Божі воїни - Сапковский Анджей - Страница 5

Рейневан покинув товариство поляків і Радіма Тврдіка досить несподівано — просто раптом підвівся, попрощався і пішов. Коротким значущим поглядом дав знати Тврдікові про причину своєї поведінки. Чарівник підморгнув. Він зрозумів.

Навколо знову смерділо кров’ю. “Напевно, — подумав Рейневан, — доноситься від різниць поблизу, від Койців і від М’ясного фримарку[31]. А може, ні? Може, це інша кров?

Може, це та, якою пінилися навколишні канави у вересні 1922 року, коли вуличка Железна та провулки навколо неї стали ареною братовбивчих боїв, коли антагонізм між Старим Містом і Табором уже не вперше призвів до збройного конфлікту. Багато пролилося тоді на Железній чеської крові. Досить багато, щоби й досі смердіти”.

Саме цей сморід крові посилив його пильність. Переслідувачів він не помітив, не зауважив нічого підозрілого, жоден чех із тих, що ходили вуличками, на шпика не скидався. Попри те Рейневан постійно відчував спиною чийсь погляд. Виходило, що тих, які за ним стежили, ще не втомила нудна рутина. “Гаразд, — подумав Рейневан, — гаразд, гультіпаки, матимете від мене цієї рутини ще більше. Аж обригаєтеся”.

Він пішов Кожевною, тісною від чинбарських майстерень і крамниць. Кілька разів зупинявся, вдаючи, ніби цікавиться крамом, крадькома оглядався. Він не помічав нікого, хто би скидався на шпика. Але знав, що десь там вони були.

Не доходячи до костелу святого Гавела, повернув, зайшов у провулок. Він рухався у бік Каролінуму[32], свого рідного університету. У рамках рутини саме туди він і прямував, збираючись послухати якийсь диспут. Він полюбляв ходити на університетські диспути і кводлібети[33]. Раніше, невдовзі після прибуття до Праги, він бував на них доволі часто. Після того ж, як у неділю Quasimodogeniti[34] першу після Великодня 1426 року прийняв причастя під обома видами, приходив до lectorium ordinarium регулярно. Як справжній неофіт, він хотів якнайглибше пізнати таємниці й заплутані місця своєї нової релігії, а вони якось найлегше доходили до нього під час догматичних спорів, які регулярно вели представники поміркованого і консервативного крила, згрупованого навколо Яна Пршибрамського, з представниками радикального крила, себто людьми з кола Яна Рокіцани й Пітера Пейна, англійця, лолларда і вікліфіста. Але справжнім запалом відзначалися ті диспути, на які прибували справжні радикали — з Нового Міста. Отоді ставало справді весело. Рейнкеван був свідком, як Пейна, який захищав якусь вікліфістську догму, обізвали “скурвеним енглішем” й закидали буряками. Як старенькому Кристіану з Прахатіц, достойному ректорові університету, погрожували втопити його у Влтаві. Як пожбурили дохлим котом у сивоголового Петера з Младоновіц. Зібрана публіка регулярно чистила один одному мармизи, роз’юшувала носи і вибивала зуби — причому це відбувалося також і зовні, перед Каролінумом, на М’ясному фримарку.

Але відтоді дещо все-таки змінилося. Яна Пршибрамського та людей із його оточення викрили як причетних до змови Корибута й покарали вигнанням з Праги. Оскільки ж природа не терпить порожнечі, диспути відбувалися й далі, але від Великодня роль поміркованих та консерваторів раптом почали виконувати Рокіцана і Пейн. Новоміські — як і перше — виконували роль радикалів. Несамовитих радикалів. На диспутах далі билися, кидалися негарними словами і котами.

— Пане.

Він обернувся. Невисокий індивід, який стояв за ним, був повністю сірий. Сіра фізіономія, сіра куртка, сірий каптур, сірі гачі. Єдиним більш яскравим акцентом у всій його постаті був новесенький, виточений зі світлої деревини кийок.

Він озирнувся, почувши шум за спиною. Другий тип, який перегороджував йому вихід з провулка, був лише ненабагато вищий і тільки трішечки різнобарвніший. Зате морда у нього була набагато гидкіша.

— Ходімо, пане, — повторив, не підводячи погляду, Сірий.

