Божі воїни - Сапковский Анджей - Страница 23

— Брате Прокопе! — нагадав про себе гармаш. — Вгаратаємо?

Прокоп Голий поглянув на мури та вежі Коліна, червона черепиця яких гарно компонувалася з осінньою колористикою навколишніх лісів і хащ.

— А чого це вам так, — відповів він питанням на питання, — спішиться гаратати? Руйнувати? Це ж чеське місто, Бога ради! Почекайте, підемо невдовзі на суміжні країни, там собі постріляєте, там собі понищите. А Колін мені потрібний цілий і мало пошкоджений. 1 таким ми його й візьмемо.

Колін, достоту ніби хотів висловити незгоду й незадоволення, відповів. З мурів гримнуло, бахнуло, на зубцях розцвіли дими, засвистіли кам’яні ядра. І всі врилися в землю за якихось двадцять кроків від першої лінії облоги. Обложений у Коліні пан Дзівіш Боржек з Мілетінка давав знати, що йому зовсім не бракує ні пороху, ні волі до боротьби.

— Пана Дзівіша Боржека, — випередив запитання Прокоп, — ми змусимо здатися. І візьмемо місто без руйнувань, без різанини після штурму, без плюндрування. Щоб колінські міщани любили брата Гертвіка, який незабаром буде тут гейтманити.

Гуситські командири, які оточували Прокопа, хором зареготали. Рейневан знав багатьох із них. Не всіх. Він не знав Яна Гертвіка з Рушінова, який уже мав, як виявилося, номінацію на гейтмана Коліна в кишені. З інших Сиріток він уже бачив був Яна Краловця з Градека, їру з Ржечиці, у світловолосому і життєрадісно усміхненому велетні впізнавав Яна Колду з Жампаха. З-посеред командирів Табора він упізнавав Ярослава з Буковини, Якуба Кромешина, Отіка з Лози, Яна Блега з Тєшниці.

— Тому, — Прокоп випростався, роззирнувся, щоб було зрозуміло, що він звертається не тільки до гармаша, а й до решти. — Тому прошу не спішити, не рватися, пороху не переводити…

— А що, тільки стояти? — запитав із помітним незадоволенням Ян Колда. — Під цими стінами? Без діла?

— Хто сказав, — Прокоп сперся на частокіл, — що без діла? Брате Ярославе!

— Слухаю!

— Чи Флю… Чи брат Неплах нарешті прислав тих своїх Стенторів[99]?

— Прислав, — підтвердив Ярослав з Буковини. — Десятьох. Ой, морди страшні… Горілкою і цибулею від них так відгонить, що моцного хлопа з ніг збиває. Але голоси рихтик[100] як дзвони…

— То нехай ідуть під мури і кричать. Вдень і вночі. Особливо вночі, вночі це найкраще діє. Чи пан Боржек має дітей у Коліні?

— Доньку.

— Нехай багато кричать про цю доньку. А ти, брате Колда, позаяк не любиш сидіти без діла…

— Слухаю наказу!

— Візьмеш свою кінноту, об’їдеш села, по той і по другий бік Лаби. Ще раз оголосиш по всій окрузі, що як хтось спробує постачати місту харчі, то вельми пошкодує. Злапаємо бодай з одною паляницею, бодай з мішечком крупи — обидві руки й обидві ноги відрубаємо.

— Слухаю, брате Прокопе!

— То до занять, по відділеннях, довше не затримую. А ти, брате, чого ще тут?

— Гаратнути б, — почав скиглити старший гармаш, — з великої бомбарди… Хоч би ще разочок… До вечора…

— Я так і знав. — зітхнув Прокоп, — що ти не втримаєшся. Добре. Але ходи-но перше зі мною, огляну твоє господарство. Побачимо, як і на що в тебе гармати нарихтовані. Здрастуй, Шарлею. Здрастуй і ти, брате Белява. Ходіть за мною. Зараз я матиму для вас трохи часу.

