Божі воїни - Сапковский Анджей - Страница 3

— Я тут. Послухай-но, Радіме… Господи, що це так тхне?

— Оце, — Радім Тврдік, низький і не дуже молодий чоловік показав на відро, яке тягнув. — Це глина і шлам. З берегу ріки. Вони потрібні мені… Ти знаєш навіщо.

Радім Тврдік був, як знали всі втаємничені, чорнокнижником. Радім Тврдік також був, як знали деякі втаємничені, опанований ідеєю створити штучну людину, голема. Усі — навіть мало втаємничені — знали, що єдиного досі голема вдалося у дуже давні часи створити одному празькому рабинові, якого в документах, що збереглися, називали перекрученим, очевидно, іменем Бен Халеві. Стародавньому жидовинові, як стверджував переказ, сировиною для створення голема послужили глина, шлам і мул, взяті з дна Влтави. Проте Тврдік був єдиним, хто дотримувався думки, що роль діючого чинника тут відіграли не церемонії та закляття, а деяка астрологічна кон’юнкція, яка мала вплив на об’єктний шлам і дану глину, на їхні магічні властивості. Однак, не маючи поняття, про яке конкретно розташування планет могло би йтися, Тврдік діяв методом проб і помилок — брав глину так часто, як тільки міг, сподіваючись, що колись нарешті натрапить на ту, що треба. Крім того, він брав її з різних місць. Але сьогодні він переборщив: судячи зі смороду, взяв прямо з-під якогось нужника.

— Ти не на роботі, Рейнмаре? — запитав він, витираючи чоло тильною стороною долоні. — Не в шпиталі?

— Я взяв відгул. Не було роботи. Спокійний день.

— Дай Боже, — маг поставив відро, — щоб не останній спокійний. Бо час зараз такий…

Усі в Празі знали, у чім річ, про який час ішлося. Але воліли про це не розводитися. Речення обривали. Обривати речення раптом стало загальнопоширеним і модним. Звичай велів у відповідь на таке обірване речення зробити розумний вираз обличчя, зітхнути й багатозначно покивати головою. Але в Рейневана не було на це часу.

— Йди своєю дорогою, Радиме, — сказав він, розглянувшись. — Я не можу тут стояти. І тобі також краще тут не стояти.

— А що?

— За мною стежать. Тому я не можу йти на Суконницьку.

— Стежать, — повторив Радім Тврдік. — Ті, що завжди?

— Мабуть. Бувай.

— Чекай.

— Це ж на що?

— Це нерозумно — намагатися відірватися від хвоста.

— Чому це?

— Для тих, хто стежить, — несподівано тверезо пояснив чех, — спроби відірватися від хвоста — виразна ознака, що той, за ким стежать, має нечисте сумління і хоче щось приховати. На злодії шапка горить. Те, що ти не йдеш на Суконницьку, це розумно. Але не петляй, не втікай, не ховайся. Роби те, що завжди робиш. Виконуй повсякденні заняття. Втоми переслідувачів нудною повсякденною рутиною.

— Наприклад?

— Мені пересохло в горлі від копання того шламу. Ходімо “Під Рака”. Вип’ємо пива.

— За мною стежать, — нагадав Рейневан. — Ти не боїшся…

— А чого, — чарівник підняв своє відро, — мені боятися?

Рейневан зітхнув. Празькі маги не вперше його дивували. Він не знав, чи це гідна поваги холоднокровність, чи звичайнісінький брак уяви, але деякі місцеві чарівники, здавалося, зовсім не переймалися фактом, що стосовно тих, хто займався чорною магією, гусити бували лютішими від Інквізиції. Maleficium, чарівництво, згадувалося серед смертних гріхів, які четверта празька стаття наказувала карати смертю. А коли йшлося про празькі статті, з гуситами не було жартів. Калікстинці з Праги, які вважали себе поміркованими, зовсім не поступалися в цьому плані таборитським радикалам і фанатикам-Сиріткам. Упійманого чарівника саджали в бочку — і в бочці-таки спалювали на багатті.

Вони повернулися у бік ринку, перейшли Ножівничу, потім подалися вулицею Злотників, потім — Сватоїльською. Ішли поволі. Тврдік зупинявся біля кількох крамниць, перекинувся зі знайомими крамарями кількома плітками. Стандартно кілька разів обривалося речення на “зараз, коли час такий…”, кілька разів відповідалося на це розумною міною, зітханням і багатозначним киванням головою. Рейневан розглядався, але тих, що стежили за ним, не помітив. Вони надто добре ховалися. Він не знав, що ті відчували, але його самого нудна рутина починала втомлювати вже просто-таки дошкульно.

