до тебе красунчик… А, та що тут говорити…

Тишу, яка настала на кілька хвилин, знову перервала з'їдена лицарем капуста.

— Та-а-а-к, — полегшено простогнав Завіша і подивився на небо. — Але знай, хлопче, що я тебе не засуджую, оскільки лише тому каміння метати личить, хто сам без гріха. І таким-от робом усе це підсумувавши, давай-но вже більше до цієї розмови не повертатися.

— Любов — то велика річ, і багато в неї імен, — промовив Рейневан злегка ображеним тоном. — Слухаючи пісень і романсів, ніхто не присікується ні до Трістана й Ізольди, ні до Ланселота й Гіневри, ні до трубадура Гільйома де Кабестена і мадам Маргарити з Руссільйона. А нас з Аделею пов'язує аж ніяк не менш велика, палка й щира любов. І на тобі маєш, усі немов заповзялися…

— Якщо ця любов така велика, — Завіша вдав, ніби зацікавився, — то чому ти не біля своєї коханої? Чому fugas chrustas[80], достоту як застуканий злодюжка? Трістан, щоби бути поруч з Ізольдою, знайшов спосіб, переодягнувся, якщо мені пам'ять не зраджує, у лахміття запаршивілого жебрака. Ланселот, щоби врятувати свою Гіневру, сам-один виступив проти всіх лицарів Круглого Столу.

— Не так воно просто, — Рейневан густо спалахнув, аж йому побагряніли лиця. — Що ж їй з того, якщо мене схоплять і уб'ють? Про себе самого я вже й не згадую. Але спосіб я знайду, не бійтеся. Хоч би й переодягнувшись, як Трістан. Любов завжди переможе. Amor vincit omnia.[81]

Завіша знову звівся в сідлі й перднув. Важко було оцінити, чи це був коментар, чи тільки капуста.

— Єдина з цього диспуту користь, — сказав він, — що ми побалакали, бо тоскно було їхати мовчки, з похнюпленим носом. Балакаймо далі, юний пане сілезцю. На якусь відсторонену тему.

— А чому, — наважився за якийсь час Рейневан, — ви цим шляхом їдете? Хіба не ближче з Кракова на Мораву через Ратибор? І Опавсько?

— Може, й ближче, — погодився Завіша. — Але я, бач, ратиборців терпіти не можу. Недавно померлий князь Ян, царство йому небесне, був неабиякий сучий син. Він підіслав убивць до Пшемека, сина цешинського князя Ношака, а я і Ношака знав, і Пшемек був мені другом. Так що ратиборською гостинністю я ані колись не користувався, ані тепер не буду, бо синулько Янів, Міколаєк, кажуть, доблесно ступає слідами батька. Крім того, я зробив гак, бо було про що з Кантнером поговорити в Олесниці, я вирішив повторити йому те, що сказав про нього Ягайло. До того ж дорога через Нижній Шльонськ зазвичай багата на атракції. Хоч бачу тепер, що така її слава трохи перебільшена.

— А! — зметикував Рейневан. — От чому ви в повному обладунку їдете! І на бойовому коні! Бійки шукаєте? Я вгадав?

— Вгадав, — спокійно визнав Завіша Чорний. — Казали, у вас тут аж кишить раубрітерами[82].

— Не тут. Тут безпечно. Тому-то так людно.

Справді, на брак товариства нарікати вони не могли. Самі, щоправда, вони не наздогнали нікого, і їх ніхто не обганяв, зате в протилежному напрямку, із Бжега до Олесниці, рух був жвавий. Вони розминулися вже з кількома купцями на тяжко завантажених возах, які залишали за собою глибокі колії, під ескортом кільканадцяти озброєних людей із винятково бандитськими пиками. Проминули пішу колону нав'ючених баклагами дігтярів, про наближення яких заздалегідь стало відомо з різкого запаху дьогтю. Розминулися з групкою кінних хрестоносців із Зіркою, пройшли повз молодого йоанніта з личком херувима, що подорожував зі зброєносцем, минули погоничів, які гнали волів, а також п'ятьох підозрілих на вигляд пілігримів, котрі, хоч вони цілком ґречно запитали дороги на Ченстохову, в очах Рейневана підозрілими бути не перестали. Розминулися з голіардами, які їхали на драбинястому возі, веселими і не зовсім тверезими голосами горланячи «In cratere meo»[83], пісню, складену на слова Гуго Орлеанського. А тепер оце — лицаря з жінкою і невеликим почтом. Лицар був у розкішному баварському обладунку, а здиблений двохвостий лев на щиті засвідчував належність до великого роду Унругів. Лицар — це було видно — вмить розпізнав герб Завіші, відтак привітав його поклоном, але таким гордовитим, щоб було зрозуміло, що не гірші Унруги за Сулимців. Одягнена у світло-фіолетову сукню супутниця лицаря їхала по-дамському на гарній каро-гнідій кобилиці і не мала — о диво! — жодного головного убору, вітер вільно грався її золотим волоссям. Проїжджаючи повз них, жінка підняла голову, злегка усміхнулася й подарувала Рейневанові, який вирячився на неї, такий зелений і промовистий погляд, що юнак аж затремтів.

