Божі воїни - Сапковский Анджей - Страница 34

Гжегож Гейнче, inquisitor a Sede Apostolica specialiter deputatus на вроцлавську дієцезію, довго роздумував, йти на страту чи ні. Довго зважував “за” і “проти”. “Проти” було набагато більше — хоча б той факт, що страта була результатом дій єпископської інквізиції, тобто конкурентної. Аргумент “за” був, у принципі, тільки один: це було близько. Тих, кого визнали винними у єресі та сприянні гуситам, мали палити там, де й завжди, — на площі за костелом святого Войцеха, стертій до голої землі і до твердого втоптаній ногами сотень любителів подивитися на чужі муки й смерть.

Зваживши “за” і “проти”, сам із себе трохи дивуючись, Гжегож Гейнче все-таки пішов на страту. Інкогніто, змішавшись із групою домініканців, разом з якими він зайняв місце на підвищенні, призначеному для духовних осіб та глядачів вищого стану або маєтності. Серед них, на центральній трибуні, на лаві, оббитій кармазиновим атласом, розсівся Конрад Олесницький, єпископ Вроцлава, автор і спонсор сьогоднішньої вистави. Його супроводжували кілька духовних осіб, серед них літній нотаріус Єжи Ліхтенберг і Гуго Ваценроде, який нещодавно замінив Отто Беесса, якого зняли з посади препозита у костелі святого Йоанна Хрестителя. Був там, звичайно ж, і Ян Снешевич, єпископський вікарій in spiritualibus[128]. Був охоронець єпископа, Кучера фон Гунт. Не було Біркарта Грелленорта.

Підготовка до страти була вже на завершальній стадії, засуджених — вісім осіб — катові пахолки вже тягли по драбинах на багаття і прив’язували ланцюгами до обкладених в’язанками хмизу і дровами стовпів. Багаття, згідно з останньою модою, були надзвичайно високі.

Навіть якби Гжегож Гейнче бодай на мить мав якісь ілюзії щодо мотивів єпископа Конрада, то тепер він би їх втратив.

Але інквізитор не мав ілюзій. Він від самого початку знав, що єпископська вистава — це демонстрація, спрямована проти нього особисто. Упізнаючи деяких приречених на багаттях, Гжегож Гейнче ще більше утверджувався у своєму переконанні.

Він знав трьох. Один, вівтарист[129] із костелу Святої Ельжбети, трохи забагато патякав про Вікліфа, Йоахима Флорського, Святого Духа та реформу Церкви, але на слідстві швидко зрікся помилок, покаявся, після формального revocatio et abiuratio[130] був засуджений до того, щоби протягом тижня носити покутний одяг із хрестом. Другий, маляр, співтворець прегарних поліптихів, які прикрашали вівтар у костелі святого Егідія, постав перед трибуналом інквізиції внаслідок доносу, а коли той виявився безпідставним, його звільнили. Третій — інквізитор його ледве впізнав, бо в нього були покалічені вуха і вирвані ніздрі — був євреєм, якого колись звинуватили у вбивстві та у профанації облатки. Звинувачення було неправдиве, тому і його звільнили. Однак звістка про це, видно, якось дійшла до єпископа і Снешевича, бо тепер усі троє стояли на багаттях, прив’язані ланцюгами до паль. Не маючи уявлення про те, що своєю долею вони завдячують гострим суперечностям між єпископською і папською Інквізицією. Що за хвилину єпископ накаже запалити хмиз у них під ногами. На зло папському інквізиторові.

Скільки з-поміж решти приречених повинні були сьогодні вмерти виключно заради демонстрації, Гейнче не знав. Він не пам’ятав нікого. Жодного обличчя. Ні жінки з обстриженою на лисо головою і потрісканими губами, ні здоровила, ноги якого були замотані в закривавлене ганчір’я. Ні біловолосого старця, схожого на біблійного пророка, який виривався з рук пахолків і верещав…

— Ваша велебносте.

Він обернувся. Відсунув з обличчя краєчок каптура.

— Його достойність єпископ Конрад, — нахилився молоденький клірик, — просить до себе. Нехай ваша велебність іде за мною. Я поведу.

Що було робити.

Єпископ, побачивши його, зробив короткий і радше зневажливий жест долонею, показав на місце коло себе. Його погляд швидко оцінив обличчя інквізитора, шукаючи на ньому ознак чогось радісного для себе. Не знайшов. Гжегож Гейнче бував у Римі і вже навчився робити найкращі міни при найгірших іграх.

