Божі воїни - Сапковский Анджей - Страница 77

Наступного дня вони прибули у Штольц.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Ян фон Біберштайн, пан на замку Штольц, був схожий на свого брата Ульріха, як близнюк. Усі знали, що пан на Штольці значно молодший від пана на Фридланді, але це не впадало в очі. Зумовлював це вигляд лицарів, воістину гомерівський: зріст титанів, постава героїв, плечі гідні Аякса. До того ж, щоб уже повністю вичерпати гомерівські порівняння, обличчя і грецькі носи обох панів Біберштайнів негайно наводили на гадку про Агамемнона Атрида, володаря Мікен. Поважного, гордовитого, вельможного, шляхетного — але який цього дня мав не найкращий настрій.

Ян фон Біберштайн чекав на них у замковій зброярні — палаті з високим склепінням, пронизливо холодній і просмородженій залізяччям.

Він явно був не в найкращому гуморі.

— Усім вийти! — закомандував він, як тільки переступив поріг, голосом, від якого задрижали рогатини та глевії у стояках під стінами. — Тут будуть обговорюватися приватні та сімейні справи! Усім вийти, я сказав! Вас, пані чашникова, це не стосується, звичайно ж. Твоя, пані чашникова, особа нам приємна, а присутність бажана.

Зелена Дама легко кивнула головою, поправила манжет жестом, що свідчив про помірну зацікавленість. Рейневан не повірив. Вона була зацікавлена. Мабуть, навіть дуже.

Пан на Штольці склав руки на грудях. Може, випадково, але він став так, що повішений на стіні щит з червоним рогом опинився у нього просто над головою.

— Диявол, либонь, — промовив він, дивлячись на Рейневана так, як міг би дивитися Поліфем на Одіссея та його товаришів. — Диявол, либонь, спокусив мене їхати до Зембиць на турнір, тоді, у день Різдва Богородиці. Диявол був у цьому замішаний, поза сумнівом. Якби не пекельні сили, не сталися б усі ці нещастя. Я ніколи про тебе не почув би. Не знав би, що ти існуєш. Не мусив би завдавати собі стільки клопоту, щоби ти нарешті перестав існувати.

Він на хвилину замовк. Рейневан був тихо. Навіть дихав тихо.

— Одні кажуть, — вів далі Біберштайн, — що ти скривдив мою доньку з помсти, з гніву на мене. Вроцлавський єпископ, який зволив приділити увагу цій справі, розповідає усім, що з гуситських і єретицьких підбурювань, аби мене як католика ущемити. А зембицький князь Ян стверджує, що ти виродок і що такою є твоя злочинна натура. Подейкують також, що ти з дияволом у змові й що диявол жертви тобі підсуває. Мені, щиро кажучи, однаково, але суто з цікавості: як воно насправді? Відповідай, коли я запитую!

Рейневан раптом збагнув, що він повністю й абсолютно забув текст промови на свій захист, яку заздалегідь склав для цієї нагоди, і яка мала, як передбачалося, затьмарити Сократову. Він збагнув це з почуттям, близьким до жаху.

— Я не збираюся… — у те, щоб голос хоч якось звучав, він вклав усі свої сили. — Я не збираюся брехати чи оббілювати себе. Я несу відповідальність за… За те, що сталося. За наслідки… Панна Катажина і я… Пане Яне, правда, що я завинив. Але я не злочинець, мене очорнили у ваших очах. У тому, що сталося між мною і Катажиною… У цьому не було злих намірів. Клянуся могилою матері, ні злих намірів, ні злочинного задуму. Усе сталося силою випадку…

— Випадку, — повільно повторив Біберштайн. — Дозволь-но, хай вгадаю: ти оце йдеш собі без злих намірів, повертаєшся, припустімо, з корчми додому. Ніченька темна, хоч око виколи. У темряві силою випадку на тебе наскакує моя дочка — і трах, зовсім випадково настромлюється на твій праник, який стирчить у тебе з ширінки. Так було? Якщо саме так, то в моїх очах ти розгрішений.

— Я готовий, — Рейневан набрав повітря в легені, - відшкодувати…

— Похвально, що готовий. Бо ж і відшкодуєш. Ще сьогодні.

— Я готовий узяти панну Катажину за жону.

