Божі воїни - Сапковский Анджей - Страница 32

— Звичайно, — сказав він нарешті, - що не скажеш.

Блискавичний рух, удар з вкладеною в нього всією силою плеча. Озброєний зубатим кастетом п’ястук ударив сповідника просто в адамове яблуко і всадив його глибоко в роздушену гортань і трахею. Брат Каетан захарчав, схопився за горло, його очі вилізли з орбіт. Він пережив різанину, яку таборити Жижки влаштували в хрудимському монастирі домініканців у квітні 1421 року. Але цього удару він не міг пережити.

Свята Катерина і товстощокі ангелики байдужо дивилися, як він умирає.

Ксьондз із залізними очима зняв з пальців кастет, нахилився, вхопив покійника за сутану і затягнув його за сповідальню. Сам усівся на лавочці, закриваючи обличчя каптуром. Він сидів у цілковитій тиші, серед запаху фіміаму і свічок. Чекав.

Близько полудня сюди, до парафіяльного костелу своєї патронеси, мала прийти до сповіді — разом з дитиною — панна Катажина фон Біберштайн, донька Яна Біберштайна, пана на Штольці. Залізноокого цікавили грішні думки панни Катажини Біберштайн. Її грішні вчинки. І деякі надзвичайно грішні факти її біографії.

У місті Свидниці, у неділю дев’ятнадцятого жовтня, невдовзі після меси, спів і звуки лютні приваблювали перехожих на вулицю Котлярську, туди, де торгував своїм крамом гончар, неподалік провулку, що вів до синагоги. Стоячи на бочці, немолодий голіард у червоному каптурі та вирізаній зубчиками басці бренькав на струнах і співав.

З кожним наступним куплетом прибувало слухачів. Натовп навколо голіарда зростав і тіснішав. Щоправда, були й такі, які квапливо втікали, зорієнтувавшись, що в голіардовій пісеньці йдеться не про секс, як вони сподівалися, а про небезпечну останнім часом політику.

— Правда, правда! Свята правда! — загорлали кілька голосів із юрби. І моментально розпочалася дискусія. Одні вдалися в гостру критику кліру та Риму, інші, навпаки, бралися захищати, тверезо зауважуючи, що як не Рим — то що? А голіард скористався з нагоди і тихцем змився.

Він повернув у Хмільні підсіння, потім у Замкову вулицю, прямуючи до підвалля[127] при Гродській брамі. Невдовзі він побачив мету своєї подорожі — вивіску пивниці “Під Червоним Грифом”.

— Ти гарно співав, Тибальде, — почув він за спиною. Голіард відхилив каптур, досить виклично подивився просто в очі кольору заліза.

— Дві години, — з докором промовив він, — я чекав на вас після меси під фарою. Ви не зволили показатися.

— Ти гарно співав, — залізноокий, сьогодні в мендикантській рясі мінорита, не визнав за потрібне виправдовуватися чи вибачатися. — Гарно, клянуся душею. Тільки трохи небезпечно. Ти не боїшся, що тебе знову в тюрму запроторять?

— По-перше, — закопилив губу Тибальд Раабе, — pictoribus atque poetis quodlibet audendi semper fuit aequa potestas {13}. По-друге, а як іще я можу працювати задля справи. Я не шпигун, який криється в пітьмі або під чужим одягом. Я агітатор, моя справа — йти межи люди…

— Добре, добре. Інформація.

— Сядьмо десь.

— Конче тут?

— Тут пиво найліпше.

— Тих чорних вершників, про яких ви запитували, — розповів голіард, коли вони всілися за стіл, — у Шльонську бачили багато разів. Зокрема, цікава річ, їх бачили як під Стшеліном, коли було вбито пана Барта, так і поблизу Собутки, коли загинув пан Чамбор з Гейссенштейна. У першому випадку бачив недоумок пастух, у другому — п’яний органіст, тож, як легко здогадатися, жодному з них не повірили. Більш вірогідними я вважаю конюхів і машталірів пані Дзержки де Вірсінг, торговки кіньми, кортеж якої лицарі в чорних обладунках атакували і розгромили під Франкенштейном. С багато свідків цієї події. Цікаві речі розповідають і слуги Інквізиції…

— Ти розпитував слуг Інквізиції?