— Зараз, — буркнув єпископ, — ми тут возрадуємо Ісуса і Матір Божу. А ти, отче інквізиторе? Тішишся?

— Незмірно.

Єпископ знову буркнув, втягнув повітря, вилаявся під носом. Видно було, що він злий, і було зрозуміло, чому він злий. Будучи перед очима публіки, він не міг напитися, а полудень уже минув з біса давно.

— То дивися, інквізиторе. То дивися. І вчися.

— Браття! — репетував на своєму багатті біловолосий старець, смикаючись біля палі. — Опам’ятайтеся! Чому вбиваєте пророків ваших? Чому плямите руки кров’ю мучеників ваших? Бра-а-а-аття-а-а-а!

Один із пахолків, ніби знехотя, стусонув його ліктем у шлунок. Пророк зігнувся, захрипів, якийсь час було тихо. Не дуже довго.

— Загинете! — завив він, на галасливу втіху юрмі. — Заги-и-ине-е-те-е-е-е! І прийде люд поганський, одних заб’є, інших пійме в неволю, розмножаться проти вас хижі вовки і темряви, які вас занурять у безоднях моря. Рече Господь: “Тому скину тебе з гори Божої… Посеред каменя вогнистого вигублю тебе, тому-бо вдарю тебе об землю, а перед ликом царів покладу тебе як чобіт скриплячий…”

Чернь ревла і аж заходилася від радості.

— Господь виллє як дощ на непобожних сильця! Прихисток брехні змете град, а криївку заллють води!

— Не можна було йому рота заткнути? — не витримав інквізитор. — Або в який-небудь інший спосіб утихомирити?

— А нащо? — широко усміхнувся Конрад Олесницький. — Нехай собі люди послухають цю маячню. Нехай посміються. Народ працює в поті чола. Завзято молиться. Недоїдає, особливо під час постів. Йому належиться трохи розваги. Сміх розслабляє.

Натовп явно був тієї ж думки, кожен черговий викрик пророка супроводжувався вибухами реготу. Перші ряди роззяв аж присідали від втіхи.

— Заги-и-ине-е-ете-е-е-е-е-е!

— Нікому, — вдруге не витримав Гжегож Гейнче, бачачи, до чого йде. — Нікому не буде виявлено милосердя? Кати не отримали розпоряджень?

— Власне що отримали, — єпископ нарешті удостоїв його погляду, в якому був тріумф. — І чітко дотримуються їх літери. Бо тут, Гжесю, не попускають.

Пахолки зняли драбини, відійшли. Кат наблизився із запаленим від мазниці смолоскипом. Він по черзі підпалював багаття, між хмизом з тріском оживав вогник, здіймалися смужки диму. Приречені реагували по-різному. Деякі почали молитися. Інші — вити як шакали. Вівтарист з костелу Ельжбети смикався, шарпався, ревів, бився потилицею об палю. Очі маляра поліптихів ожили, посвітлішали, вигляд полум’я і запах диму вирвали його з отупіння. Поголена жінка почала заводити, з її носа витекла довга шмаркля, а з рота — слина. Пророк далі викрикував нісенітниці, але його голос мінявся. Ставав дедалі пискливішим, вищим — тим вищим, чим вище піднімався вогонь.

— Браття! Церква — це блудниця! Папа — це антихрист!

Юрба ревла, вила, кричала “віват!”. Дим густішав, закривав огляд. Полум’я повзло по деревині, посувалося вгору. Але багаття були високі. Їх спеціально так поскладали. Щоби продовжити видовище.

— Погляньте! Ось антихрист надходить! Дивіться! Не бачите? Чи ж очі ваші сліпі? Він з покоління Дань! Три і пів року царюватиме! У Єрусалимі церква його буде! Ім’я його шість, шість і шість, Евантас, Латейнос, Тейтан! Лик його як у дикого звіра! Праве його око як зоря, що сходить на світанні, уста його на лікоть, а зуби на п’ядь! Браття! Хіба ви не бачите? Бра-а-а-а…

Вогонь нарешті подолав і поборов пасивний опір сирої деревини, пробився з розгону, бухнув, загудів. Над багаттями розлігся страшний, нелюдський вереск. Хвиля жару прогнала дим, якийсь момент, дуже коротку мить можна було побачити, як у червоному пеклі звиваються біля паль людські фігури. Вогонь, здавалося, виривається просто з їхніх розкритих у крику ротів.