Божі воїни - Сапковский Анджей - Страница 85

— Шева! Арадія! — Малевольт сипнув на вугілля жменю порошку, судячи з запаху, суміші сушеного полину і соснової глиці.

У вогонь, який бухнув, вилив із флакончика кров.

— Арадія! Regina delie streghe! Нехай затьмариться зір того, хто на мене чигає. Нехай страх його охопить. Fiat, fiat, fiat.

— Ея! — мамун вилив на гаряче вугілля три краплі оливи, клацнув пальцями. — Шева! Ея!

Полум’я свічок зненацька вистрелило вгору.

Свічки згасли моментально, наповнивши крипту смородом кіптяви. Вогонь на тринозі втік углиб жару, зачаєний у глибині, тільки тлів. Кістяк на гранітному катафалку з тріскотом розпався на сто чорних, обвуглених кісток і кісточок.

А покритий некромантськими ієрогліфами, залитий кров’ю і обліплений пухом голубок пергамент на пюпітрі раптом запалав живим вогнем, скрутився, почорнів. І розсипався.

Стало страшенно холодно. Магія, яка ще недавно наповнювала крипту, ніби теплий клей, зникла. Абсолютно й безповоротно.

Стінолаз брудно вилаявся.

Госпітальєр зітхнув. Трохи немовби з полегшенням.

Так воно з магією бувало. Траплялися дні, коли ніщо не вдавалося. Коли все псувалося. Коли не залишалося нічого іншого, як тільки дати магії спокій.

Перш ніж накласти власне любовне заклинання, Малевольт, за звичаєм Старших Рас, одягнув на голову вінок із засохлого бадилля. Він виглядав у ньому так кумедно, що Рейневан ледве зберіг серйозність.

Саме любовне заклинання було на диво простим: мамун обмежився тим, що покропив пентаграму екстрактом тирличу і, здається, геліотропу. Кинув на розжарене вугілля кілька соснових голок, насипав на них дрібку розтертого листя чорниці. Кілька разів клацнув пальцями, засвистів. І те, й інше було типове для Старшої Магії. Однак коли він розпочав інвокацію, то скористався віршем із Пісні Пісень:

— Pone me ut signaculum super cor tuum ut signaculum super brachium tuum quia fortis est ut mors[195]. Ісмай! Ісмай! Мати Сонця, тіло якої біліше від молока зірок! Elementorum omnium domina, Пані Творення, Годувальнице Світу! Regina delle streghe!

— Дивися, — шепнув Малевольт. — Дивися, Рейневане.

У легенькій імлі, яка піднялася над пентаграмою, щось ворухнулося, задрижало, затанцювало мозаїкою мерехтливих відблисків. Рейневан нахилився, напружив погляд. Протягом однієї короткої миті йому здавалося, що він бачить жінку, високу, чорноволосу, з очима як зорі, зі знаком півмісяця на чолі, вбрану в взірчасту сукню, яка мінилася численними відтінками то білого, то міді, то пурпуру. Перш ніж він остаточно збагнув, на кого дивиться, видиво зникло, але присутність Матері Всесвіту все ще була відчутною. Легенька імла над пентаграмою згустилася. А потім знову просвітліла — і він побачив те, що хотів побачити.

— Ніколетта!

Здавалося, що вона його почула, різко повела головою. На ній був ковпак з хутряною облямівкою, гаптована курточка, навколо шиї — вовняна шаль. За її спиною він бачив сто білостовбурних безлистих беріз. А за березами — стіну. Будинок. Замок? Станицю? Храм?

А потім усе зникло. Зовсім, повністю й остаточно.

— Я знаю, де це, — сказав мамун, перш ніж Рейневан почав нарікати. — Я впізнав місце.

— То кажи!

Мамун сказав. Він іще не закінчив говорити, а Рейневан уже мчав до стайні сідлати коня.

Видиво не обманювало. Він побачив її на тлі білостовбурних беріз, ще біліших через те, що вони охоплювали край бору, чорну стару дубину. Її сива кобила ступала поволі, обережно ставила ноги в глибокому снігу. Він пришпорив коня, під’їхав ближче. Кобила заіржала, його гнідий жеребець відповів.