— Ой-ой, — сказав Завіша, коли ті вже від'їхали. — Не помреш ти, хлопче, своєю смертю.

І перднув. Із силою бомбарди середнього калібру.

— Щоб довести, — сказав Рейневан, — що я на вас за ваші кпини й шпильки зовсім не ображаюся, я вилікую вас від цих здуттів і газів.

— Цікаво, як це.

— Побачите. Хай-но лише трапиться пастух.

Пастух трапився досить навіть швидко, але, вздрівши, як до нього з тракту звертають вершники, кинувся у паніці втікати, упірнув у хащі й зник, немов якийсь сон золотий. Залишилися тільки бекаючі вівці.

— Треба було, — розважив, стаючи на стременах, Завіша, — хитрістю його брати, із засідки. Бо тепер його вже по цих вертепах не наздоженемо. Пастуха ніби вітром здуло, і, судячи зі швидкості, він уже встиг відгородитися від нас Одрою.

— Або й Нисою, — додав Войцех, зброєносець лицаря, доводячи свою дотепність і знання географії.

Однак Рейневан зовсім не звернув уваги на глузування. Зліз з коня, впевненою ходою подався до вівчарського куреня, звідки невдовзі появився з великим пучком сухого зілля.

— Не пастуха мені було треба, — пояснив він спокійно, — а оцього. І ще треба трошечки окропу. Горщик знайдеться?

— Усе, — сухо сказав Войцех, — знайдеться.

— Якщо кип'ятити, — Завіша поглянув на небо, — тоді привал. До того ж довгий, бо ніч уже близько.

Завіша Чорний зручніше всівся на накритому кожухом сідлі, зазирнув у тільки що спустошений кухоль, понюхав.

— Направду, — прорік він, — на смак воно немов нагріта сонцем вода з рову, а смердить котом. Але помічне, клянуся муками Господніми, помічне! Уже після першого кухля коли мене просрало, я відчув себе краще, а тепер-то вже як рукою зняло. Я тебе визнав, Рейнмаре. Брехня, видно, буцім університети можуть навчити тільки пияцтву, розпусті та лихослів'ю. Брехня, воістину.

— Дрібка знання про трави, і нічого більше, — скромно відповів Рейневан. — А от що вам насправді допомогло, пане Завішо, то це те, що ви зняли лати та відпочили в зручнішому, ніж у сідлі, положенні…

— Ти надто скромний, — перебив його лицар. — Я свої можливості знаю, знаю, скільки часу можу витримати в сідлі й обладунку. Маєш знати, що я часто подорожую вночі, з ліхтарем, без привалу. По-перше, це скорочує час на подорож, по-друге, якщо не вдень, то, може, хоч потемки хто-небудь зачепить… І тим хоч трохи мене розважить… Але раз ти кажеш, що тут місця спокійні, то навіщо коней мучити, посидьмо при вогні до світанку, побалакаймо… Зрештою, це теж розвага. Може, й не така добра, як випустити фляки з пари раубрітерів, та все ж таки…

Вогонь весело спалахнув, освітивши ніч. Зашкварчав і запахтів жир, що скрапував із ковбас і шматків грудинки, які зброєносець Войцех з пахолками присмажували на прутиках. Войцех і пахолки дотримувалися мовчання і відповідної дистанції, але в поглядах, які вони нишком кидали на Рейневана, була помітна вдячність. Видно, вони зовсім не поділяли любові свого пана до всенощних поїздок із ліхтарем.