Рейневан сушив голову, звідки взялося це знайомство. Прокоп Голий і Шарлей впізнали один одного вже при першій зустрічі, на запусти 1426 року, у місті Німбурк, куди послали компанію з Градця-Кралове. Хтозна, чи не врятувало це їм усім шкуру, тому що спочатку градецькі, а потім німбургські Божі воїни, яким усюди ввижалися шпигуни і провокатори, ставали дедалі більш підозріливими і недоброзичливими. Посилання на Петерліна і Горна не допомагало, бо Петерлін і Горн були, як з’ясувалося, настільки таємними співробітниками, що їхні імена мало кому щось говорили і захисту не давали. Невідомо, що було би, якби не з’явився Прокоп. На шию Шарлеєві він не кинувся, велемовно не вітався, але було очевидно, що вони знайомі один з одним. Звідки — залишилося таємницею: жоден не поспішав пояснювати і звірятися. Було відомо, що Прокоп навчався в Каролінумі, що подорожував до закордонних університетів. Рейневан здогадувався, що він познайомився з Шарлеєм під час однієї з таких подорожей.

Вони пішли — Рейневан, Шарлей і Самсон — за Прокопом та гармашем уздовж лінії ровів, гостроколів і загород з фашин. Прокоп перевіряв бомбарди і моздірі[101], розмовляв з гармашами і щитниками, ляскав по плечах арбалетників, обмінювався грубими жартами з ціпниками біля багать, випитував в алебардників, чи їм часом чого не треба. Знайшов час, щоб заговорити з жінками, які поралися біля казанів, спробував солдатської каші, не забув скуйовдити світлі чубчики дітлахів, які крутилися при кухні. Скромно піднімав руки, коли Божі воїни здіймали овації на його честь.

Усе це тривало досить довго. Але і про них Прокоп не забув.

Вони повернулися на підгороддя.

Прокопове військо підійшло до Коліна несподівано швидко, так що в мешканців підгороддя залишилося небагато часу, вони врятувалися втечею за міські стіни буквально тільки з тим, що встигли вхопити в руки, залишивши таборитам і Сиріткам значні запаси паші, чимало інвентарю, а до того ще й хати з майже повним урядженням. Тож нічого дивного, що саме в цьому місці було створено основний табір Божих воїнів, оточений шанцем з возів і загорожею для коней. Між халупами і клітями палали численні багаття, дзвеніли молоти в кузнях, стукали молотки у майстернях стельмахів. Сушився на шнурках одяг. Кувікали свині, бекали вівці. Смерділи нужники.

— А взагалі-то, — раптом озвався Прокоп, — навіщо ти, брате Белява, сюди приїхав?

Рейневан стиха зітхнув. Він чекав такого запитання.

Рішення про похід до замку Троски прийняв Рейневан. Досить спонтанно прийняв, треба сказати, з величезним і палким, як молода вдова, ентузіазмом. Цей ентузіазм і стихійність не дуже припали до смаку магам з-під “Архангела”, особливо Фраундінштові та Щепанові з Драготуш. Обидва піддали сумніву як відомості Акслебена, так і легендарні здібності легендарного Рупілія Сілезця. Акслебен, стверджували вони, вигадує, щоб відвернути увагу від своєї компрометуючої поразки із Самсоном. Рупілія Сілезця в замку Троски, найімовірніше, нема. А якби навіть Рупілій Сілезець у замку Троски випадково був, то шанс, що він зможе допомогти, дорівнює нулю — за приблизними калькуляціями Рупілій Сілезець налічує-бо вже якихось дев’яносто років, то чого можна очікувати від такого старого пердуна?

Натомість Телесма став на бік Рейневана. Телесма чув про Рупілія Сілезця, колись навіть мигцем із ним бачився, підтвердженими і перевіреними вже півстоліття він визнав його кваліфікації у царині спіритизму та астральних буттів. Спробувати, заявив він, не завадить. Для Самсона Медка подорож до замку Троски є шансом, який слід би було використати, причому якнайшвидше. Рупілію, що правда то правда, йде дев’ятий десяток. А в такому віці, всім відомо: простудишся, кашлянеш, перднеш — і не знати коли переносишся в астральне буття.

Телесму підтримав Бездєховський. Старий чорнокнижник не тільки чув про Рупілія, а й познайомився з ним особисто, багато років тому, в Падуї. Рупілій, висловив він думку, і справді може допомогти Самсонові. Але невідомо, чи схоче, бо в Падуї він проявив себе нахабним та егоїстичним засранцем.

Досить скептично та прохолодно, як на диво, поставився до проекту сам Самсон. Самсон не брав участі в дискусії, а якщо й брав, то знехотя. Не аргументував ні за, ні проти. Найчастіше мовчав. Але Рейневан знав його вже надто добре. Самсон просто-напросто не вірив в успіх подорожі. Коли ж він врешті-решт на неї погодився, то Рейневан не міг позбутися враження, що зробив він це тільки з чемності.