— Ніколетто.

— Рейнмаре.

На ній був чоловічий одяг: ватована, гаптована узорами куртка з бобровим коміром, рукавиці для їзди верхи, грубі, зроблені з фарбованої вовни braccae, тобто ногавиці, високі чоботи. Ковпачок з хутряною облямівкою був надягнутий поверх шовкової підбійки, яка закривала щоки і шию ззаду, крім того, шия була кілька разів обмотана вовняною шаллю з вільно відкинутим на плече кінцем — на кшталт чоловічої ліріпіпи.

— Ти наслав на мене чари, чарівниче, — холодно сказала вона. — Я це відчувала. Приїхати сюди мене змусила якась сила. Я не могла опиратися. Ти чарував, признайся.

— Чарував, Ніколетто.

— Мене звати Ютта. Ютта де Апольда.

Він пам’ятав її інакшою. На перший погляд, нічого нібито не змінилося: ні обличчя, овальне, як у Мадонни Кампена, ні високе чоло, ні правильні дуги брів, ні злегка задертий ніс, ані лінія вуст. Ані вираз обличчя, оманливо дитячий. Змінилися очі. А може, зовсім не змінилися, може, те, що він помічав у них тепер, було там завжди? Захована в бірюзово-блакитній глибіні холодна розважливість, розважливість і загадка, яка чекає на розгадку, таємниця, яка чекає на те, щоб її розкрити. Речі, які він уже бачив. В очах майже ідентично блакитних і так само холодних. В очах її матері. Зеленої Дами.

Він під’їхав ще ближче. Коні фиркали, пара з їхніх ніздрів змішувалася.

— Я рада бачити тебе при здоров’ї, Рейнмаре.

— Я радий бачити тебе при здоров’ї… Ютто. Це дуже гарні ім’я. Шкода, що ти так довго приховувала його від мене.

— А хіба ти, — вона підняла брови, — коли-небудь запитав у мене, як мене звати?

— Як я міг? Я ж плутав тебе з іншою особою. Ти обдурила мене.

— Ти сам себе обдурив, — вона поглянула йому просто в очі. — Тебе обдурила мрія. Може, ти потай прагнув, щоб я була іншою? Під час викрадення це ж ти, ти сам, власним пальцем показав своїм дружкам на мене як на Біберштайнівну.

— Я хотів… — він натягнув віжки. — Я мусив уберегти вас від…

— Отож-бо, — підхопила вона. — То що я мала тоді зробити? Заперечити? Відкрити твоїм дружкам-розбійникам, хто насправді є хто? Каську ти бачив, вона мало не вмерла від страху. Я воліла сама дати себе викрасти…

- І далі мене обдурювати. На Гороховій горі ти й оком не змигнула, коли я називав тебе Катажиною. Тобі було зручніше бути інкогніто. Ти воліла, щоб я нічого про тебе не знав. Обдурила мене, обдурила Біберштайна, обдурила всіх…

— Обдурювала, бо мусила, — вона закусила губу, опустила очі. — Ти не розумієш цього? Коли вранці я зійшла з Горохової до Франкенштейна, то зустріла купця, вірменина. Він пообіцяв відвезти мене у Штольц. І за самим містом, очам не вірячи, зустрічаю цих двох, Касю Біберштайн і Вольфрама Панневіца-молодшого. Їм не довелося нічого говорити, досить було на них подивитися, щоби знати, що тієї ночі не тільки я зазнала… Гм-м… Що не тільки я мала… Гм-м… Цікаві пригоди. Каська панічно боялася батька, Вольфрам свого — ще більше… А я що мала зробити? Розповісти про чари? Про політ попід хмарами на шабаш чарівниць? Ні, для нас обох було краще прикидатися ідіотками і стверджувати, що ми втекли від викрадачів. Я розраховувала, що від страху перед помстою пана Яна раубрітери втечуть за тридев’ять земель і що правда ніколи вийде на яву. Що ніхто її навіть не буде дошукуватися. Я ж не могла знати, що Кася Біберштайн вагітна…