— Та що ви. Не сам. Через довірених осіб. Слуги вибовкали, що папський інквізитор, велебний Гжегож Гейнче, вже принаймні два роки провадить інтенсивне розслідування у справі якихось демонічних вершників, що роз’їжджають по Шльонську на чорних конях. Навіть назви попридумували: “Рота Смерті” або, по-біблійному, “Демони полуденної пори”. А ще на них кажуть… “Месники”. Але так, щоб інквізитор не чув. Бо вже давно стало зрозуміло, що Рота Смерті вбиває людей, яких підозрюють у сприянні гуситам, у торгівлі з ними, у постачанні їм продовольства, зброї, пороху, свинцю… Або коней, як це робила щойно згадувана Дзержка де Вірсінг. “Тому Чорні лицарі — це наші союзники, а не вороги, — шепчуться за спиною інквізитора його люди. — Нащо їх вистежувати, нащо їм заважати? Завдяки ним у нас менше роботи.”

— А напад на колектора, який віз податок? Призначений, як-не-як, для війни з гуситами?

— Невідомо, чи на збирача податку напала саме Рота. Про цю справу нічого не відомо.

Залізноокий досить довго мовчав.

— Мені цікаво, — нарешті сказав він, — чи хтось міг вижити після цього нападу.

— Не думаю.

— Ти вижив.

— Я, — Тибальд Раабе злегка усміхнувся, — маю досвід. Безперервно або переховуюся, або втікаю, так часто, що я вже виробив у собі інстинкт. Відколи я покинув краківську альма-матер заради мандрівки, лютні й пісні. Знаєте, як воно є, пане Влк: поет — це як диявол у жіночому монастирі, завжди все саме на нього звалять, його ж таки у всьому звинуватять. Треба вміти втікати. Інстинктивно, як сарна, як тільки щось, не думати, а відразу драла. Зрештою…

— Що зрештою?

— Мені тоді, на Сціборовій Вирубці, неабияк пощастило. Мене мучила срачка.

— Що?

— У кортежі була панянка, я казав вам, лицарська донька… Не міг я близько від неї, соромно… Тож я пішов випорожнитися далеко, в очерети, до самого озерця. Коли стався напад, я втік через мочар. Нападників навіть не бачив…

Залізноокий довго мовчав.

— Чому, — нарешті запитав він, — ти не сказав мені раніше, що там було озерце?

Утопник був дуже чуйний. Навіть мешкаючи в загубленому серед борів озерці біля Сціборової Вирубки, на пустирищі, де практично не було шансів кого-небудь зустріти, він поводився надзвичайно обережно. Виринаючи, він здійняв не більшу хвилю, ніж риба. Якби не те, що водна гладінь була рівнесенька, як дзеркало, залізноокий, що зачаївся в кущах, міг би взагалі не помітити, як розходяться кола. Вилазячи на берег, створіння ледь-ледь хлюпнуло, ледь-ледь зашелестіло, можна було би подумати, що це видра. Але залізноокий знав, що це не видра.

Будучи вже на сухій землі й переконавшись, що йому ніщо не загрожує, утопник набув упевненості в собі. Він випростався, затупотів великими ступнями, підскочив, у підскоку вода й намул щедро і з плюскотом полилися з-під його зеленого плащика. Уже зовсім осмілівши, утопник псикнув водою із зябер, розтулив жаб’ячу пащеку і голосно заскрекотів, повідомляючи навколишню природу про те, хто тут хазяїн.

Природа не відреагувала. Утопник покрутився трохи між трав, попорпався у болоті, врешті-решт вирушив під гору, у бік лісу. І потрапив прямісінько в пастку. Скрекотнув, побачивши перед собою насипане з піску півколо. Наблизив пласку ступню — і зі здивуванням відсмикнув її. Раптом збагнув, у чому справа, голосно заквакав й обернувся, щоб утікати. Але вже було пізно. Залізноокий вискочив із заростей і замкнув магічне коло висипаним із мішка піском. Замкнувши, всівся на пеньку.