— О! — Біберштайн повернув голову до Зеленої Дами, зануреної, здавалося, у споглядання власних нігтів. — Чуєте, пані, пані чашникова? Він готовий узяти! А я, як припускаю, повинен на таке (Легат почати нетямитися від щастя? Що в байстряти буде батько, а в Касі — чоловік? Йому що, ніхто не пояснив ситуації? Того, що мені досить пальцем кивнути, як тут з’явиться черга із сорока охочих? Що я, Біберштайн, можу чоловіками для Біберштайнівни перебирати, як захочу? Послухай-но, шмаркачу. Як на чоловіка моєї Каськи, ти не виконуєш умов. Ти вигнанець. Ти єретик. А якби цього було мало, ти цілковитий голяк. Жебрак. Так-так, Ян Зембицький конфіскував у вас, Беляв, усю батьківщину. За зраду та єретицтво.

— А понад усе, — пан на Штольці підвищив голос, — потрібен приклад. Щоби був досить переконливий. Такий, щоб про нього говорили по всьому Шльонську. Такий, щоб надовго запам’ятали. Коли бракує страшних прикладів, коли злочини минаються безкарно, суспільство деморалізується. Я маю рацію?

Ніхто не заперечив. Ян Біберштайн підійшов, зазирнув Рейневанові в очі.

— Я довго розмірковував, — сказав він цілком спокійним голосом, — що я з тобою зроблю, коли нарешті тебе схоплю. Я трохи вивчив питання. Не применшуватиму стародавньої історії, та найбільш повчальною виявилася новітня історія. Отож у дев’ятнадцятому році, якихось вісім років тому, чеські католицькі пани, злапавши чашників, страчували їх вигадливими способами, просто-таки змагаючись один з одним в ідеях. Як я це оцінив би, пальма першості належиться пану Янові Швіговському з Ризмберка. Отож якомусь упійманому гуситові пан Швіговський наказав напхати в пельку і в горлянку пороху, а потім цей порох підпалити. Очевидці стверджують, що під час вибуху полум’я і дим бухнули в єретика аж із заду {30}.

— Коли я про це почув, — вів далі Біберштайн, відверто насолоджуючись виразом Рейневанового обличчя, — мене осяяло. Я вже знав, що накажу з тобою зробити. Але я піду далі, ніж пан Швіговський. Набивши вщерть порохом, накажу запхати тобі в дупу свинцеву кулю і виміряю, на яку відстань вона вистрелить. Такий постріл з дупи повинен заспокоїти як мої батьківські почуття, так і цікавість дослідника. Як ти гадаєш?

— Мушу також не без задоволення дати тобі знати, — продовжив він, не чекаючи відповіді, - що страшенно жорстоко поведуся з тобою і після смерті. Сам я вважав це ідіотизмом і зайвим клопотом, але мій капелан наполіг. Ти єретик, тому я не ховатиму твої останків у посвяченій землі, а накажу викинути їх десь у полі, на поживу воронам. Позаяк, якщо я добре запам’ятав, quibus viventibus non communicavimus mortuis communicare non possumus {31}.

— Я у ваших руках, пане Біберштайн, — смиренність допомогла Рейневанові зібрати рештки відваги. — Відданий на вашу ласку й неласку. Вчините зі мною, яка буде ваша воля. Захочете по-звірячому — хто вас стримає? А може, ви страхаєте мене стратою, бо сподіваєтеся, що я почну скиглити і просити помилування? Отож ні, пане Яне. Я шляхтич. І я не принижуся в очах батька панни, яку кохаю.

— Гарно сказано, — холодно оцінив пан на Штольці. — Гарно і сміливо. Ти знову викликаєш у мені цікавість дослідника: на скільки вистачить цієї сміливості? Ну, не тратьмо часу, порох і куля чекають. У тебе є якесь останнє бажання?

— Я хотів би побачити панну Катажину.

— Ах! А що ще? Трахнути її на прощання?

- І свого сина. Ти не можеш мені цього заборонити, пане Яне.

— Можу. І забороняю.

— Я її кохаю!

— Цьому ми зараз зарадимо.

— Пане Яне, — озвалася Зелена Дама, а тембр її голосу викликав у пам’яті різні речі, в тому числі мед. — Вияви великодушність. Вияви лицарство, прикладів якого в новітній історії теж не бракує. Навіть чеські католицькі пани виконували, гадаю, останні бажання гуситів, перш ніж набити їх порохом. Виконай бажання панича з Беляви, пане Яне. Я хотіла б зазначити, що брак прикладів великодушності деморалізує суспільство не менше, ніж зайва поблажливість. Крім того, я за нього прошу.