На щастя, невдовзі, повернувши зі Сватоїльської в подвір’я і браму, вони вийшли просто на кам’яницю “Під Червоним Раком”. І на невеличку корчму, що її корчмар, без тіні винахідливості, назвав так само.

— Гей! Погляньте лишень! Та це ж Рейневан!

За столом, на лаві, поставленій за колонами першого поверху, сиділо четверо чоловіків. Усі були вусаті, плечисті, вбрані в лицарські лентнери. З двома з них Рейневан був знайомий, тому він знав, що це були поляки. Але якби навіть і не знав, то здогадався би. Як і всі поляки за кордоном, в чужій країні, так само й ці поводилися зухвало, виклично й демонстративно по-хамськи, що, на їхню думку, мало підкреслювати статус і високе суспільне становище. Найсмішнішим було те, що від Великодня статус поляків у Празі був низьким, а їхнє становище — ще нижчим.

— Слава Йсу! Здрастуй, наш зацний Ескулапе! — привітав їх один із поляків, знайомий Рейневана — Адам Вейднар гербу Равич. — Сідай-но! Обоє сідайте! Запрошуємо і пригощаємо!

— А чого це ти його так охоче запрошуєш? — скривився з вдаваною огидою другий поляк, також великополянин і також не чужий Рейневанові Миколай Жировський гербу Чевоя. — Грошей маєш забагато, чи що? Крім того, травник же у прокажених працює! Ще нас лепрою позаражує! Або й чим гіршим!

— Я вже не працюю в лепрозорії, - пояснив Рейневан, терпляче, бо не вперше. — Рік минув, як не ходжу до божогробців на Здераз. Тепер я лікую в госпісі богуславів. Тут, на Старому Місті. Біля костелика святих Симона і Юди.

— Добре, добре, — махнув рукою Жировський, якому все це було відомо. — Що пити будете? Ах, зараза, вибачте. Знайомтеся. Пасовані пани: Ян Куропатва з Ланьцухова гербу Шренява і Єжи Скірмунт гербу Одровонж. Перепрошую, але що це тут так, кур-ва, смердить?

— Шлам. Із Влтави.

Рейневан і Радім Тврдік пили пиво. Поляки пили ракуське вино і їли тушковану баранину, заїдаючи хлібом. При цьому вони демонстративно голосно розмовляли по-польськи, розповідали один одному різні дотепи й після кожного з них вибухали голосним реготом. Перехожі відверталися, матюкалися собі під ніс. Часом спльовували.

Починаючи від Великодня, а точніше — від страсного четверга, думка про поляків серед чехів була не найкращою, а їхнє становище в Празі — не найвищим. І виявляло тенденцію до подальшого спадання.

Із Сигізмундом Корибутовичем, якого скорочено називали Корибутом, небожем Ягелла, кандидатом на чеського короля, приїхало за першим разом щось зо п’ять тисяч, за другим — зо п’ять сотень польських лицарів. У Корибуті багато хто вбачав надію і порятунок для гуситської Чехії, а поляки відважно билися за Чашу й закон Божий, не шкодували крові під Карлштайном, під Їглавою, під Рецом і під Усті. Попри те, їх не любили навіть чеські товариші по зброї. Хіба можна було любити типчиків, які пирскали сміхом, почувши, що їхні чеські товариші по зброї мають прізвища Піцек з Псікоус або Садло зі Старої Кобзі? Які диким реготом реагували на такі імена, як Цвок з Халупи або Доупа з Засади?

Зрада Корибута, звичайно, дуже серйозно зашкодила польській справі. Надія Чехії підвела по всьому фронту, гуситський король in spe[24] злигався з католицькими панами, порушив присягу чотирма статтями. Змову було розкрито й розбито, небіж Ягелли потрапив не на чеський престол, а до в’язниці, а на поляків почали дивитися просто-таки вороже. Частина з них негайно покинула Чехію. Але частина все ж залишилася. Нібито демонструючи у такий спосіб незадоволення Корибутовою зрадою, нібито виступаючи на боці Чаші, нібито декларуючи готовність до подальшої боротьби за калікстинську справу. І що? їх і далі не любили. Підозрювали — не без підстав, — що поляки калікстинську справу мають в одному місці. Стверджували, що вони залишилися, бо, primo[25], не мали куди й до чого вертатися. Ще під час виїзду до Чехії вони вже були розтратниками, яких переслідували суди й секвестри, а тепер на них усіх, включно з Корибутом, висіли ще й прокляття та інфамії. Що, secundo, воюючи в Чехії, вони розраховують виключно на те, щоб нажитися, одержати здобич і маєток. Що, tertio, не воюють, бо, користуючись відсутністю воюючих чехів, грають їхніх дружин.