— Куди це? І навіщо?

— Не опирайтеся, пане.

— Хто вам наказав?

— Його милість пан Неплах. Ходімо.

Іти, як виявилося, довелося зовсім недалеко. До однієї з кам’яничок у південній частині Ринку Старого Міста. Рейневан не дуже добре зорієнтувався, котрої саме, бо шпики провели його з чорного ходу, темними першими поверхами, що смерділи запліснявілим ячменем, подвір’ями, сіньми, сходами. Усередині житло було досить багате: як і більшість помешкань у цьому місці, воно теж було одним із тих, які залишилися після заможних німців, які втекли з Праги після 1420 року.

Богухвал Неплах, якого називали “Флютик”, чекав на нього у світлиці. Під світлою брусованою стелею. За один із брусів була зачеплена мотузка. На мотузці висів повішеник. Носаками елегантних чижм він діставав до підлоги. Майже. Бракувало зо два дюйми.

Не бавлячись у привітання та інші дрібноміщанські пережитки, майже не удостоюючи Рейневана поглядом, Флютик показав на повішеника пальцем. Рейневан знав, про що йдеться.

— Ні… - він ковтнув слину. — Це не той… Мабуть… Радше ні.

— Придивися добре.

Рейневан придивився вже настільки добре, щоби бути впевненим, що шнурок, який врізався у набухлу шию, перекривлене обличчя, вибалушені очі та запалий чорний язик згадуватимуться йому найближчим часом під час їжі.

— Ні. Не той… Зрештою, хіба я знаю… Того я бачив ззаду… Неплах клацнув пальцями. Пахолки, які були у світлиці, обернули повішеника спиною до Рейневана.

— Той сидів. Був у плащі.

Неплах клацнув пальцями. За коротку мить вийнятий із зашморгу труп, накритий плащем, сидів у низькому кріслі — у досить моторошній позі, зважаючи на rigor mortis[35].

— Ні, - покрутив головою Рейневан. — Радше ні. Того… Гм-м-м… По голосу я би впізнав напевне…

— Мені шкода, — голос Флютика був холодний, як лютневий вітер, — але цього не вдасться зробити. Якби він міг здобутися на голос, ти мені взагалі не знадобився би. Ну ж бо, заберіть звідси це стерво.

Наказ виконали блискавично. Накази Флютика завжди виконували блискавично. Богухвал Неплах, на прізвисько “Флютик”, був шефом розвідки й контррозвідки Табора, підпорядковувався безпосередньо Прокопові Голому. А коли ще був живий Жижка — безпосередньо Жижці.

— Сідай, Рейневан.

— Я не маю ча…

— Сідай, Рейневан.

— Ким був цей…

— Повішеник? Зараз це не має жодного значення.

— Він був зрадником? Католицьким шпигуном? Був, як я розумію, винний?

— Га?

— Я питаю, чи він був винний.

— Тобі йдеться, — Флютек недобре подивився, — про есхатологію? Про остаточні справи? Якщо так, то все, що я можу, це послатися на нікейський символ віри: розп’ятий при Понтії Пілаті кус помер, але воскрес і вдруге прийде зі славою, судити живих і мертвих. Кожного судитимуть за його думки і вчинки. І тоді буде встановлено, хто винний, а хто ні. Встановлено, так би мовити, остаточно.

Рейневан зітхнув і покрутив головою. Сам собі був винен. Він же знав Флютика. Міг і не питати.

— Тому не має значення, — Флютик показав головою на балку й обрізану мотузку, — ким він був. Важливо, що він устиг повіситися, поки ми виламували двері. Що я не зможу змусити його заговорити. А ти його не ідентифікував. Стверджуєш, що це не той. Не той, кого ти начебто підслухав, коли він учиняв змову з вроцлавським єпископом. Правда?

— Правда.

Флютик зміряв його паскудним поглядом. Очі Флютика, чорні, як у куниці, що цілилися вздовж довгого носа, ніби отвори люф двох гаківниць, були здатні на дуже паскудні погляди. Бувало, що в чорних очах Флютика з’являлися два маленькі бісики, які раптом, немов по команді, одночасно беркицалися. Рейневан уже бачив щось подібне. Щось подібне зазвичай було провісником дуже неприємних речей.